3. Молодіжна і професійна субкультури.

Молодіжна субкультура являється одним з багатьох видів субкультур. Молодь створює свій жаргонний язик, моду, музику та моральний клімат. Особливості цієї субкультури пояснюються, з одного боку - надлишком життєвої енергії, а з іншого - відсутністю у більшості молодих людей економічної та соціальної самостійності. І тому для такої людини спосіб знаходження свого місця у молодіжному угрупуванні є способом самоствердження та самореалізації себе в суспільстві. Одним з проявів молодіжної субкультури являється тотальне захоплення естрадною музикою, яка нараховує безліч стилів та працюючих в них виконавців. Серед естрадної творчості минулого та сучасності кожна людина може знайти для себе ту музику, яка більш всього відповідає її естетичним потребам. Провідні стилі сучасної естрадної музики: Поп-музика - у сучасному розумінні це галузь легкої розважальної музики, найбільш загальними ознаками якої являються простота сприймання, демократичність, тяжіння до актуальності проблематики у віршованих текстах пісень, стандартизованість музично-поетичної мови. В області поп-музики працюють безліч західних, російських та українських виконавців. Рок-музика сформувалась у Великобританії та США на рубежі 50-60 рр. ХХ століття. Великого значення набула у творчості груп “Бітлз”, “Ролінг Стоунз” та інших. Її важливими ознаками являються: опора на блюзові композиційні структури та звукоряди, короткі поспівки, гіпертрофія метроритму (з акцентом на парних долях такту), застосування електричного та електронного утворення та підсилення звуку, підвищена експресія вокального та інструментального інтонування. Рок-музика представляє собою складний конгломерат течій, що відрізняються за музичними та немузичними ознакамиРеп (англ. жаргонне, rap - стрекотіти) - специфічний вокально-виконавчий стиль поп-музики та рок-музики, що виник у афро-американській вокальній музиці та із скоромовки диск-жокеїв. Представляє собою сольну чи групову ритмізовану речитацію (яка інтонується або не інтонується) чи промовляння текстів пісень (чи відокремлених строф). Хіп-хоп - вільний стиль сучасної естрадної музики. Хіп-хоп культура на Україні та в Росії не відрізняються від американської та європейської. Вона включає в себе брейк-данс (сучасний танцювальний стиль), музику , графіті, екстрім-спорт та моду. Музика цього стилю включає в себе елементи багатьох інших напрямків Вплив молодіжної субкультури являється наслідком посиленого насадження цієї культури з тим, щоб догодити людям, які мають з цього комерційну вигоду. У складній економічній, соціальній, та культурній ситуації сьогодення дітей потрібно виховувати на кращих зразках національної та світової культури, щоб зробити їх високодуховними громадянами своєї країни. У вивченні соціокультурних відмінностей з самого початку намітився парадоксальний перекісі не подоланий ще до цих пір: маргінальні середовища і виникають на їх основі так звані "аномічні"субкультури виявилися набагато більше вивчені, ніж "номічного", що залишаються в галузі соціальної норми. До числа останніх належать і субкультури, що формуються за професійною або корпоративного ознакою, хоча в останні роки вони викликають дедалі більший інтерес, перш за все, через зростання міжнародних контактів у галузі бізнесу, політики, освіти і необхідності враховувати міжкультурні відмінності у функціонуванні відповідних інститутів у різних суспільствах. снування такого роду субкультур довгий час не уявлялося очевидним, оскільки професіонали сприймалися як носії домінуючою культурної моделі, а то і її персоніфіковане втілення. Термін "субкультура" виник спочатку для позначення відхиляються від цієї моделі маргінальних, периферійних форм, сприймалися як низова пласткультури, підстильний її домінуючу модель і придушений нею.У міру накопичення польових матеріалів по конкретних професійним традиціям, стає все більш очевидним, що вони не вписуються в ту схему опису субкультур, яка сформувалася на основі аналізу маргінальних або периферійних середовищ. Іншими виявилися неформальні відносини, норми звичаєвого права, форми ритуальної поведінки, повсякденних практик, символіка, а також жанрова структура та основні мотиви існують у професійному середовищі "фольклорних" текстів.  Дослідження професійних традицій проводилося якісними методами. З точки зору їх соціальної прагматики - ролі у конструюванні статусу професіонала: впливу на його репутацію, самосвідомість і поведінка в різних типових ситуаціях. Таким чиномелементи професійних традицій (їх знакових систем) розглядаються як засобу культурного конструювання соціальної реальності. З цієї точки зору весь комплекс професійних традицій розпадається на дві групи: пов'язані з відносинам "професіонал - об'єкт діяльності" і "професіонал - спільнота". Логіка професійних субкультур - це логіка влади: її досягнення, утримання і здійснення. Звідси характерні для багатьох професійних традицій елітизм, культивування відчуттяобраності, мотиви містичного одкровення та езотеричного знання. Субкультура професіоналів фіксує у своїй символіці, міфології і звичайному праві механізми здійснення влади, а також її фіксації, легітимації, сакралізації, монополізації, трансляції в рамках конкретного соціального інституту.  З точки зору конструювання відносин влади, найбільш значущими є ті аспекти професійних традицій, які визначають відносини "професіонал - об'єкт діяльності".Конструювання сфери діяльності починається з символічного поділу її суб'єкта та об'єкта. Конструювання статусу професіонала припускає позначення дистанції, що розділяє його і об'єкт його діяльності. Це розділення підтримується, зокрема, професійними традиціями.  У більшості професійних середовищ існують більш або менш явно виражені табу на самоідентифікацію з об'єктом (клієнтом). У хірургів відомо повір'я, що краще не оперувати своїх колег-лікарів, а також близьких людей (родичів і знайомих): кажуть, у цих випадках більше небезпека лікарських помилок та ускладнень.В учительській середовищі проблемної вважається ситуація, коли діти вчителя навчаються в тому класі, де він викладає. Характерні розповіді про вчителя, який відноситься до власної дитини, навчається у його класі, підкреслено неупереджено, часом навіть занижуючи йому оцінки. Таке ставлення вважається нормативним і означає, що статус професіонала витісняє і заміщає батьківський. Таким чином, професійна субкультура перешкоджає ідентифікації вчителя з учнем - навіть якщо це його син, родинний зв'язок між ними не повинна ніяк позначатися. У дискурсі вчителів важливим є поняття дистанції, яку повинен підтримувати вчитель між собою і учнями.Останнім часом у суспільстві виникає все більший інтерес до вивчення професійних субкультур. Крім загальних причин, це пояснюється ще і розвитком міжнаціональних і міжкультурних комунікацій у сфері ділового спілкування.  Таким чином, роль професійних субкультур в суспільстві величезна, а необхідність їх серйозного вивчення очевидна. 

