2.Ідея національної волі в художньому доробку Лесі Українки.

Леся Українка (1871 – 1913) (справжнє ім'я: Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка) – найславніша українська поетеса, перекладач, культурний діяч,. Також працювала в ділянці фольклористики і брала активну участь в українському національному русі.Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці Вся сукупність її творів – це образ ідеальної землі, земного раю, що зветься «Україною».

Геній Лесі Українки розкрився перед світом насамперед у високохудожньому звучанні національної ідеї, гарячій любові до рідного краю, яка полягала в обороні прав народу до незалежного національного і державного життя. Свої думки і свої ідеї вона зуміла ввести у високу мистецьку форму, шо чарує багатством поетичних образів і музикою поетичного слова. Поетеса вийшла за межі традиційних тем. ЇЇ творчість охоплювала широке поле світових мотивів, тому стала вагомим художнім здобутком світової культури.Поезія Лесі Українки носить переважно патріотичний характер. Це твори громадянського і політичного характеру. Навіть особистий біль, туга, тривога у її віршах переплітаються із проблемами всієї України. Щиро і зворушливо звучить її поетичне зізнання.  Приклад сильної волі, бажання боротьби знаходимо у відомих поезіях "Слово, чому ти не твердая криця..." та "Contra Spem Spero".

Революційні події початку XX ст. знаходять відгук у циклі «Пісні про волю» (1905), лейтмотивом якого є думка про несумісність тиранії і свободи. Визвольним рухам потрібні не жалібні, а бойові пісні.

Подих доби проймає поезію «Мріє, не зрадь!» (1905). Це жагуче прагнення поетеси до свободи, благання до долі допомогти народу визволитись.

Зрештою, роздуми поетеси про значення художньої творчості знаходять завершення у хрестоматійному вірші «Слово, чому ти не твердая криця?», який є промовистим свідченням того, що Леся Українка гідно продовжила традиції Шевченка, Франка, Старицького в опрацюванні вічно актуальної теми.

Поетеса мала підстави характеризувати свій творчий метод як неоромантизм, вважаючи, що його головною метою має бути визволення людини, розширення її прав. Розв'язанню таких завдань служить ідейний пафос, образність, інтонаційність вірша.

3.Арх. І образотворче мист. Доби Ренесансу.

Архітектура. Епоха Ренесансу помітно вплинула на архітектуру й образотворче мистецтво, які розвивалися у контексті європейських архітектурних традицій і зазнали вагомого впливу ідей християнства. Архітектурні пам'ятки України цієї доби можна поділити на три групи: оборонні споруди, споруди-замки; церковне будівництво. Особливістю пам'яток архітектури й образотворчого мистецтва є те, що в них формувався український стиль. Він характерний для архітектурних споруд Західної України, де ренесансний стиль поєднувався з українським народним стилем, який був перенесений з дерев'яного у кам'яне будівництво. Цей стиль яскраво виявився у будівництві храмів і замків. Церковне будівництво України вирізнялося архітектурними забудовами — "зрубними храмами" — трибанні та п'ятибанні церкви (XPV —XVI ст.). Вони на землях України майже не збереглися. Виняток становлять церква Св.Духа (с.Потеличі Львівської області, 1555 р.) та церква Св.Миколая (м.Чернівці, 1607 p.). Кам'яна архітектура відображала ренесансні віяння, а від середини XVII ст. — риси бароко. У цей період в Україні існували дві архітектурно-будівельні школи: галицька та волинська. Для галицької архітектурної школи характерним типом забудов була кам'яна кладка з міцними стінами і кількома вежами, що піднімалися над спорудами. З-поміж мурованих кам'яних споруд галицької архітектурної школи вирізняються замки у Білавані, Чер-нієві, Хотині, Кременці, Кам'янець-Подільському, Білгороді-Дніп-ровському, Олеську. В архітектурних спорудах оборонного типу олинської школи використовували великоформатну цеглу. Цегляні башти цієї школи мають вигляд могутніх циліндрів, яким належала важлива роль у системі укріплень. Це засвідчує, зокрема, Острозький замок. У першій половині XVII ст. замість стінових замків почали зводити бастіони з розкішними магнатськими палацами. Замки з бастіонами будувалися у формі квадрата (м.Золочів, м.Підбірці) або у формі п'ятикутника (м.Броди). У храмовому будівництві з'явилися нові тенденції — споруди урочистого стилю. Наприклад, у м.Холмі були збудовані вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми та Дем'яна, які за оригінальністю не поступаються давнім шедеврам мистецтва. До кам'яних споруд цього періоду необхідно віднести церкву св.Онуфрія у Львові (XV ст.) та церкву св.їв.Предтечі (XVI ст.) у Кам'янець-Подільському. Церковне та світське будівництво зазнало сильних впливів ренесансного стилю, який поширився в Україну із Венеції та італійської частини Швейцарії. У Львові найбільший розквіт Ренесансу припадає на 70 —90-ті роки XVI ст. До найстаріших забудівель "золотого віку" львівського архітектурного Ренесансу належать будинки на площі Ринок — "Чорна кам'яниця" (1588—1589 pp.), архітектури П.Барбон, П.Римлянин, П.Красовський; будинок Флорентійського різьбяра Банді-неллі, який 1627 р. заснував у м.Львові першу пошту. Найвизначнішим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди. Це, наприклад, тридільна і трикупольна церква Св.Успення Богородиці (1591 — 1630 pp.), архітектори П.Римлянин, В.Капинос, А.Прихильний. Успенська церква — архітектурний ансамбль, що складається із трьох частин: вежа Корнякта, каплиця Трьох Святих (перлина народної архітектури XVI ст.) і власне самої церкви. Каплицю побудував архітектор П.Красовський.

