1.Українські інституції та видання за кордоном і їх роль у консолідації української спільноти.

Чимало оригіналів і перевидань самвидавних праць нині зберігається в Музеї-архіві й Докумен-тальному центрі українського самвидаву, яке є відділенням видавництва “Смолоскип” і перебуває під егідою Міжнародного благодійного фонду з однойменною назвою. Ця інституція відіграла настільки важливу роль у поширенні на світових обширах українського самвидаву, що про неї варто сказати окремо.

Видавництво “Смолоскип” було засноване 1967 року в еміграції, у місті Балтимор (США) і назване іменем Василя Симоненка. Воно стартувало книжкою Осипа Зінкевича “З генерації новато-рів: Світличний і Дзюба”, яка побачила світ 1968 року. А далі була велика видавнича діяльність.

“Смолоскип” видавав переважно твори українського самвидаву, дисидентську й правозахисну літературу, а також твори українських письменників, репресованих сталінським режимом. Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Олесь Бердник, Василь Стус, Данило Шумук, Ліна Костенко, Ігор Калинець, Микола Руденко, Тарас Мельничук, Василь Голобородько, Атена Пашко… Перелік імен, твори яких вийшли у світ завдяки “Смолоскипу”, можна продовжувати.

Саме у Балтиморі було перевидано самвидавні журнали “Український вісник” і “Кафедра”. Що

характерно, “Смолоскип” працював і над перекладами українських текстів, завдяки чому вони ставали доступними для великої читацької аудиторії за кордоном. Скажімо, кілька номерів “Українського вісника” було видано англійською, а книжку Михайла Осадчого “Більмо” – французькою мовою, у перекладі Катерини Гусар і тиражем аж 50 тисяч екземплярів [4].

Про те, що заборонені в Україні тексти виходили друком за кордоном, згадується практично в усіх книгах дослідників українського руху опору 1960–1980-х років. Але яким чином вони потрапляли за межі СРСР, скажімо, у Сполучені Штати Америки, коли Україна була заблокована від світу?

Донедавна вважалося, що існувало лише два способи передачі таких текстів чи плівок – через Чехословаччину й Москву.

Справді, такі шляхи активно діяли. В одному з номерів літературно-мистецького та публіцис-тичного журналу Спілки українських письменників Словаччини “Дукля” Тарас Мурашко розповідає про свого батька, доктора філософії, українського дисидента, політичного в’язня Павла Мурашка, який із 1967 по 1980 рік займався передачею українського самвидаву. 1972 року він був звинувачений за протирадянську та антидержавну діяльність у Чехословаччині. Потрапляли рукописи “Вітру надії”, як і всіх інших вищеназваних видань, у Прибалтику звичним для того часу шляхом. Андрій Іванович Криштальський згадує: “Я з рукописом їхав до Києва, а звідти – до Каунаса. В Прибалтиці тоді видавали не тільки самвидавні часописи, але й

чимало брошур і книжок, таких, наприклад, як «Як убили Бандеру». Звідти їх везли і автомобілями, і в потягах. Там же ми замовляли синьо-жовті прапорці, значки та іншу національну символіку” [17].

Крім батька та синів Криштальських, возив рукописи і Мелетій Семенюк, який трохи пізніше став першим головою Братства вояків ОУН-УПА Волинського краю, а також інші члени редакційної групи. Купляли квиток на потяг і їхали до Литви, прихопивши верстку газети. Таким же чином уже готові часописи везли на Волинь – у наплічниках, валізах, просто дорожніх сумках. Звичайно, швидше й простіше було б добиратися літаком, але в літаках речі перевіряли, а отже, могли виявити заборонений вантаж. А в потягах зазвичай у сумки не заглядали.

Пресовий вибух, який стався на Волині у переломні 1989−1990-ті роки, характерний і для інших областей. Центром його на Західній Україні, звісно ж, був Львів. Із травня 1989 року у Львові почав виходити інформаційний вісник Товариства Лева “Поступ”, а згодом слідом за ним і молодіжний часопис товариства “Паростки” “Українське юнацтво” та інформаційний вісник молодіжного історико-просвітянського товариства “Спадщина”. Там же, у місті Лева, із червня 1989 року друкується вісник Карпатського зонального відділення НРУ “Голос Карпат” та видання Львівської регіональної організації Народного Руху України за перебудову “Віче”. А наступного року до цих видань долучаються незалежне націоналістичне видання “До нації”, видання Львівської крайової організації СНУМ “Молодий націоналіст” та багато інших. Подібна ситуація і в інших західних областях. І переважно всі вони виходили у світ через друкарні Прибалтики, а вже трохи пізніше – Львівщини.

Більшість волинських газет того часу друкувались у Сокалі.