27 ВАРІАНТ

1. Співвідношення земного і небесного у бароковій культурі.. Епохабарокобула часом драматичним і важким для людинирозумної. Сумніви в здатностілюдськогоінтелектуосягнутисвіт і зробитилюдськежиттярозумнішимпомітні в творчостіЛ.Барановича, І.Максимовича, І.Величковського. В мисленнібарокозмінюється, власне, самебаченнялюдинизмістуїїдіяльності і смислужиття. Очевидним є також те, щолюдинавтратилавідчуттястійких, стабільних основ існування. Перед нею посталанеобхідність як виборусвогожиття і тих чиінших форм соціальноїповедінки, так і відповідальності за своїдії.  Земнежиття у бароковихмислителіввзагалі не отримуєпозитивноїоцінки. Воносприймається як неістинне і тимчасове, як пануваннясуцільного зла. Світ "весь в злі лежить", світ - це "суть суетна", - пише в "Мечі духовному" Л.Баранович. У земному світіпануєбеззаконня, аморальність і нерівність. Зрозуміло, щотакийсвіт не може бути предметом істинноїлюбові. Його, на думку Л.Барановича, треба ненавидіти. Своєрідною компенсацією недосконалості і недовершеності земного життя людини в бароковому мисленні виступають проекти майбутнього ідеального буття, ідеальної спільноти як мети людської діяльності. Осмисленнямперспективилюдини в світіпереймається один з найпомітнішихдіячівукраїнськогобароко - Лазар Баранович. Найвищою метою людськогоіснуванняЛ.Барановичвважає царство Боже, або царство Христове. В обрисахцього царства втілиласяодвічнамріялюдини про ідеальнесуспільство, про життя, в якомупануєрівність, мир і відсутнійподіл на бідних і багатих. Сформульованийукраїнськиммислителем образ новоїреальностібагато в чомунагадуєцеркву.Л.Баранович досить специфічно зображує царство Христове. При цьому інтерпретація його дещо відрізняється від традиційного біблійного. Складається враження, що, говорячи про царство Боже, Нову церкву, Л.Баранович має на увазі сучасну йому українську ситуацію, а самі біблійні ідеї адаптовані ним до умов, що склалися на українському грунті.Бажаннядосягтипринципово нового життясупроводжуєлюдину в світі і вивищуєїї над земними потребами і пристрастями. УградіБожомувсібудутьобігріті Богом і поєднанілюбов'ю Бога до кожноїлюдини. ВцарствіБожомулюдинаможе стати істинновільною. Для такоївеликої мети кожналюдинамуситьвикористовувативсісвоїздібності і таланти, найкращіособистісніякості. Господь дав кожному талант, одному більший, іншомуменший, і людина з вдячністю повинна цеприймати. Талант - цевияввеликоїмилостібожої до людини. Людина не повинна розтрачуватийого на дрібниці земного світу, а повинна реалізовувати для добрих справ. Інтегруючою силою в ідеальній людській спільноті визнається любов. Саме любов підтримує людину у важкі моменти життя, любові потребує людина тоді, коли вона слабка і немічна. Любов до ближньогозмінює на краще як саму людину, так і суспільство. Любитилюдину - означаєлюбити Бога. Ідеальногожиттяможнадосягтилише на небі, - наголошуємислитель. І лише на небо спрямовані погляди і сподіваннялюдини. Водночаслюдинуповинніцікавитисправи, яківідбуваються тут, на землі. Питанняполягає в тому, яка, власне, система цінностей і якінормиповедінки є необхідними для людини і для досягнення нею вищихвимірівбуття. Небо, - переконанийЛ.Баранович, - завжди є найвищою метою для людини, але живе вона на землі. І земніпроблеми для неї - надзвичайноважливі. Саме на землі "мудрость и целость наше иматьбыти на основаніи крепком".

