3.Культура, освіта й наука як складові стратегії сучасного державотворення.

Освіта.

Державотворення як визначальна складова сучасного та майбутнього у розвитку України Складно, важко, але безупинно український народ йде шляхом розбудови своєї демократичної держави. В демократичному суспільстві влада все більше орієнтована на участь громадянина в політичному житті країни. Адже демократія - це влада народу, яка змінюється народом і діє в інтересах лише народу. Проте в Україні поки що не сформована сучасна нація, відсутня повноцінна політична еліта, яка спрямована взяти відповідальність за суверенізацію та самостійний сталий розвиток української держави

Молодь в Україні, навіть отримавши вищу освіту, не завжди може знайти роботу за фахом. Перепоною у працевлаштуванні молоді часто-густо є занадто високі вимоги до молодих спеціалістів. Приватні бізнес-структури можна зрозуміти – вони просто змушені шукати найкращих випускників вищих навчальних закладів – бо це вимога ринку, жорсткого професійного відбору. Але для того, щоб працевлаштуватись в державні установи чи заклади, необхідно мати не лише диплом про вищу освіту, але і зв’язки, знайомих, а іноді просто дати хабара. І зрозуміло, що працевлаштовуючись саме таким чином, молодий спеціаліст, отримавши роботу, просто вимушений повністю підкорятись всім вимогам і примхам роботодавця-чиновника, іноді ігноруючи свої службові інструкції і виконуючи вказівки свого начальства. Поступово такий «спеціаліст» деградує як особистість, стає залежним, втрачає здатність самостійно мислити, ініціативність, принциповість. З часом він стає звичайним бюрократом, який займається паперовою тяганиною, але не спроможним вирішити іноді найпростіші службові питання і людські проблеми без вказівки згори.

Державотворчі процеси, що відбуваються в Україні сьогодні, зокрема події осені 2004 року, коли відбулась так звана «помаранчева революція», і подальше розмежування суспільства, неможливість, або скоріше небажання представників деяких політичних сил сконсолідувати країну, а іноді спеціально спрямоване розшатування суспільства, нав’язування неприйнятної ідеології, спроби змінити історичне минуле, підміна понять та принципів, штучне роздмухування мовної проблеми – все це лише гальмує і уповільнює і без того досить примарний розвиток України, додає ще більше соціально-економічних проблем, дестабілізує ситуацію в державі, ділить суспільство за географічно-політичною ознакою.

Проблема національного виживання з урахуванням сучасних світових тенденцій, і в першу чергу ґлобальної тенденції до переходу на засади сталого розвитку, має стати домінуючою в державній політиці на найближчу та довгострокову перспективи.

Наука.

На визначальну роль емоційності в українському національному характері державотворенні також вказували В. Липинський, Є. Онацький, В. Храмова. Так, на думку В. Липинського, перевага емоційності над раціонально-вольовими компонентами в українців є згубною для суспільного життя, а її привабливий естетизм обернувся безпорадністю в соціальних питаннях, у державному будівництві. Водночас, політично-руйнівний, занадто чутливий темперамент у певних обставинах може стати і національно-творчою силою, але звісно не завжди. Сучасні дослідники О. Донченко та Ю. Романенко вважають, що "замріяна українська людина з її невичерпною емоційністю стала жертвою краси, а її привабливий естетизм обернувся на безпорадність у соціальних питаннях, у державному будівництві [7: 245]. Тільки в певних ситуаціях, коли події хвилюють його "чутливу" натуру українець стає здатним до активних дій. Але такі вчинки не завжди відзначаються схильністю до організації та бажання бути керованим. Емоційність може підштовхнути українця на зовсім протилежні дії, наслідки яких він не усвідомлює в повній мірі. Це є значною перешкодою творчій складовій будь-якої справи.Однак те, що обумовлювало характер українців в минулому, не завжди виконує подібну функцію сьогодні. Нині переважна більшість українців мешкає в містах і з огляду на інші умови життя, де домінує "ландшафт багатоповерхівок" та "індустріальний пейзаж", мабуть, говорити про визначну вагу географічного фактору не варто. Діють інші чинники, які у багатьох випадках уніфікуютьу однозначно констатувати і повну втрату цих рис, які, безперечно, "мігрували" в невеличкі міста та індустріальні мегаполіси разом з їх "носіями". Не кажучи вже про пересічних громадян, навіть ціла плеяда відомих сучасних політиків на чолі з першими особами держави, котрі відіграють ключову роль у творенні сучасної української державності, є яскравим прикладом для цього.

Культура.

Культура набуває характеру глобального явища. Визначаючи національну культуру як важливу складову суспільної свідомості та базову засаду державності,ми наголошуємо на необхідності її державного регулювання та підтримки, забезпечення якомогасприятливіших умов для її розвитку та функціонування. Мета, пріоритети, завдання і способи рішенняу своїй сукупності складають феномен, іменований культурною функцією держави, яка, в свою чергу,охоплює культурне життя країни.Вітчизняні науковці та практики визначають факт переосмислення відносин між культурою, культурними процесами і державою, зазначаючи при цьому, що сучасна держава повинна не просто гарантувати свобод творчості, не втручатися у мистецькі процеси, не обмежувати свою підтримку лише національною культурою у вузькому, мовно-етнічному розумінні, як передбачали традиційні підходи національного державотворення, а дбати про все різноманіття творчих проявів у суспільстві, про збереження й збагачення всього культурного, духовного потенціалу, про якнайширший доступ до нього

Значення культурної функції держави як основного засобу визначення сутності та соціального призначення сучасної держави беззаперечне, але потребує предметного дослідження, що окреслює таке коло питань:

- визначити ступінь, форму, рівень, зміст та способи державного регулювання галузі культури;

- з’ясувати специфічну сутність та типологію основних форм культурного життя суспільства;

- розкрити загальнотеоретичні проблеми у використанні управлінських і правових засобів щодо реалізації напрямків, принципів та пріоритетних цілей культурної функції держави;

- визначити та проаналізувати поняття та складові державного механізму забезпечення культурної функції в Україні;

- здійснити компаративний аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду щодо особливостей практичної реалізації культурної функції;

- розробити теоретичні та практичні рекомендації щодо удосконалення управлінського, нормативного забезпечення галузі культури.

25 ВАРІАНТ