3.Історичні твори XVII-XVIII ст.

Важливе значення для цього часу мали історичні твори, серед яких визначне місце займають Хроніка Феодосія Сафоновича та "Синопсис",які за жанровими особливостями ніби продовжували традицію літописання, насамперед манерою початку розповіді "від сотворенім міра" чи від патріарха "Ноя по потопі". Водночас твори суттєво відрізнялися від літописного жанру - в них перевага надавалася висвітленню проблем історичного розвитку за тематичним принципом, а не за роками. При цьому помітною є загострена увага до висвітлення тих подій, які, на думку авторів, були визначальними. Тобто на українській Історіографії, як і на мистецтві, позначилися барокові впливи.

Такими творами стали Хроніка Феодосія Сафоновича, написана 1672-1673 pp., та "Синопсис", виданий друком 1674р. з благословення Києво-Печерського архімандрита Інокентія Гізеля.

Виникнення цієї групи історичних творів свідчило про новий етап у розвитку Історіографії, який характеризувався переходом від літописання та накопичення історичних знань до історичної науки.

Феод осій Сафонович був ігуменом Київського золотоверхого Михайлівського монастиря.

За літописною традицією Ф.Сафонович починає свою розповідь з легенди про потоп, про поділ світу праотцем Ноєм між його синами, переповідає вживані тоді пояснення про те, звідки походить назва слов'ян); звідки назва россіян (від широкого розсіяння по світу), ототожнює ім'я слов'ян з іменем сарматів.

Дуже знаменним є "Предословие". Весь твір складається з трьох книг і додатків: "Хроніки о Русі", "Хроніки о початку І назвиську Литви", "Хроніки о землі Польскій".

"Хроніка о Русі" складається з трьох частин, які поділяються на глави. В першій частині 28 глав.У другій частині - 31 глава. У третій частині "Хроніки о Русі" висвітлюються події від "первого пришестия татар" І впродовж наступних років Галицько-Волинського князівства. Остання 28 глава - "Про війну Болеслава Самовитича з по-мочю князя Льва Индриха, князя Братиславського, за столицю Краківську".

Ця частина хроніки Ф.Сафоновича практично збігається з часом, описаним в Галицько-Волинському літописі після 1218р.

Крізь весь твір Ф.Сафоновича чітко проступає позиція патріота, захисника честі й традицій Русі та православної церкви.

Подібним до хроніки Ф.Сафоновича за жанровими особливостями є інший тогочасний Історичний твір "Синопсис", що 1674 р. вийшов друком з благословення києво-печерського архімандрита Інокентія Гізеля. Після цього твір перевидавався багато разів: 1678 p., 1680 р., у наступні 200 років витримавши близько 30 видань. Слово синопсис у грецькій мові вживалося на означення збірників оповідань, що подавалися в хронологічній послідовності.

Йдеться тут про поділ світу між синами Ноя, про те, як римський Август-кесар заповідав не дратувати слов'ян війною; Дається пояснення слова козаки (від вождя на прізвисько Козак), слова москва (від Мосоха та ін.Далі вміщені невеликі оповідання про Ідолів Перуна, Волоса, По-звіда, Ладо, Купала, Коляду (шостий Ідол), а також хрещення Володимира і його шлюб, хрещення всього народу київського.

Ф.Сафоновича не становить собою якогось кроку вперед у розвитку історичної думки. Головне для авторів "Синопсису" - ствердити перевагу християнства над язичницькою релігією, возвеличити Ідею самодержавства.

Основна, так би мовити, політологічна, Ідея "Синопсису" - проповідь етнічної, Історичної, державницької єдності всієї Русі та у всі часи - від потопу до 70-х років XVII ст, безапеляційне ствердження "общерусскости" Місця для українського народу ні в Історії, ні в тогочасній дійсності автори "Синопсису" не бачили. В певному розумінні вони переступали через автономістичну концепцію, якою жили українські козацькі.

Також важливе значення для цього періоду мають такі твори, як «Ключ до розуміння» Йоаникія Галятовського, «Огородок Марії Богородиці», «Вінець Христов» Антонія Радивилівського, «Житія святих» Дмитра Тупала та твори І.Максимовича та Л.Барановича.

17 ВАРІАНТ

1.Освітні та просвітницькі традиції в історичному полі українського культуро творення.

Класична українська освіта має давні традиції і принципи, які сформувалися з часів Великокняжої України-Руси та розвинулися й набули нових форм за часів Козацької держави — це відкритість до світу, європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей, ідеї гуманізму, домінанта гуманітарної освіти.

В давній Україні була створена унікальна й самобутня вітчизняна освітньо-наукова система, яка увібрала досвід країн Європи, була багатоплановою і багаторівневою, включала початкові, середні школи-колегіуми, спеціальні школи, вищі школи — академії, університети. Вона забезпечила практично повну грамотність населення країни, а також умови для формування і зростання української духівничої, військової, світської, наукової еліти. Перші школи були утворені при кафедральнихцерквах, учителями й вихователями ставало освічене духовенство. Основними книгами були богослужебнікниги, найчастіше Псалтир. Порядок навчання передбачав спершу освоєння абетки, потім окремих складів, слів, надалі йшло читання прози і поетики, укінці переходили до вивчення граматики, вчили числа. Мережа шкіл княжої доби необмежувалася Києвом, центром держави. Основою вищої науки була грецька мова, на західних українських землях вчили ще латини та німецької.