3, Культура українського народу у контексті з світовою.

Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Цясвоєрідністьвиникає на основівпливугеографічногочинника, особливостейісторичного шляху народу, взаємодії з іншимиетнокультурами.У будь-якійнаціональнійкультурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на їїосновіпоступовоформуютьсяпрофесійні наука, література, мистецтво. Внаслідоктруднощівісторичного шляху України (монголо-татарськезавоювання в XIII ст., польсько-литовськаекспансія в XIV — XVI ст., залежністьвідРосійської та Австрійськоїімперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизнянійтрадиції народна культура зігралавиключну роль. І в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйнялакатолицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівкакозацькоїстаршинирусифікувалася, українськесуспільстворозвивалосязначноюмірою без повноцінноїнаціональноїкультурноїеліти. Справжнімитворцями і носіямикультурипродовжувализалишатисянизисуспільства. Українська культура протягомтривалихперіодівсвоєїісторіїрозвивалася як народна. У нійвеликемісцезаймали фольклор, народнітрадиції, які додавали їйособливоїчарівності і колориту. Особливо яскравоцевиявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Самезавдякизбереженню і продовженнютрадицій, кореніякихсходять до культури КиївськоїРусі, став можливимпідйомукраїнськоїкультури і в XVI — XVII ст., і культурневідродження в XIX ст. У той же час відчутні і негативнінаслідки такого характеру розвиткуукраїнськоїнаціональноїкультури. Протягомтривалого часу багатоталановитих людей, якінародилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язувалисвоє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сферіприродничих наук буввираженийслабше, ніж у гуманітарній. Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. — все це дозволило піднестиукраїнську культуру до рівнясвітовогоявища, створити ряд класичнихшедеврів у галузідрукарства, архітектури, мистецтва, досягтизначнихуспіхів у науці. Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть українськоїкультури, потрібновідзначити і те, що сама система цінностейданоїкультури в періодїїактивногорозвитку (XVII — XIX ст.) буладоситьспецифічною. Багатийматеріал для такого висновкудаєтворчаспадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїхфілософськихтворах вони вирішувалипитання про сутність та умовилюдськогощастя, про значеннялюдськогоіснування. На відмінувідфілософської думки іншихєвропейськихкраїн, де проблемибідності, хвороб і безкультур'ямислилосяподолати шляхом технічногопрогресу, підвищенняпродуктивностіпраці, за допомогоюзусильосвіченихмонархів і соціальногоекспериментування, українськімислителізакликають до іншого. «Спорідненапраця» і самопізнання, свобода, зарадиякої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеженняжиттєвих потреб, наданняпереваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецептищастя, якихдотримувались і якіпропагувалипровідніукраїнськімислителі. Сьогоднітакіпідходинабувають особливого значення для всьоголюдства.У Посланні Президента України до Верховної Ради Українивід 22 лютого 2000 р. висловленатака думка: «Загальносвітовітенденції і власнийдосвідпідводять до принциповоговисновку: індустріальний, промисловий та економічнийпоступзначнобільшезалежитьвіддуховної, культурноїскладової, ніжвідсутотехнічнихнововведень». МайбутнєнезалежноїУкраїнитіснопов'язане з розвиткомгуманітарноїсфери, продовженнямнаціональнихкультурнихтрадицій.

