1.Міська культура в Україні від Київської Русі до епохи Постмодерну.

Міська культура (культура міста, індустріальна культура, урбанізована культура) - це культура великих і середніх несільськогосподарських поселень, звичайно великих індустріальних і адміністративних центрів. Малі міста і селища міського типу (від 3-тис. Жителів) за розмірами і виглядом часто нагадують села і села. Рівень культури жителів тут трохи відрізняється від села. Чим вище ступінь урбанізації поселення і більші за його розміри, тим більше він відрізняється за своїм культурним виглядом від села і сільської культури

В XI ст. центрами культурного життя у Західній Європі стали міста. Міська культура була вільнодумною та антицерковною і тісно пов´язаною з народною творчістю. Найяскравіше ці риси проявилися у міській літературі, яка створювалася на основі народної мови на противагу латиномовній літературі.

Характерною рисою культурного життя був взаємовплив міського і сільського населення. Міста ставали осередками фахової, "високої" культури. В культурі побутовій ранні міста багато взяли від сіл, але згодом стали впливати на культуру селян, хоч дещо з неї й надалі переймали.

У науці немає загальноприйнятих критеріїв виділення міст як типу поселень. Більшість дослідників бачать в містах насамперед торговельно-ремісничі центри, забуваючи про постійний зв’язок міст з сільськогосподарською округою. З кінця XIV ст. містом вважався населений пункт, що мав юридичний статус міста (королівське або княже, приватновласницьке або церковне, на Маґдебурзькому або звичаєвому праві), а його населення належало до соціального стану міщан. Окрім юридичних документів чи літописних свідчень належності міського характеру поселень, можна вказати на такі ознаки, спільні для міст: більша, ніж у селах, густота населення і щільність забудови; специфіка економічних функцій; розвиненість товарних відносин: на відміну від села, життя без грошей в місті було неможливе або майже неможливе; більша диференціація населення в соціальному та національному відношенні.

У багатьох випадках, хоч і не завжди, до цих ознак можна додати наявність укріплень, появу поблизу укріпленої частини посадів, приміських слобід та боярських (пізніше шляхетських і магнатських) дільниць-супутників як історичних частин розвитку міста. У XVII ст. своє самоуправління з окремим війтом дістає вірменська громада Бродів 19. Подібна ситуація бувала і у містах, які мали кількох власників. У XVI ст. колишня столиця одного з удільних князівств — Степань теж мала дві ради, причому у кожної з них існували привілеї на окремі ярмарки.

У переважній більшості міст значну частину населення складали бідніші прошарки населення. Так, 1571 р. 304 київських міщан, майже третина тих, що платили податки, виплачувала в середньому від 2 до 6 грошів, тоді як більшість платила по 16 грошів, а багатші — до 3 золотих. А "комірники", які наймали помешкання, та "халупники", які жили в убогих халупах, часто не мали змоги платити навіть 1 — 2 гроші 20. В складному становищі були і передміщани, які не завжди могли отримати міське право. Окрім того, під час війн та наскоків їхні оселі найчастіше руйнувалися. Бідніші прошарки міського населення практично не мали надій скористатися перевагами міського права. Хоча право рекомендувало обирати людей середнього достатку, бо "багачі постійно поспільство тиранять і нищать ... убогі ж не приносять ніякої користі", на практиці владу у містах тримали лише багаті міщани 21.

Майже в коленому місті до оточеної мурами або валами центральної частини примикали передмістя, що найчастіше мало відрізнялися від сіл. Проте повинності передміщан на користь магістрату (або на користь власників земель, на яких виникли передмістя) переважно були набагато легшими, ніж повинності селян-кріпаків. У передмістях більша частка населення, ніж в селах, була зайнята ремеслом і торгівлею. В багатьох відношеннях передмістя, здебільшого українські за складом населення, ставали своєрідним посередником в культурній взаємодії між містом і селом. Святково-обрядова культура міського населення. Невід’ємною складовою частиною культури українського середньовічного міста були свята й обряди річного календарного циклу. Збереження в містах спільної з сільським населенням аграрно-календарної обрядовості зумовлювалося генетичним зв’язком її з сільською ритуалістикою, неповним відокремленням міста від села і великою мірою аграрним характером тогочасних міст. Спершу відмінностей у календарній обрядовості міста і села, мабуть, було небагато. У своїй основі це були язичницькі обряди, пов’язані з культами рослинності, вмирання природи восени та її воскресіння навесні. Християнські свята й ритуали ще глибоко не ввійшли до побуту міщан й існували окремо від прадавніх аграрнокалендарних обрядів. Новорічний обрядовий цикл іще не був зсунутий на зиму й відзначався за давньою традицією навесні. Відродження природи в народній свідомості збігалося з народженням Нового року. Весну і Новий рік зустрічали веселими язичницькими святковими дійствами, піснями, іграми. Святкували язичницького козла, відбувалися колядування та схожі з ними волочильні обходи. Купальськими ритуалами й Зеленими святами, присвяченими сонцю, літньому сонцевороту й розквітові природи, завершували величну містерію весняних ритуалів. Серед літа відправляли обряди, спрямовані на охорону дозріваючих плодів та забезпечення багатого врожаю, а наприкінці літа відзначали свято нового врожаю, з яким були пов’язані жниварські обряди. По суті і за формою проведені календарні обряди ще залишилися язичницькими і тому осуджувалися освіченими церковниками, які зазначали, що люди сходилися "сатанЂ оферу танцами и скоками чинити" 29. Водночас ці обряди дедалі частіше узгоджувалися з днями святкування християнських святих. Наприклад, купальські обряди поєднуються з днем Різдва Іоанна Предтечі. При цьому в язичницькі обряди включалися дійства, пов’язані з християнським культом і ритуалом, хоча і в народній інтерпретації. Так, із дохристиянськими колядами поєдналися різдвяні пісні, колядування з зірками і вертепом. Реформація та національно-культурний рух в Україні наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. сприяли піднесенню значення християнської релігії в житті та побуті, подальшій християнізації прадавніх звичаїв і обрядів.