2. Театральні корифеї 19 ст.

XIX століття створило всіпередумови для виникнення нового театру.

Реалістичнаграросійськогоактора М. Щепкіна та українського — К.Соленика, якихпорівнював Т. Шевченко, появаукраїнськихдраматичних творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Кобзаря, спроба поставитиукраїнськідрами в столиціРосійськоїімперії Є. Гребінкою та в іншихмістах Я. Кухаренком дали неабиякий шанс у майбутньомувиникнути такому важливомукомпонентові, як художній ансамбль, який створили М. Кропивницький та М. Старицький. Царськіукази про заборону українського слова і національного театру, а такожбезліччиновницько-бюрократичнихгальмхоч і сповільнювали розвитокукраїнськоїдраматургії, заважали її розвитку, протезнищити не могли. В кінці 70-х роківукраїнськ еакторське мистецтво, сам театр набрали виразнихсуспільно-громадських функцій, сприяли піднесенню національної свідомості народу. Цей театр прийнятоназивати театром корифеїв. Слово "корифей" — грецьке.

У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника хору або заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасномурозумінні слово "корифей" означаєлюдину, яка є найвизначнішимдіячем у певній сферімистецтва.

Підвалини нового українського театру заклав М. Кропивницький, який створив прекрасну трупу акторів й особливуувагуприділиврежисурі. Якщо досікоженакторграввідокремлено, то Кропивницькомувдалосястворити такийколектив, де творчаіндивідуальністьодночасно й зберігала себе як високоталановитуособистість, і доповнюваласвоєюгроюгруінших артистів.

Корифеїукраїнського театру працювали в різних жанрах сценічного мистецтва, їхній театр піднімавсявище і вище, несучиглядачеві узагальнений образ хочпригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу.

Репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо широким ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т. Шевченка), то стало само собою зрозумілим, що театру потрібнінові твори, в якихвідчувавсябиподихсучасності. їхніми

авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночаснобули й драматургами, й режисерами, й акторами.

У 1881 роціпіслядовгихроківборотьбикорифеївукраїнці одержали можливістьставитивиставиукраїнськоюмовою. При всіхобмеженнях і умовностях (перед кожною українськоювиставоюмусилавідбутися російська) цейкрокміністерствавнутрішніх справ хочтрохилегалізував український театр.

У 1885 роцієдинадосі театральна трупа розділилася: М. Кропивницькийзі своїмиакторамивідокремивсявід М. Старицького і йогоприхильників. Обидваколектививідразу ж почали самостійнетворчежиття. Авторитет театру корифеївбувзначнобільший, ніж того на початку творчого шляху могли очікуватисаміактори. Під час перебування на

гастролях у Москвіукраїнськіартистибули тепло зустрінуті передовою громадськістю. Художник І. Рєпінподарував М. Кропивницькому картину, на якійкерівниктрупи в козацькомувбраннікерувавчовномсередбурхливого моря. У Петербурзіукраїнський театр сміливоконкурував з імператорським театром, про який драматург О. Островський писав, щоцей заклад перетворився в місце "пустоїзабави", через щоглядач "лавиною сунув в український театр, де показувалосямужицькежиття".

Робота в театральних трупах вимагалаповноїсамовіддачі, зречення всіх благ. Творчіколективи М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського часто пішкимандрували з місця на місце, недоїдали, хворіли, ставали подібними до циганськихтаборів через мандрівнийспосібжиття.

Протесамеціколективи з провіднимиакторами творили славу українського театру. Про гастролікорифеївгарячевідгукнувся І. Франко, назвавши вистави у Петербурзітріумфомукраїнськогомистецтва, а засновник МХАТу К. Станіславський у 1911 році писав: "Такіукраїнськіактори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрівукраїнськоїсцени, увійшлизолотимилітерами на скрижалі

історіїсвітовогомистецтва..." Після такого вступу є необхідність розповістиучням про кожного з акторівзокрема, щоб у старшокласників склалосяконкретнеуявлення про цихталановитих людей.

3. Світове українство різних історичних періодів.

Для всіх патріотичних сил від моменту здобуття незалежності гостро постала потреба реабілітувати і наповнити реальним змістом такі поняття, як українська ідея,українська справа, українські інтереси.Для того, щоб чинити опір несприятливим тенденціям, длятого, щоб надати нового імпульсу національному самоусвідомленню і самоствердженню, спільнота мусить знову звернутисядо ключових питань і цінностей національного буття. Більшість населення колишньої УРСР не відчуваютьгордості за свою країну і не вважають її незалежність головнимполітичним пріоритетом. Націонал-демократи при владі значною мірою здискредитували українську ідею в очах пересічних громадян і виявилися нездатними на необхідну міру принциповості, компетентності і самопожертви, коли йшлося про ключові рішення. Західна діаспора не лише не спромоглася виробити адекватну стратегію і тактику участі в «розбудові державі», але й втратила власні позиції. Проблема світового українства актуалізується цілою низкою подій і обставин.