28 ВАРІАНТ

1.Романти́зм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм). Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні,романсової лірики, історичних романів і драм. Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827).

Модернізм в українській літературі зовні постає в полеміці з народництвом у його тривіальному значенні («просвітянство», утилітарне призначення мистецтва), але він же й виступає одним із спадкоємців народницької літератури 19 ст. Переважає бачення людини в розкутості її внутрішнього світу до інших, у зв’язках з народом як духовною соборністю.

Водночас на кінець 19 ст. склалися передумови для суб’єктивного поглиблення такого бачення та для корелятивного з ним, близького до модернізму, трактування особистості, що виходить позасвідомої людини, непереборної відчуженості внутрішнього – інтимного світу індивіда, його нерозв’язного конфлікту з дійсністю, а у царині форми – з неможливості передати у загальних. масово зрозумілих висловах внутрішнього осяяння особистості.

Встановлення деяких з цих ознак відбувається перед усім у поезії, окремі зразки якої (починаючи з лірики Т. Шевченка, а також у творчості І. Франка, Я. Щоголіва, О. Маковея, Уляни Кравченко, В. Щурата, О. Козловського) могли бути інтерпретовані як модерністські ще до кінця 19 ст. На рубежі століть стають зримими риси нового художнього мислення в поезії (Р. Сембратович, В. Бирчак, В. Стефаник, М. Коцюбинський, О. Кобилянська), згодом – у драмі (Леся Українка, О. Олесь, С. Черкасенко, В. Винниченка).

Модерністські прикмети у творах української літератури тривалий час співіснують з декадентським (П. Карманський, О. Луцький, Я. Савченко), зароджуючись у течіях натуралізму, раннього символізму, імпресіонізму. Вияви (ще незрілі) модернізму здобувають місце на сторінках альманаху «Січ», у серії «Живі струни», журнал «Молода Україна»; далі, більш вагомі, у «Літературно-науковому віснику», альманахах „З-над хмар і з долин», «З потоку життя”, «Багаття», «За красою», журнал «Світ», «Будучність», „Українська хата», «Дзвінок». Засади модернізму в території та художній практиці сповідує товариство «Молода муза».

2.

Національне відродження — важливий чинник сучасного політичного життя і в багатонаціональних державах, і в міждержавних зв'язках. Головна передумова національного відродження — проголошення державного суверенітету будь-якого народу, в тому числі українського.

В підході до з'ясування сутності та періодизації національного відродження в наукових публікаціях простежуються два протилежні погляди. На думку одних дослідників — це однобічний процес утвердження національної свідомості в середовищі інтелігенції та поширення її в масах. Інший підхід розглядає національне відродження як достатньо складний і тривалий процес із різними стадіями розвитку, хронологічні межі яких неоднакові. У сучасних наукових дослідженнях з проблем духовної культури під поняттям "національне відродження" розуміють такий етап у розвитку конкретного етносу, коли останній усвідомлює себе як етнічна нація, "дійова особа історії і сучасного світу", що має право на вільний розвиток, самовизначення та державну незалежність.

Цікаві й оригінальні думки з приводу генези та періодизації національного відродження в Україні висловив відомий представник новітньої української історіографії І.Лисяк-Рудницький. Він виділив три етапи на шляху українського національно-культурного відродження: шляхетський (дворянський, 1780—1840 pp.), народницький (1846—1880 pp.), модерністський (1890—1914 pp.). Хронологія згаданого періоду новітньої історії України охоплює понад 130 років — від кінця існування козацької держави до Першої світової війни.

На першому етапі національно-культурного відродження як рушійна його сила виступило українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством російської або польської шляхетсько-політичної ідеології, в його надрах продовжував жевріти український територіальний патріотизм і деякі автономістичні тенденції.

На другому, народницькому, етапі національно-культурного відродження провідною його силою виступила демократично налаштована інтелігенція України, з-поміж якої вирізняється Т.Шевченко.

На третьому, модерністському етапі генези український національно-культурний рух проник від інтелігенції у середовище народних мас і тривав аж до Першої світової війни, яка в історії модерного українства відкрила нову історичну епоху — національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу.

