1.Культурна самоїдентифікація України у бездержавний період.

Культура України наприкінці XVIII — на початку XX ст.

Період бездержавності (18—19 ст.). Із знищенням козацтва та політичним занепадом України усі прояви української культури переслідувались і викорінювались як з боку шляхетської Польщі, так і з боку царської Росії. Таким чином загарбники намагались асимілювати український народ, вигубити прояви національної свідомості. У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії в 18 ст. було остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. Політичні зміни відбулися і на українських землях, підпорядкованих Польщі, частина з яких (Галичина) після першого розподілу Польщі у 1772 р. відійшла до складу Австрійської монархії — імперії Габсбургів. З насильницькою русифікацією на Сході та полонізацією на Заході українському народові було важко зберігати національні риси культури. Низький рівень політичної свідомості призводив до втрати духовних цінностей, витворених упродовж століть.

Усна народна творчість все більше зводиться до побуту (і то виключно селянського). Колишні героїчні ноти епосу слабшають, зміст дум та легенд набирає новелістичного характеру, сюжети їх зводяться до відображення різних побутових деталей, родинних стосунків, які мають багато спільного із ліричними народними піснями і баладами, відображають переважно конфлікти родинного життя. Тому фольклор того періоду має інший колорит, з побутовими домінантами. Жанри, які в минулому носили виразний героїчний характер (думи, балади), продовжують існувати як побутові жанри, піднімаючи лише проблеми суспільного та родинного життя. Суттєвих змін зазнала й історична проза. Навіть казки, які до того носили героїчний фантастичний характер, змінюються соціально-побутовими, наближеними до народних оповідань.

Але такий стан речей, породжений змінами в національній свідомості, тривав недовго. Уже з початку 19 ст. серед української інтелігенції (в першу чергу духовенства, що було єдиною верствою, для якої дозволялась вища освіта) з´являються ідеї національного самовизначення. Вони утверджуються з розвитком в Україні гуманітарних наук, чільне місце серед яких зайняла фольклористика. Звернення до історичних пам´яток народу, його звичаїв та обрядів підтримувалось також історіографією. З початком розвитку української думки, зокрема пов´язаного з діяльністю І. Срезневського, М. Максимовича, М. Костомарова, письменників-романтиків, діячів Кирило-Мефодіївського братства (а в Галичині «Руської трійці») починається нова хвиля піднесення усної народної творчості, яка засвідчувала, що українська культура, не втративши самобутності, залишилась виразно національною культурою, яка має свій особливий характер, історію розвитку, а не є частиною російської чи польської, як це намагались довести поневолювачі. Отже, в кінці періоду бездержавності, коли усна народна творчість відносно занепадала, набуваючи переважно побутового характеру, відродження давнього героїчного минулого відбувалося шляхом розвитку фольклористики як науки з метою відновлення духовних цінностей народу.

Це дало поштовх і для розвитку нової української літератури, для якої художня творчість народу стала невичерпним джерелом тематики та образності. Почався взаємозв´язок фольклору з літературою. Література запозичала від усної народної творчості певні жанри (такі як балада, пісня, дума, байка, казка, народне оповідання та ін.), теми та ідеї, образи та символи, художньо-поетичні виражальні засоби (сталі епітети, порівняння, метафори та ін.). Фольклор у свою чергу почав переймати з художньої літератури готові тексти, авторство яких не є анонімним, але які побутують в народі як зразки усної творчості, стали невід´ємною її частиною. Це стосується пісень і ба лад літературного походження та романсів, а також народних оповідань, створених на основі переказів літературних творів чи їх частин та авторських байок і казок. Тобто цей етап розвитку фольклору щільно пов´язаний з розвитком фольклористики як науки та нової української художньої літератури.

Упродовж першої половини XIX ст. передова громадськість Російської імперії, її представники в різних регіонах невпинно шу­кали можливості ліквідувати кріпацтво, поліцейсько-казармений режим, що перешкоджали будь-якому прогресу. Боротьба україн­ського народу проти соціального гноблення,проти русифікації була складовою цього революційного руху.