Образотворче мистецтво. Гуманістичні ідеї епохи Ренесансу мали вплив і на розвиток образотворчого мистецтва, що характеризувалося монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорцій, яскравістю малюнка, високою професійністю виконання. В образотворчому мистецтві поступово утверджувався реалістичний напрям, особливістю якого є віра в людину, життя. Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачали нерухомість і часто набували рис простих людей. Серед пам'яток київського іконопису цієї доби збереглася ікона "Богоматері Печерської-Свенської". її прототипом стало зображення "Богоматері Кіпрської на троні".

До полотен київської малярської школи необхідно віднести ікони "Микола з житієм" (церква у с.Київка), "Ігоревська Богоматір" і "Максимівська Богоматір", виконані з великою мистецькою майстерністю.

Однією із найвизначніших пам'яток живопису початку XIV ст. є ікона "Володимирської Богоматері".

Особливою популярністю користувалися образи воїнів-переможців, наприклад, ікона "Юрій Змієборець" (кінець XIV ст.), яка зберігається у церкві с.Станиля на Львівщині.

З мистецькою творчістю львівського цеху художників пов'язані імена кращих живописців того часу Федора Сень-ковича, Лаврентія Пилиповича, Миколи Петрахновича, Сева-стьяна Корунки та ін. До когорти провідних художників, творчість котрих припадає на зародження нового стилю в образотворчому мистецтві — стилю бароко, належить львівський митець Микола Пе-трахнович та Іов Кондзелевич.

7 ВАРІАНТ

Пит.1 Роль династичного центру в становленні культурної спільноти Київської Русі.

Для формування передумов виникнення держави у східних слов’ян вирішальними були VІ-VІІІ ст. Саме тоді слов’янство переходило від так званої “військової демократії” – останньої стадії первісного ладу до диференційованого суспільства, а разом з тим з’являлися і зародки його політичної організації.

Протягом V-VІІІ ст. завершився процес слов’янського розселення. Більш як дві сотні племен, об’єднавшись в 14 племінних союзів, зайняли величезні обшири Східної Європи.

Загалом племена VІ-VІІІ ст. знаходилися на приблизно однаковому рівні культурно-економічного та суспільного розвитку, однак подекуди він здійснювався інтенсивніше

Нові явища економічного життя, як і численні воєнні походи, прискорили майнову і соціальну диференціацію суспільства. З’явилося рабство; досить помітною силою стала племінна знать, із середовища якої обиралися воєнні вожді – князі.

Розширення територій об’єднаних племен, постійні війни, потреба племінної верхівки у захисті своїх інтересів обумовили виділення князів та їх оточення – дружини в привілейовану групу професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. При цьому роль народних зборів зменшувалася, а князівська влада, висуваючись на перший план, поступово переносилася і на цивільне життя

Таким чином, союзи племен поступово переросли в утворення більш високого суспільно-політичного рівня – племінні княжіння. Вони були додержавними об’єднанями, на основі яких безпосередньо складалася слов’янська державність.