3

Нове національне відродження України пов’язане з ідеєю здобуття державної незалежності. 24 серпня 1991 р. Україна проголошена самостійною незалежною державою. Це створило принципово нові умови для розвитку культури. Зміна соціально-політичної парадигми в Україні у 90-х роках певним чином позначилась на всьому спектрі соціально-культурних умов буття української культури. Основними напрямами оновлення і перспективного розвитку нашої культури була проблематика буття особи, нації і держави, національні традиції, глибокий патріотизм, усвідомлення належного місця українського народу, його держави та культури у європейському і світовому історичному процесі. У такому контексті нещодавно на Всеукраїнському форумі інтелігенції (28 березня 2008 р.) й була прийнята «Концепція гуманітарного розвитку України». Її головна ідея спрямована на визнання пріоритетного розвитку української культури, яка має стати потужним чинником національної ідентичності та єдності. Домінантні, основні концептуальні параметри названого документу - це «не просто заклик-звернення до влади, це вимога категорична і прин­ципова. формувати сприятливу політику в освіті, культурі, науці, в професійній реалізації, забезпечувати здоровий спосіб життя, адресність охорони здоров’я і соціального захисту, права і свободи людини»

29 ВАРІАНТ 2 Діячі української культури в еміграції

Невід'ємну складову частину процесу національно-культурного відродження становить творчість представників української еміграції. Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є.Маланюк (1897—1968 pp.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати Української державності. Поразку УHP він сприйняв як "національну трагедію. Між українською та світовою культурою будував мости С.Гординський (1906—1993 pp.). З 1944 р. — за кордоном. Поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людина енциклопедичних знань, С.Гординський здобув у Львівському університеті освіту, навчався в Академії мистецтв у Берліні та Академії Жульена в Парижі. Великий знавець української поетики і мови, він написав низку поетичних збірок, прикметних класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів "Слова о полку Ігоревім". С.Гординський перекладав вірші Горація, Овідія, В.Гюго. Ш.Бодлера тощо. Світового визнання набула творчість скульптура О.Архипенка (1887—1964 pp.), який 1908 р. емігрував до Франції. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. ("Ступаюча жінка", 1912 p.; "Постать", 1920 p.). З-поміж відомих українських скульпторів слід згадати М.Черешньовського (нар. 1913 p.), котрий створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) і Торонто (Канада); Лео Моля (Л.Молодожанина, нар. 1915 p.), автора пам'ятників Т.Шевченкові у Вашингтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 p.). Світовим визнанням користується творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця Я.Гніздовського (1915—1985 pp.), який з 1949 р. жив у США. Широко відомі його графічні твори "Соняшник" (1962 p.), портрет М.Скрипника (1971 p.), живописні — "Пшеничний лан" (1960 p.). "Селянський хліб" (1981 р.) та ін. Виставка його творів 1990 р. експонувалася у Києві. В розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А.Рудницький (1902-1975 pp.). Випускник Берлінської консерваторії, він прокладав модерністський напрям в українській музиці. В 1938 р. емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних, симфонічних оркестрів і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. В його творчій спадщині — опери "Довбуш" (1938 p.). "Анна Ярославна" (1967 р.), "Княгиня Ольга" (1968 р.), кантати, симфонії. Заслуговує на увагу філософська думка, створена в еміграції. Відомі праці в царині історії української філософії створив Д.Чижевський З усіх форм культурного розвитку поза кордонами України, мабуть, найуспішніше і творчо виявила себе українська вища школа. В умовах денаціоналізації на батьківщині вона виконувала велике і важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів, які могли б зберегти національну традицію, продовжити розбудову української культури. Першою українською вищою школою за кордоном був створений у Відні 1921 р. Український вільний університет. Його засновником став Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками — М.Грушевський та видатний учений-юрист С.Дністрянський. Восени 1921 р. університет був перенесений до Праги, де проіснував до 1939 p., а після Другої світової війни відновив діяльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури О.Колесса. У 20 —30-х роках у Празі працював Український високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл і позашкільної освіти. Директором інституту був історик української літератури Л.Білецький. У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету — Дм.Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський заснували Українське історико-філологічне товариство. Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут у Берліні, заснований 1926 р. Першим ректором інституту став відомий український історик Д.Дорошенко, а з 1932 р. і до Другої світової війни — філософ та історик культури І.Мірчук. При інституті працювали видатні українські науковці: історики С.Томашівський, Д.Олянчин, В.Кучабський, літературознавці Б.Лепкий, М.Гнатишак, К.Чехович, філософ ДЧи-жевський та ін. Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори перемістився до Північної Америки — Канади та США.

29.3 Зарубинецька культура — одна з головних археологічних культур України періоду Залізного віку.