Утаємних революційних гуртках і товариствах, що існували в той період в Україні, брали участь і українці, і росіяни, і представ­ники інших національностей. Досить послатися на персональний склад Південного товариства декабристів або товариства З'єднаних Слов'ян. До речі, у 1825 р. ці організації об'єдналися.

Дворянські і різночинні революціонери будували плани ство­рення держави, яка прийде на зміну ненависній бюрократичній аб­солютистській машині.Гаряче люблячи свою матір-Україну, украї­нці — члени таємних товариств бачили в майбутньому або унітарну російську державу, до складу якої українські землі входитимуть як рівні області (див.: «Руська Правда») або як «держави» (див.:Про­ект конституції М. Муравйова), або федерацію слов'янських народів (див.:Правила З'єднаних Слов'ян). Тільки Малоросійське таємне товариство, або товариство звільнення України, яке в 1819 р. орга­нізував відомий масон В. А.Лукашевич, поставило на меті створити незалежну Україну.

Освіта. Внаслідок реформи за панування царя Олександра І з'явилося Міністерство народної освіти, у кожному губернському місті відкривалася гімназія, а у кожному повіті — повітове училище. Набули більшого поширення ліцеї, ремісничі училища, фельдшерські школи, приватні пансіонати, пізніше (у 1850 р.) з'явилася перша жіноча гімназія. Але освіта залишалася становою і вже внаслідок цього не могла охопити значного прошарку населення України, здебільшого кріпаків. Особливо тяжке становище склалося з жіночою освітою, переважна більшість жінок була неписьменною. Головним закладом для українських дітей залишалися церковнопарафіяльні школиМовою освіти в Україні була виключно російська, що гальмувало процес засвоєння знань дітьми, деформувало їхню національну свідомість, сприяло русифікації. Не набагато кращим було становище на підавстрійських українських землях, де в освітніх закладах панували німецька, угорська, польська, румунська, навіть латинська мови, де з великими труднощами утримувалася відносно мала кількість україномовних навчальних закладів, переважно богословських. Тільки з часів революції 1848—1849 pp. тут відбулися принципові позитивні зрушення. У 1869 р. було прийнято закон про обов'язкову початкову освіту, з'явилася можливість навчатися українською мовою, але низький рівень життя селян робив для більшості їхніх дітей нездійсненною мрію про школу.

Такий ненормальний стан багато в чому спричинився до вимушеного виїзду значної частини української інтелігенції за межі України, через що вона працювала насамперед на розвиток чужої, а не своєї культури. Тільки Пряшівщина упершій чверті XIX ст. дала Петербурзькому університету трьох видатних правників: Михайла Балудянського (перший ректор Петербурзького університету), Петра Лодія (декан філософсько-юридичного факультету), Василя Кукольника. Закарпатець Юрій Гуца (Венелін) став основоположником болгаристики в Російській імперії. Загальновідомі імена письменника Антона Чехова, театрального режисера Володимира Немировича-Данченка, українське коріння було у роду композитора Петра Чайковського, видатного журналіста Василя Гіляровського.

Негативне значення мало закриття російським урядом у 1817 р. Києво-Могилянської академії — першого університету у православному світі. Щоправда, вона невдовзі відновила свою діяльність, але вже в іншому вигляді — як Київська духовна академія. Досить сказати, що вона втрачає свій демократичний характер: якщо раніше в ній могли вчитися представники всіх станів, то тепер народним низам вхід сюди був заборонений. Були змінені програми навчання, тут запанувала російська мова, викладацькі кадри були переведені з Росії. В Україні з'явилися й університети сучасного типу. Так, у Львові діяв заснований ще у 1661 р. університет, але він переривав свою діяльність у 1805—1818 pp. і до того ж мав німецько-польський характер. У підросійській Україні виникають університети у Харкові (1804) та Києві (1834), наукові установи й центри: Нікітський ботанічний сад (1812), Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей (1835—1845), Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів, Одеське товариство історії та старожитностей (1839), музеї, бібліотеки (особливо з 1830 р.) і т.д.