Найінтенсивніше процес державної консолідації слов’янських племен розгортався в Подніпров’ї. Ініціатором політичного згуртування тут стало княжіння полян. Важливим моментом згуртування довколишніх племен стало заснування Києва, який перетворився на політичний центр об’єднання території. Легенда про започаткування міста трьома братами - Києм, Щеком, Хоривом та їх сестрою Либіддю, відтворена в “Повісті временних літСаме навколо Києва на середину ІХ ст. склалася перша східнослов’янська держава, яку літописи згадують як “Руську землю”, а сучасні вчені умовно називають Київським князівством Аскольда.

В той час, як зміцнювалося ядро державності в Подніпров’ї – Руська земля, на півночі Східної Європи склалося протодержавне об’єднання слов’янських племен словенів, кривичів та фіно-угорських чуді та мері. Його центром було городище поблизу майбутнього Новгорода (останній було засновано на початку Х ст.). Так, згідно з версією літопису, у 862 р. варязький вождь Рюрик став князем у ільменських словенів. В 882 р. його родич і наступник Олег здійснив воєнний похід до Середнього Подніпров’я, з допомогою антихристиянськи настроєної місцевої знаті убив Аскольда і вокняжився в Києві.

Об’єднання двох державних центрів – південного київського та північноільменського знаменувало виникнення загальнослов’янсь-кої, загальноруської держави З 882 р. звичайно і починають відлік історії Київської Русі.

Приблизно з середини IX ст. у літописі починається послідовний виклад династичної історії Київської Русії. Під 862 р. літопис київськими князями називає Аскольда і Діра. На думку вчених, вони були останніми князями з слов'янської династії, початок якій поклав Кий.

Урезультатіполітичної, етнічноїйкультурноїконсолідаціїсхіднослов'янськихплеменукінці IX ст. завершивсятривалийпроцесформуваннядавньоруськоїдержави.

Водночасзутвореннямірозвиткомдержавивідбувалосьіскладаннядавньоруськоїнародності, якасталановою, вищоюформоюетнічноїспільностіпорівнянодородуіплемені. Процесицітіснопов'язаніміжсобоюімаютьглибокуісторичнувзаємообумовленість. Напевномуетапірозвиткусхіднослов'янськихплемен (VI—VIII ст.) узв'язкузїхвнутрішньоюконсолідацією — мовною, культурноютаекономічною — з'явиласянеобхідністьіможливістьстворенняспершукількох, апотім (вкінці IX ст.) ієдиногодержавногоутворення — КиївськоїРусі. Народженанатериторіальнійосновіспорідненихсхіднослов'янськихплемен, давньоруськадержавасамасталанеобхідноюумовоюподальшоїїхетнічноїзгуртованості. Вонаоб'єдналасхіднихслов'янспільністюполітичногожиття, культури, віри, сприялапоявійзміцненнютериторіальноїцілісностіРусі, єдностіїїнароду.

Активізація процесів суспільного розвитку, які обумовили зміну первіснообщинного ладу на Русі феодальним, виникнення класів, зміцнення торговельних зв'язків, поява писемності й давньоруської літературної мови — все це зумовило подолання племінної замкнутості та формування єдиної давньоруської народності.

Пит.2 Іван Франко про особливості національного поступу України.

Іван Франко Особливе місце в українському національному русі, розвитку української культури, соціально-політичної та філософської думки належить Івану Яковичу Франку. Найбільш продуктивним І. Франко вважав індуктивно-аналітичний метод пізнання, обстоював свободу творчості, виступав проти будь-якого догматизму. Саме з такими мірками він підходив до розуміння поступу як творчого просування у сфері пізнання та всієї діяльності людей у світі, що керуються ідеалами свободи дії і вибору її шляху, наповнюючи саме поняття "поступу" конкретним історичним змістом відповідно до розвитку людства. На думку І. Франка, як природа, так і суспільство перебувають у постійному русі. Суспільний розвиток вчений розглядав як закономірний процес поступу (поступального руху), в основі якого лежить суспільна праця. Він повністю підтримував марксистське положення про те, що економічне становище народу є основою його життя, прогресивного розвитку суспільства. В цьому відношенні для нього ставало незаперечним, що грунт історичного життя має бути давно готовий економічно і політично, а переворот духовний та літературний наступає на економічному повороті Вищим ідеалом І. Франко вважав боротьбу за людське щастя, свободу людини. Досягнення цього ідеалу вчений пов'язував з розбудовою соціалістичного суспільства, розуміючи під соціалізмом прагнення усунути соціальну нерівність, всілякий визиск, убозтво, запровадити справедливість, змінити існуючий лад таким способом, щоб наявний продуктивний капітал, а також сировина замість того, щоб бути приватною власністю кількох людей, перейшла у власність колективу. Соціалізм виступав для нього не державною власністю з диктатурою пролетаріату, а "свобідною" громадою і свободою кожної. Вимагаючи революційного оновлення світу, він виходив з того, що це потрібно робити не силою вогню і заліза, а працею, правдою, наукою, не виключаючи І насильного повалення існуючих порядків, якщо мирним шляхом не вдається добитися бажаних результатів. У поглядах І. Франка особливе місце займало національне питання, яке в 90-х роках XIX ст. він протиставив питанням соціалізму, а боротьбі за всеросійську революцію — боротьбу за утвердження національної ідеї, дорікаючи українським соціал-демократам, що вони втратили відчуття свого національного характеру. Для І. Франка спочатку поставала Україна, а потім соціалізм. Він різко критикував "національну еліту": поміщиків, капіталістів, попів, буржуазну інтелігенцію, політику гноблення народу цісарсько-конституційним урядом Австро-Угорщини, виражав загальну любов до трудового народу, робітників, селян. Він вважав, що зло не в людях самих по собі, а в тих кайданах, якими незримими вузлами сильні світу цього скрутили слабких з їх справами і муками. Саме служінню простому народові присвятив він своє життя, щоб піднести в ньому жадобу світла, правди і справедливості, знайти шлях до них. З цього погляду захищав самостійність української культури, мови, свободу і самостійність України в колі всіх вільних народів.