Територія розповсюдження зарубинецької культури — басейни Прип'яті, середнього і частково горішньогоДніпра. Час — приблизно 200 рік до РХ до 200 року після РХ. Була визначена у 1899 і засвідчена понад 500 пам'ятками, які охоплюють простір від Прип'яті й Подесення до Середнього Подніпров'я.

Зарубинецьку культуру відкрив у 1899 р. Вікентій Хвойка, який виявив могильник з тілоспаленням на Батуровій Горі поблизу с. Зарубинці Канівського району Черкаської області.

Тут було досліджено залишки безкурганного могильника, серед супровідного інвентарю були виявлені бронзові фібули і специфічна кераміка, ці пам'ятки відносять до ІІІ ст. до.н. е. Ця культура поширилась на Прип'ятському Поліссі, верхнього і Середнього Подніпров'я у кінці I тис до.н. е.- початку I тис.н. е. Зарубинецька культура відома великими неукріпленими поселеннями. Вони розташовувались на мисах річок, ярів або на «надзаплавних терасах». Їх площа займала в середньому близько двох гектарів. Цій культурі притаманні житла площею 18-20 метрів квадратних, які були заглиблені в землю. Технікою спорудження було дерев'яно каркасне будівництво. Дахи були двосхилими, для покрівлі брали солому, очерет або жердини. Джерелом тепла в житлах були відкриті вогнища.

Населення вело осілий спосіб життя. У вжитку в зарубинців було залізо, серед знарядь з цього матеріалу були серпи і коси, це свідчить про землеробський спосіб господарства. Мешканці цих поселень вирощували просо, пшеницю-двозернянку, ячмінь. Щодо скотарства розводились корови, свині, коні, дрібна рогата худоба. Існувало також у них поняття про полювання і риболовлю. Добували залізо.

На поселеннях зарубиньців виготовляли кераміку, існував гончарний круг ручного типу, готовий посуд випалювали. Були і ювелірні вироби, їх виготовляли з привізної бронзи. З льону і коноплей, виготовляли тканини. Про існування ткацтва свідчать знайдені піднімальні грузила для ткацького станка.

Обряд поховання, могильники характерні для Зарубинецької культури були ґрунтові і без курганні поховання, тіло спалення в урнах чи у ямах, існував поховальний інвентар. Також відомі трупопокладення, хоча вони зустрічаються рідко.

Черняхівська культура — археологічна культура у 100—500 роках залізної доби. Поширена на території лісостепового Подніпров'я між Дінцем і Дністром та Прутом і вздовжБуга, а також на південному сході Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії.

Перші старожитності черняхівської культури були відкриті для науки практично одночасно у різних країнах. У 1899 та 1901 рр. у селі Ромашки, та у 1900 р. у селі Черняхів Київської губернії В. В. Хвойка провів розкопки "полів поховань", друге з яких і дало назву типу пам'яток

Пам'ятки черняхівської культури — безкурганні могильники (поля поховань) та поселення. Осілі хліборобоскотарські племена черняхівської культури жили у великих неукріплених поселеннях. Поряд з цим відомі черняхівські городища ( Городок, Олександрівка, Башмачка).

Населення займалося також різними ремеслами, було розвинене бронзоливарство, залізообробка, ювелірство та гончарство. Посуд вироблявся переважно на гончарському колі. Була розвинена торгівля з римськими колоніями, звідки імпортувалися амфори, скляні кубки, глиняний посуд; у торговельних операціях вживалися римські монети.

Більшість дослідників вважає, що черняхівська культура створена племенами різного етнічного походження (даки, сармати,германці, скіфи, анти або венеди), про яких згадують стародавні автори на території поширення цієї культури. Черняхівська культура була знищена найправдоподібніше навалою гунів в кінці IV ст.

Найвідоміші пам'ятки черняхівської культури на території України: Черняхівський та Ромашківський могильники, Жуківецьке і Ягнятинське поселення.

30 ВАРІАНТ

30.1 Українська культура з давніх-давен зазнавала впливу зі сторони і в свою чергу, так чи інакше, впливала на інші культури, проявлялася у міжнародних відносинах різним чином. Спробуємо з’ясувати, яким чином це відбувалося протягом цілої історії української культури.

За географічним вектором українська культура — це, безперечно, культура європейського типу. А тому в українській національній культурі так чітко виступає європейський індивідуалізм. Від антів і волинян VI ст. крізь княжу добу, крізь козаччину і аж до XX ст. завжди, коли народ мав нагоду виявити свою політичну волю, він виявляв одну і ту ж характерну рису: схильність віддавати перевагу індивідуальній свободі над інтересами держави, схильність наділяти вищою владою віче (раду) і ревно пильнувати дії своїх вождів.