Наука і література. У тяжких підколоніальних умовах чимало українських патріотів активно вивчали історію свого народу і країни, розуміючи виняткове значення розвитку історичної свідомості народу. Глибокі традиції української історіографії, яка бере свій початок від святого Нестора-літописця, були продовжені літописцями й творцями перших наукових праць XVIII ст. Справу Дмитра Бантиша-Каменського продовжив Микола Маркевич (1804—1860), представник відомого козацького роду, творець «Історії Малоросії», у котрій історія України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. знайшла яскраве й поетичне узагальнююче висвітлення.

Не менш успішно діяв інший товариш Т. Шевченка Михайло Максимович (1804—1873), вчений, який щасливо поєднав природознавчі та гуманітарні зацікавлення, був членом-кореспондентом Петербурзької академії наук, першим ректором Київського університету.. Значною подією в науковому й культурному житті України стали збірки українських народних пісень і дум, зібраних і виданих Максимовичем, а також його праці, які стверджували самобутність української мови.

Значно більшим був внесок в українську культуру ще одного приятеля Шевченка, кирило-мефодіївця Пантелеймона Куліша( 1819—1897), культурно-освітнього діяча, письменника, поета, перекладача й історика. Він створив знаменитий історичний роман «Чорна рада», присвячений відомим подіям у Ніжині 1663 p., видав ряд цінних історичних праць та джерельних публікацій. Саме Куліш здійснив переклад Біблії українською.

Взагалі провідні діячі української культури особливу увагу приділяли історії України, чітко усвідомлюючи, що без історичної пам'яті народ не зможе вижити. Одночасно вони активно працювали в галузі красного письменства, прагнули створити саме на народній мові поетичні, прозові та драматичні твори

Українська література продовжувала розвиватися, незважаючи на тяжкі умови існування. Удругій половині XIX ст. розквітнув талант цілої плеяди класиків української літератури: найвидатнішої української поетеси Лесі Українки (1871—1913), письменника-реаліста Івана Нечуя-Левицького (1838—1918), Панаса Мирного (1849—1920), Бориса Грінченка (1863—1910), Михайла Коцюбинського (1864—1913) та ін

У Західній Україні плідно працювали члени «Руської трійці», також Микола Устиянович, Олександр Духнович — автор відомого вірша, гімну закарпатців «Я русин був, єсьм і буду», а в пізніші часи — Осип Маковей (1867—1925). Розквітнув талант і «буковинського Кобзаря» Юрія Федьковича (1834—1888), одного з провідників національного відродження у цьому регіоні

Театр і музика. Розвивалися в Україні й традиції народного театру й так званої шкільної драми, яка була популярною серед спудеїв Києво-Могилянської академії У XVIII ст. виникають аматорські театри при поміщицьких резиденціях, навчальних закладах, по Україні гастролюють професійні трупи (італійські, французькі, польські), які не могли не вплинути на місцеві традиції. Біля витоків українського професійного театру стояли геніальні актори й драматурги. Маємо на увазі насамперед Миколу Гоголя, Михайла Щепкіна (1788—1863) та Карпа Соленика(1815—1851). Майже одночасно сформувалися аматорські гуртки в Західній УкраїніВизначну роль у становленні українського театру в Галичині відіграв священик з Коломиї Іван Озаркевич, який виступив і як організатор, і як режисер, і як драматург.

Через несприятливі умови життя українського народу становлення його професійного театру затяглося. Після певного спаду театральне життя у підросійській Україні значно активізувалося. Головним його осередком стало провінційне місто Єлисаветград у степах центральної України. у 1882 р. єлисаветградці створили першу професійну театральну трупу, яка ставила на сцені виключно український репертуар. Біля її джерел стояла група драматургів та акторів, за котрою міцно закріпилося визначення корифеї українського театру. Це — Марко Кропивницький і брати та сестри Тобілевичі.