При розгляді соціально-політичних поглядів І. Франка доцільно зупинитися на його розумінні взаємозв'язку народних мас і видатних осіб в історичному розвитку суспільства. Розуміння ним цієї проблеми нам відкриває поема "Мойсей", в якій сучасні дослідники вбачають пошуки І. Франком розв'язання питання співвідношення людини І суспільства, боротьби народу за єдність власної держави, громадського та етичного ідеалу. Основною темою цієї поеми є проблема співвідношення народних мас і видатної особи. Мойсей постає насамперед народним провідником, розсудливим учителем і наставником, слугою народу. Його сила у кровних зв'язках з народом, без якого вождь — не вождь. Вождь має бути душею народу.

На роздоріжжі історії провідники можуть помилятися, зневірюватися у поступі і сходити із суспільної сфери. Проте не королі, царі, полководці, провідники творять історію, а народ як рушійна сила і фундаментальна основа матеріальної і духовної культури. Особа є видатною і відіграє визначну роль у суспільстві лише тоді, коли вона відображує інтереси народних мас, прогресивні тенденції в історичному процесі, своєю діяльністю і творчістю утверджує все передове і людське в житті суспільства.

Питання 3 «Золотий вік» Львівського архітектурного Ренесансу.

Найвизначнішим досягненням укр.Ренесансу у Львові є церковні споруди: тридільна і три купольна Успенська церква (1591 – 1629 рр. архітектори П. Римлянин, В. Капинос, А. Прихильний).Успенська церква-архітектурний ансамбль,що складається з 3 частин: вежа Корнякта (1572 – 1578 рр., архітектор П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (1578 – 1591 рр., архітектор П. Красовський), що становлять унікальний архітектурний ансамбль і власне самої церкви.

Львів став також зразком архітектурного мистецтва ХVII ст..

У міській архітектурі другої половини ХVI – початку ХVII ст., уникаючи конструктивного новаторства, головна увага приділялася оформленню фасаду, який був тією декорацією, яка приховувала поширену одноманітність внутрішніх членувань. Фасад будинку мальовничо оздоблювався, розташовувався по периметру, був неповторним, став відбиттям основних ознак ренесансного стилю. Так, портали містили декоративні прикраси. Окрім орнаменту, канва фасаду прикрашувалася зображеннями символічно-міфологічного змісту у вигляді рельєфних знаків: дельфіна, лева, фігури патронів і покровителів.

Гуманістичні ідеї епохи Ренесансу мали вплив і на розвиток образотворчого мистецтва.Одними із найвизначніших памяток живопису 14 ст. є ікони «Володимирської Богоматері», «Юрій Змієборець»,яка зберігається у церкві с.Станиля на Львівщині.

Значного розвитку досягло українське малярство на західноукраїнських землях у 15-16 ст..З мистецькою творчістю львівського цеху художників пов’язані імена кращих живописців того часу Федора Сеньковича,Лаврентія Пилиповича,Миколи Петрахновича,Севастьяна Корунки та ін…Творчість львівських художників характерна високою проф.культурою,їх обізнаністю з досягненнями західноєвропейського мистецтва.

8 ВАРІАНТ