Культура князівських часів мала за основу місцеві народні елементи, виявлені у багатому побуті і словесності, віруваннях і народній філософії. Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття християнства. З X ст. з його поширенням запановує візантійський стиль у ремеслах, письменстві, мистецтві, праві

Наприкінці XII ст. було написано "Слово о полку Ігоре­вім" — перлину давньоруської художньої літератури. Цей епос сповнений мистецькими описами природи, самого походу, відваги й мужності князів, фольклорними образами, всі картини сповнені чару високої поезії.

Контакти з візантійською культурою обумовили виникнення монументальної кам'яної архітектури. Довгий час вважалося, що першою кам'яною спорудою була Десятинна церква (989—996 рр.). В архітектурно-художньому ансамблі Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк, фресок, стовпи, арки, відкоси віконних пройм — все це вражало пишнотою.

У той час лікуванням хворих переважно займалися монахи. У XII ст. відомим був лікар Петро Сиріянин.

Феномен незвичайного злету культури України-Руси пояснюється тісними зв'язками з Візантією, країнами Європи, Хозарією. Хоча їхній вплив був вагомим, але не вирішальним.

У той же час високий рівень культури України-Руси впливав на розвиток культур сусідніх народів. Так, описання давньоруських літописів і сам процес літописання простежуються у хроніках Матвея Паризького, польських та литовських хроністів. Величезним був вплив київського фрескового живопису на розпис храмів Польщі, Чехії, Готланду. Культура Русі в усіх її проявах показала свою яскраву самобутність, заклала підвалини для подальшого розвитку культури України пізнього середньовіччя.

Розвиток української культури в XIV — першій половині XVII ст. органічно пов'язаний з історичними обставинами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на українську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.

Українці багато зробили і для нової московської літератури. На чолі цієї літератури стояв українець Ф. Прокопович. Так званий класицизм в московську літературу був занесений з України.

Стиль бароко своєю вишуканістю передусім відповідав тодішнім естетичним вимогам у дворянській культурі. Українських майстрів запрошували до Литви, Білорусії, Польщі. Відомими малярами були також М. Петрахович, І. Маховський, І. Зарудний, І. Калинський, А. Животкевич, О. Антропов та ін.

Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний.

Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров — три постаті, які красномовно засвідчили рівень зрілості, якого досягла українська художня і суспільна думка в 40—50-ті роки XIX ст.

Найвагоміші здобутки української літератури кінця XIX — початку XX ст. пов'язані з діяльністю Івана Франка.

Творчість І.Франка відзначається самобутністю і водночас споріднена з новими явищами в європейській літературі кінця XIX ст. Його "Галицькі образки" — приклад цікавого експерименту: введення оповідних форм у поезію.

Самобутність художнього мислення І.Франка виразно виявляється у поезіях ліричного циклу. Характерна щодо цього його збірка "З вершин і низин", "Зів'яле листя".

Цінним внеском у світову літературу стали філософські поеми І. Франка — "Смерть Каїна" і "Мойсей".

Видатними творцями духовної музики на зламі XIX— XX ст. були К. Стеценко та М. Леонтович, інші видатні композитори.

.2 Незважаючи на диктат і системні утиски сталінського режиму, певних успіхів було досягнуто у різних галузях науки. Харківський Український фізико-технічний інститут ус­пішно займався розробками з теоретичної фізики. У 1932 р. там вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. У цьому ж році електрозварювальна лабораторія Є. О. Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітньої слави здобув офтальмолог з Одеси В. П. Філатов. Визнання одержали наукові дослідження О. В. Палладіна, М. Д. Стражеска, О. М. Динника, М. М. Підоплічка, М. В. Лу- говцева, Ю. В. Кондратюка, М. Холодного та ін. У 1936 р. у складі Української академії наук утворилась низка суспільствознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України. Зауважимо, що українським історикам заборонялось досліджувати часи Київської Русі й княжої доби, обмежуючись тільки ідеологічно забарвленою інтерпретацією пізніших періодів вітчизняної історії. Гуманітарна сфера науки повністю підпорядковувалась командно-адміністративному тиску, ідеологічному забезпеченню соццержавного будівництва. Напередодні війни в У PCP функціонувало по­над 220 науково-дослідних установ, де працювало близько 20 тис. науковців.

3. Київська Русь успадкувала культуру тих східнослов’янських та неслов’янських племен, які складали етнічне ядро цього державного утворення (в першу чергу полян і древлян). Культура збагачувалась та ускладнювалась за рахунок розширення території держави, включення до її складу інших народів і племен та за рахунок міждержавних конфліктів із сусідами.