Питання 2.Національно-культурні осередки і товариства 19-поч.20ст. та специфіка їх діяльності

Особливість розвитку української культури другої половини XIX ст. полягала в тому, що з середини XIX ст. у культуротворчих процесах вимальовуються певні закономірності. Якщо в першій половині XIX ст. пошук шляхів еволюції національної культури спирався насамперед на національну минувшину, її ідеалізацію (особливо козацько-гетьманської доби), то в другій половині XIX ст. відбулася трансформація суто культурницького руху в рух національно-визвольний, завданням якого стало вирішення широкого спектру соціально-економічних і політичних проблем - від повалення самодержавства та скасування кріпацтва до створення інфраструктури української культури. В умовах тотального тиску влади представники національної духовної еліти розгорнули широкий просвітницький рух. Поштовхом до нової хвилі просвітництва в Україні стало заснування в Петербурзі журналу "Основа", який видавався у 1861-1862 pp. (протягом 22 місяців) не лише російською, а й українською мовами.

У народному середовищі будителями національної свідомості виступила молода генерація українських інтелектуалів - студенти Київського університету св. Володимира: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Т. Рильський та інші, які утворили кістяк першої громадсько-просвітницької організації "Київська Громада" (1859-1863). Згодом вона стала основним культурно-просвітницьким осередком, що згуртував навколо себе прогресивну інтелігенцію Києва. Натхненна прикладом киян, інтелігенція Полтави, Харкова, Чернігова, Одеси створила свої "Громади", яких усього в Україні було близько 100. Усіх членів "Громад" об´єднувала національна ідея, що розвивалася на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання духовної та матеріальної культури. Доробком "громадівців" було й створення недільних шкіл з українською мовою навчання, видання для них підручників рідною мовою, збирання та публікування фольклору, вивчення та пропаганда історії та етнографії України, складання українсько-російського словника. Але циркуляром 1863 р. діяльність "Громад" заборонялася, як заборонялося й користування українською мовою