Найвищим орієнтиром в освіті за Великокняжої України-Руси булла візантійська освіта, яка спиралася на надбання багатьох поколінь, за своїмрівнем стояла чи не найвище в тогочасній Європі.

Великий князь Київський Ярослав Мудрий вважається фундатором книжності, вченості й освіти в давній Україні-Русі.

В умовах поневолення, насаджування католицької віри, національного гнобленняосвіта занепадає. Діти української знаті та заможного міщанства потяглися до католицьких освітніх закладів. На освітню Відродження і Реформації. Так,в Україні з’являються протестантські школи, найвідомішими з яких були соцініанські та кальвіністські навчальні заклади в Дубецьку, Хмільнику, Берестечку та інших містах. З кінця XVI ст. відкриваються початкові та підвищені школи, засновниками яких були братства – братські школи. В основу діяльності братств покладено ідеологію просвітництва. Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа Львівського братства (1586). Освітню справу на українськихземлях за – від половини XIII до половини XVI ст. – можна було б стисло охарактеризувати так: вищі верстви українського громадянства, спонукані привілеями шляхетського стану, почали швидко і помітно підпадати під вплив польської культури та користуватися польською мовою, залишаючи рідну мову та церковну школу лише для простолюддя.

шкільництво на українських землях і українська культура до половини XVIст. підтримувалася нижчою верствою українського громадянства, – народними масами та нижчим духовенством, яким власне і завдячує освітній рух, що веде свій початок від другої половини XVI століття.

На цей період припадає діяльність полеміста, талановитого педагога Мелетія Смотрицького, Ректор Київської братської школи, згодом викладач Києво-Могилянської академії. Написав 18 творів, Найпопулярнішою з них є “Граматика словенська”.

З середини XVIII ст. розвивається початкова освіта в Запорозькій Січі.

Перші гімназії в Україні з’явилися в Харкові, Чернігові, Катеринославі, Новгороді-Сіверському, Полтаві, Херсоні. Українською мовою можнабуло навчати в приватних школах. 1848 року під впливом буржуазно-демократичної революції австрійський уряд дозволив навчання в школах українською мовою, проте польське панство цілком проігнорувало це право.

Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл у підросійській Україні зросла у 12 разів

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях виник новий тип школи – утраквістична (двомовна). Для об’єднання зусиль у боротьбі за українську школу 1910 року створено Краєвий Шкільний Союз. У роки війни (1941–1945) радянське шкільництво в Україні спрямовувало зусилля передусім на збереження школи і перебудову її роботи відповідно до умов воєнного часу. Після війни розгорнулася робота з відновлення шкіл на всій території України. 1949 року здійснено перехід до загальної обов’язкової семирічної освіти, 1956 з’являється новий тип школи – школа-інтернат.

Після проголошення в Україні незалежності система освіти зазнала кардинальних змін. особливо важливі завдання постають у галузі освіти, яка найперше покликана сформувати нову людину компетентну, освічену,виховану – патріота, фахівця своєї справи.

У розвитку просвітницьких традицій важливе значення має Товариство "Просвіта" в Галичині народилося на противагу антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою - з одного боку, і русофільській, – з другого. Галицькі громадські діячі поставили перед собою мету довести, що українці – народ з культурними традиціями, який відрізняється як від поляків, так і від росіян.

2.Шістдесятництво як національно-культурне явище:вияви і постаті.

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960 — 1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд формувався на кінці 1950-х — початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — М. С. Горбачов, О. М. Яковлев; філософи О. О. Зінов'єв, М. Мамардашвілі, Ю. Левада, політологи О. Є. Бовін, Ф. М. Бурлацький, редактори масмедіа — В. О. Коротич, Є. В. Яковлєв, С. П. Залигін та багато інших.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й національного поневолення України, Василь Симоненко.

Слідом за ними з'явилася ціла плеяда поетів: Іван Драч, Микола Вінграновський, Г. Кириченко, Василь Голобородько, Ігор Калинець, Іван Сокульський Б. Мамайсур та інші. На початку близько до шістдесятників стояв Віталій Коротич. До шістдесятників відносять також поета Івана Коваленка, хоча за віком він був старшим за більшість із них.

У прозі найвизначнішими шістдесятниками були Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Я. Ступак; у критиці — Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Бойчак.

Окрім того, рух Ш. відіграв значну роль у поширенні самвидавної літератури і головне — в посиленні в Україні руху опору проти російського великодержавного шовінізму й русифікації (кн. І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», есеї Є. Сверстюка, самвидавні поезії багатьох авторів, зокрема В. Симоненка, М. Холодного й ін., викривальні памфлети й протестні листи В. Стуса. В. Марченка тощо).

З появою шістдесятників гостро постала проблема «батьків і дітей» у літературі. Молода генерація закидала «літературним батькам» відповідальність за сталінські злочини, пристосуванство до деспотичного режиму, творчу імпотенцію («Ода чесному боягузові» Івана Драча). Зі свого боку, дехто зі старших письменників (Павло Тичина, Платон

Воронько, М. Шеремет, М. Чабанівський) вороже поставився до експерименту й новаторства шістдесятників.

Рух «шістдесятників» було розгромлено або загнано у внутрішнє «духовне підпілля» арештами 1965 — 72 pp. У цьому процесі частина Ш. без особливого опору перейшла на офіц позиції (В. Коротич, І. Драч, В. Дрозд, Є. Гуцало та ін.), декого на довгий час (Л. Костенко), а ін. взагалі перестали друкувати (Б. Мамайсур, В. Голобородько, Я. Ступак), так що їх подальша доля зовсім не відома.