Торгівля, війна, дипломатичні контакти сприяли пожвавленню культурного життя русичів. Але культурний поступ Київської Русі зумовлювався, передусім, власними потребами й силами, що їх задовольняли.

Роль духовного стрижня єдиної давньоруської культури відігравало православне християнство, що мало на той час високорозвинену систему релігійної філософії, літератури й спиралося на матеріальні й духовні здобутки мистецтва Європи й Азії. В галузі матеріальної культури найбільш значним виявився вплив християнства на розвиток архітектури і живопису Київської Русі

У XIV—XVI ст українська культура розвивалася в надзвичайно складних умовах. До них слід віднести роз’єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників, постійну жорстоку агресію татар. Більша частина українських земель перебувала у складі Литовської та Польської держав. Разом з тим XIV—XVI ст. - це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, яким було українське козацтво. Культурні процеси перебували у прямій залежності і в підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби.

Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в ХІ-ХІУ ст. в деяких літературних пам’ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, державною (офіційною) мовою Ли­товської держави була «руська мова», що склалася на основі синтезу писемної церковнослов’янської та елементів усної староруської мови доби Київської Русі.

У цілому ж державно-політичний симбіоз із Литвою дав українцям досить небагато культурно-цивілізаційних надбань. Велике князівство Литовське так і не стало міцною стабільною державою, хоча довгий час було найсерйознішим суперником залежної від монголів Москви у справі політичної гегемонії в ареалі давньоруських земель.

Під тиском цих вкрай несприятливих зовнішніх обставин починається повільний процес трансформації традиційної народної культури, який зрештою привів до виникнення культури власне української, процес до часу непомітний, але незворотний.

Українська культура у XVII-XVIII ст. розвивалася в суперечливих умовах. Ліквідація в результаті Визвольної війни польсько-шляхетського режиму і формування української національної козацької держави у цілому сприяли розвиткові української культури. Однак утворення козацької держави ідейно супроводжувалося у повсталих масах козаків і селян своєрідною утопічною мрією про подальшу зміну попередніх соціальних підвалин Нова еліта, якою стала козацька старшина, також не могла бути зацікавлена у принципових соціальних змінах, оскільки її матеріальний добробут і відповідний йому розвиток матеріальної та духовної культури традиційно пов’язувався з феодальними цінностями - землеволодінням і промисловим землевикористанням.

Різні частини України з другої половини XVII ст. опинились у різних соціально-політичних умовах, що суттєво впливало на стан і розвиток культури.

Порівняно кращими були ці умови на Лівобережжі, де тривалий час зберігалася гетьманська автономія, а також на Слобожанщині, яка саме в цей час починає активно залюднюватись українськими переселенцями переважно з Правобережжя.

Під час Руїни (1657-1687) культурно-національна еліта пережила певне розчарування у козацтві як надійній підпорі національного поступу, хоча продовжувала спиратися на козацтво з метою протистояння авторитарній стратегії Москви.

Відносне покращення культурної ситуації відбулося лише за гетьманування І. Мазепи (1687-1709), хоча вузькоаристократичні вподобання цього гетьмана сприяли подальшому відриву культури від народних коренів

На Правобережжі, Волині, в Галичині, на Закарпатті та Буковині умови для розвитку культури були ще гіршими. Якщо на Лівобережжі культурний рух лише дещо віддалився від тогочасного європейського контексту, то Правобережна і Західна Україна у підсумку майже повністю втратила імпульс національно-культурного будівництва, отриманий від попередньої доби. Запустілі внаслідок невпинних воєн Поділля і Правобережжя за Бахчисарайською угодою 1681 р. мали відійти до Оттоманської Порти.

Українська культура пригнічувалася, процеси полонізації посилювалися. Однак і за цих важких умов українська культура дала низку непересічних надбань у різних галузях мистецтва, літератури, філософії, науки і освіти, які можуть бути предметом національної гордості українців.

XX ст., як, мабуть, ніяке інше, дуже насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких розвивалася українська культура в XX ст. Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на кілька етапів:

• коротка доба відновлення україн­ської державності (1917-1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української на­ціональної культури, але поступ культури відбувався в період гост­рого військово-політичного проти­стояння, громадянської війни та іно­земної військової інтервенції;

• радянський етап (1921-1991 рр.), який включає і добу злету 20-х років покоління «розстріляного відро­дження», яке вже в 30-ті роки зазна­ло тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу «відли­ги» з рухом так званих шістдесятни­ків, і період подальшої русифікації та утисків української культури;

• етап розбудови незалежної України і відродження національної культури, який розпочався нещодавно і триває.