Громадівський рух в Наддніпрянщині відновився напочатку 70-х років XIX ст., коли послабшала цензураСправі культурно-національного відродження сприяло заснування 1868 р. у Львові громадського товариства "Просвіта" начолі з А. Вахняниним. Дуже скоро в містах і містечках Галичини з´явились його філії, що об´єднували прогресивну інтелігенцію не тільки цього регіону, а й Буковини, а згодом і Східної України. У роботі "Просвіти" брали участь В. Барвінський, Ю. Федькович, І. Франко, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, Л. Українка та ін. Головним завданням "Просвіти" було поширення освіти серед народу, підвищення його загальнокультурного рівня та сприяння формуванню національної свідомості. Для цього в 77 її філіях було засновано близько трьох тисяч читалень та бібліотек, здійснювалися театралізовані вистави тощо. Вінцем об´єднання національної духовної еліти стала спільна робота інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини в 70-х pp. XIX ст. Спочатку ця робота проходила під егідою Північно-Західного відділі Російського географічного товариства (1873-1875), що згуртував навколо себе провідні культурні сили України: етнографів, істориків, мовознавців, літераторів, композиторів, драматургів. У його рамках проводилися археологічні з´їзди, видавалися наукові праці з історії, етнографії, мовознавства, поширювались українські літературні твори. Товариство стало першим науковим українознавчим осередком. Після Емського акту (травень 1876) знову посилилась цензура в східноукраїнських землях; епіцентром культурного відродження, об´єднання інтелектуального потенціалу всієї України став Львів. Тут у 1873 р. було засновано Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка (НТШ ім. Т. Г. Шевченка), яке понад 15 років очолював М. Грушевський. Воно об´єднувало майже всіх провідних східно- та західноукраїнських учених, а також науковців з європейських країн. Поруч з М. Грушевським працювали мовознавці А. Кримський, Б. Грінченко, літератори та публіцисти В. Гнатюк, І. Франко, М. Павлик, історики Ф. Вовк, В. Антонович, композитор Ф. Колесса та багато інших. Після реорганізації (1892) НТШ ім. Т. Г. Шевченка виконувало функції академії наук. Протягом 90-х років XIX - початку XX ст. вийшли його збірники: "Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка", "Збірник математично-природничої та лікарської секції", "Етнографічний збірник", "Пам´ятки українсько-руської мови та літератури", "Літературно-науковий вісник", "Українська видавнича спілка" та ін. Завдяки плідній роботі інтелігенції всієї України саме на галицькому ґрунті просвітницький рух збудив народ до бажання здобувати знання, виховував патріотичні почуття, естетичні смаки. Тут, у Галичині, засновувались україномовні школи, незважаючи на спротив польських чиновників та уряду. Галичани організували власні приватні школи, прагнули заснувати другий, осібний від спольщеного та знімеченого у Львові, університет. Отже, можна констатувати, що в другій половині XIX ст. народилася нова генерація української інтелігенції, що вийшла з народу. У цьому середовищі формувалася національно-духовна еліта, яка висунула ідеологію нерозривного зв´язку зі своїм народом, консолідувалася в єдине національне ціле і засобами широкого просвітницького руху вела українців до соціально-політичного, національного та духовного визволення. Інтегруючим чинником українського культуротворчого процесу була всеукраїнська літературна мова. У напрямі критичного реалізму працювала плеяда талановитих митців:видатна письменниця Марко Вовчок,байкар Леонід Глібов ,Павло Грабовський,Павло Чубинський. Значний внесок у розвиток української літератури зробили письменники Пантелеймон Куліш, Борис Грінченко Значний вплив на українську інтелігенцію справила громадянська та патріотична спрямованість творів Михайла Коцюбинського (1864-1913, "П´ятизолотник", "Дорогою ціною", "Fata Morgana" та ін.) та Лесі Українки (1871-1913, "Досвітні вогні", "Без надії сподіваюсь", "Слово, чому ти не твердая криниця" тощо). їхні твори стали яскравим взірцем соціально-психологічного дослідження реального життя усіх верств та соціальних прошарків в Україні за умов капіталізації суспільства. Нові горизонти мислення, перехід до психологічної прози, що висвітлювала особистісне буття людини, знаменує творчість Івана Франка (1856-1916)Він створив класичні зразки громадянської, філософської та інтимної лірики ("З вершин і низин", "Зів´яле листя", "Каменярі", "Гімн"), змалював жорстоку експлуатацію робітників ("Ріпник", "На роботі", "Борислав сміється"), дав ключ до філософського розуміння історичних подій в Україні ("Захар Беркут", "МоїсейЗакарпатську літературу найяскравіше репрезентував Юрій Федькович (1834-1888, "Кам´яний хрест

Особливістю літературного процесу в Україні у другій половині XIX -на початку XX ст. була поява творів, розрахованих на широкі народні маси (особливо побутової тематики), а також творів, адресованих інтелектуальному прошарку суспільства як осередку, покликаному повести за собою ці широкі народні верстви до національно-духовного визволення

Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед І. Котляревського, Т. Шевченка, українська драматургія другої половини XIX ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та національно-духовному відродженню українського народу. Серед них Іван Нечуй-Левицький (1838-1918, "Маруся Богуславка"), Марко Кропивницький (1841-1910, "Дай серцю волю, заведе в неволю"), Михайло Старицький (1840— 1904 , "За двома зайцями", "Сорочинський ярмарок", "Різдв´яна ніч"), Іван Карпенко-Карий (1845-1907´, "Наймичка", "Безталанна", "Сто тисяч", "Мартин Боруля").

Починаючи з першої аматорської трупи у 60-хроках в Єлисаветграді, українські актори створили високо професійні театральні колективи, яких на початок XX ст. в Україні було близько 20, а разом з аматорськими - майже 300. Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори М. Кропивницький, М. Садовський, І. Тобілевич, Л. Квітка, М. Заньковецька, М. Старицький, П. Саксаганський. Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури; порушення соціально значущих питань; торувати нові шляхи сценічного мистецтва. У 1864 р. у Львові було засновано український театр "Руська бесіда", який очолив О. Бачинський. Вагома роль у його піднесенні належить М. Кропивницькому, який працював тут за запрошенням у середині 70-х років XIX ст.

Молоді ж театральні сили, що об´єдналися в "Молодому театрі" (пізніше "Березіль") навколо Леся Курбаса (1881-1937) та Миколи Куліша (1892-1937), стали відігравати помітну роль у театральному мистецтві в роки Української революції та доби українського національного відродження. Крім драматичних, в Україні в цей період засновуються музично-драматичні установи (М. Лисенко, М. Садовський) та оперні театри - у Києві, Львові, Одесі.

На межі XIX - XX ст. у Києві, Харкові, Одесі організовуються народні клуби для поширення серед народу освіти та досягнень культури. При них діяли читальні, лекційні, концертні та виставкові зали, гуртки, курси. З наступом реакції в 1912 р. вони були реорганізовані в народні доми. У 1908 р. в Києві видатним українським композитором і диригентом М. Лисенком був заснований один з найбільших народних клубів - "Український клуб", який став культурно-просвітницьким центром демократичного спрямування. Тут пропагувалися досягнення українського музичного мистецтва - ставилися опери українських композиторів: "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовськького, "Катерина" М. Аркаса, "Наталка Полтавка" М. Лисенка, "Купайло" А. Вахнянина та ін. За допомогою прогресивної інтелігенції в 60-70-х роках виникли публічні та народні бібліотеки. Вони створювалися майже в усіх губернських містах, а інколи навіть і в повітових містечках. З кінця XIX ст. на їх базі засновувалися бібліотеки при просвітницьких товариствах, народних клубах та народних домах.

Отже, в XIX - на початку XX ст. активізується культуротворчий потенціал українського народу шляхом творення духовних цінностей (літератури, мови, мистецтва, науки, освіти тощо), збереження та поширення духовної спадщини (культурно-освітніх товариств, бібліотек, музейної справи, меценатства). На межі XIX і XX ст. інтенсивно відбувається процес формування інфраструктури української культури, об´єднання духовних зусиль національної еліти східно-і західноукраїнських земель, зростання національної та політичної свідомості українського народу. Українська культура стає народною за змістом та класичною за формою.Напочатку XX ст. головним здобутком розвитку української культури можна вважати утвердження етнокультурної достатності, що створило грунт для становлення української державності в роки національно-визвольних рухів 1917-1920 pp.

Питання 3. Музична культура і театральне мистецтво епохи Ренесансу.

Музика. Художнє життя українського народу ХIV – першої половини ХVII ст. було тісно поєднано з музичною культурою, продовжувало традиції Давньої Русі, хоча й наповнювалося новим змістом, зазнавало певних змін. У цей час найбільшого злету досягають народно-пісенні жанри, зокрема думи. Головними їх складачами та виконавцями були кобзарі. На поетику та мелодику дум вплинули голосіння. Думи стали своєрідним літописом боротьби нашого народу проти іноземних загарбників.

Страждання в турецькій неволі, смерть козака в нерівній боротьбі оспівувалася кобзарями у формі голосінь. Це зворушувало слухачів, будило велике бажання бути гідними нащадками своїх славних предків.

Думи, які споріднені з давньоруською епікою, генетично близькі з обрядовою пісенністю, розвивалися паралельно з баладами, історичними піснями та хроніками, утворюючи єдину систему українського народного епосу.

В українській музичній культурі важливу роль відіграла музична освіта, яка поширювалася братськими школами. На межі XVI – XVII ст. в музиці виникає церковний багатоголосний спів.У церквах і монастирях при братствах створені хорові колективи Крім того, вивчається музична грамота.

У музичній культурі України популярним стала хвальна врочиста пісня, триголосна ансамблева або хорова, без інструментального супроводу – кант. Розвиток канта був зумовлений зародженням книжної віршованої поезії, з традиціями усної народної пісенності.

За змістом канти поділялися на релігійно-філософські, панегіричні, жартівливо-сатиричні та жартівливо-гумористичні. Авторами текстів, мелодій кантів були учні шкіл, співаки церковних хорів, студенти колегій, учителі співу, регенти капел, аматори-міщани, а також мандрівні дяки. На основі канта розвинувся його різновид псальма.

Таким чином, музика цього часу активно розвивалася, панувала у всіх сферах життя людини, відповідала її духовним й естетичним потребам.

Театральне мистецтво. У художньому житті України наприкінці ХVI ст. розвивається театральне мистецтво. Український театр бере свій початок в народних обрядах. Елементи театрального дійства наявні в усіх масових іграх. Як відомо, основою драматичної поезії стали церковні, обрядові, народні та побутові елементи. Прикладом театралізації може слугувати стародавній обряд весілля, у якому окремі сценки є цілком самостійними й закінченими (продаж молодої братом, розплітання коси, печення короваю, саме вінчання, посад тощо). Українське весілля – це своєрідна релігійно-побутова драма

1573 року народжується звичай ходити з ляльками, що знаменувало появу лялькового театру.

Найдавнішими українськими акторами були скоморохи, мандрівні веселуни народу. Слово "скоморох" у перекладі з грецької – "митець жарту". Одягнувши маски, вони грали та співали на бенкетах, весільних урочистостях, також були знаменитими танцюристами та гравцями, розвеселяли народну юрбу на вулицях, майданах, ярмарках просто неба, ходили із ведмедями, вертепом, виступали як акробати, чародії тощо. Творчість скоморохів живилася джерелами фольклору. Крім того, вони були не лише виконавцями, але й авторами численних творів.

Наприкінці ХVI ст. майстерність скоморохів підхопили та продовжили "мандрівні дяки", учні духовних шкіл. Таким чином саме в ХVI ст. починає зароджуватися й розвиватися український драматичний театр, який дістав назву "шкільний". Спочатку він мав суто навчально-виховне значення, а потім став надійним засобом у міжконфесійній боротьбі проти католицизму.

Шкільний театр розвивався одночасно з народним, репертуар якого становили містерії різдвяної та великодньої тематики. Першим оригінальним зразком української драми стала містерія "Слово про збурення пекла", яка мовою і стилем близька до народних дум.

Драматичні твори за своїм змістом розподілялися на релігійні, що становили основу шкільних вистав, та комічні – інтермедії, або інтерлюдії, які виконувалися між актами вистав. Останні покликані були розважити глядача. Разом з тим інтермедія відбивала тодішні суспільно-політичні події.

Український театр був театром духовним і шкільним. В українській драматургії ХVII ст. використовувалися старозавітні та новозавітні сюжети, що надавало їй певної одноманітності. Лише інтермедії, на основі яких пізніше розвинеться українська побутова драма та комедія, звернулися до реального життя, відбили міжнаціональні стосунки, конфесійні проблеми тощо.

В Україні першими драматичними зразками були декламації та діалоги, що слугували для виховання ораторських здібностей учнів, а також для релігійної пропаганди.

Шкільний театр мав також досить розвинену сценічну техніку, що уможливлювало використання складних декорацій, імітацію польотів ангелів, відправлення в пекло грішників, потоплення фараонів тощо. Актори мали вже сценічні костюми, перед виставою гримувалися. На початок ХVII ст. припадає також зародження української побутової драми, яку репрезентує унікальне видання віршованої "Трагедії руської" невідомого автора. Крім шкільного театру, в Україні при дворах магнатів також створювалися власні театри.

Таким чином, театральне мистецтво ХVI – початку ХVII ст. зазнало певних змін, засвоїло досвід попередніх епох та все помітніше набувало якісно нових рис.

10 ВАРІАНТ