ХХ ст. принесло українцям нову форму національного самоусвідомлення, але разом з тим створило надзвичайно несприятливі умови для його реалізації на батьківщині.

Нова українська державність постала на ідеологічній базі, збереженій і розвинутій в західній діаспорі, а своєопертя знайшла в адміністративних і виробничих ресурсах

радянської номенклатури.Здавалося, цей симбіоз може датинебачений ефект розвитку і в стислі строки виведе Україну

в світові лідери. Та невдовзі з’ясувалася глибока інституційна прірва між представниками двох країн, що стала особливонаочною і дражливою в умовах несподіваних соціально-економічних катаклізмів.

Ставка на створення власної держави — це та стратегія, якоїзавжди дотримувалася західна діаспора, що сама трималася на

мрії про «землю обітовану» — свою далеку історичну батьківщину, поневолену ворогом.Зі здобуттям української державності масштабочікувань і мотивація західної патріотичної діаспори різкозменшились, пропорційно до цього став зменшуватися її впливу країнах проживання, відчуття солідарності, бажання зберігати свою ідентичність і передавати її дітям, онукам. Була в цьому

і прихована образа на Україну, що не виправдала сподівань, і полегшення, пов’язане з відчуттям виконаної обітниці.

Зустріч українців з різних континентів, поколінь,світоглядних традицій у цей момент, коли до України привернутазацікавлена увага всього світу, могла б суттєво підвищити культурний авторитет українства у світі. Не слід забувати й про необхідність моральної підтримки наших організацій у пострадянських, постсоціалістичних країнах, а також там, де на українцівзвикли дивитись виключно як на дешеву робочу силу.

Українська діаспора сьогодні - її можна розділити на кілька умовних груп. Найбільшорганізована, активна і чисельна українська громада проживаєу Північній Америці. На початок 90х рр. у США та Канадіукраїнцями себе визнавали трохи менше двох мільйонів осіб.Серед них найбільший відсоток активних діячів українськихорганізацій, що мають досвід політичної, просвітницької, культурної і наукової діяльності. Щоправда, вже у 80-х рр. мову своїхпредків зберігали не більше однієї п’ятої, або й десятої частиниукраїнців Америки. Наприкінці ХХ ст. різко зросла кількістьзмішаних шлюбів українців, тож стрімке скорочення чисельностігромад, яке фіксують дослідження останнього часу, є цілком

природним процесом.

Особливою групою в складі нашої діаспори західного світу єукраїнська громада Австралії. Вона утворилась в другій по

ловині ХХ ст. і складалась переважно із свідомих українців,що пройшли випробування Другої світової війни. Цим була визначена активність і впливовість всередині країни і в українському світовому русі громади, що за своїми кількісними характеристиками є далеко не провідною (близько 30 тис. за переписом 1986 р.).У країнах Західної і Центральної Європи старі українськігромади можна розділити на дві групи, що суттєво відрізняютьсясвоїм генезисом і характером діяльності.

Інша, значно чисельніша група представлена українцями порубіжних країн, які опинилися за кордоном після проведенняміжнаціональних кордонів в поставстрійськомуМіжмор’ї.Близько 300 тис. українців нараховувала національна громадаПольщі в той момент, коли почався розпад комуністичної системи. Ще 60 тис. проживало на прилеглих територіях Румунії.Досить значною була українська громада Словаччини. Українськіпоселення, як свідчення міграційних процесів минулого, розсіяні в колишній Югославії.

26 ВАРІАНТ

1. Травестія як форма засвоєння культурної традиції.Травесті́я (від італійської travestire — перевдягати) — один із різновидів бурлескної, гумористичної поезії, в якому твір серйозного або й героїчного змісту та відповідної форми переробляється, «перелицьовується» у твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів.Найоригінальніший приклад травестії, що став подією не лише в українській літературі була «Енеїда» Івана Котляревського, в основу якої покладена героїчна поема Верґілія, героїв якої (з богами включно) Іван Котляревський перевдягнув в український національний одяг і гумористично зобразив на тлі українського національного побуту 18 століття.

Твір І. Котляревського «Енеїда», який, з'явившись друком 1798 року (до того тривалий час поширювався у списках), справив справжній фурор серед читачів. Жанрово це поема, але настільки самобутня та оригінальна, що дістала окрему назву на рівні жанрових різновидів. «Енеїда» традиційно вважається травестійно-бурлескною поемою.

Відомий вчений і культурний діяч М. Ломоносов створив так звану «теорію штилів», у якій розробив класифікацію літературних жанрів за стилями. Були і «високі» жанри, і «низькі». Ломоносов докладно описує, про що і як слід писати в кожному зі стилів, в жодному разі не змішуючи відповідні теми, проблематику та прийоми. Але І. Котляревський своїм твором вказав на умовність будь-якого розподілу. І вказав він на це саме бурлеском. Бурлеск як літературний прийом — це описування серйозний тем та проблем зумисне веселим, часом навіть вульгарним стилем. Навіщо це потрібно? Я довго розмірковував над цим питанням: дійсно, навіщо говорити про серйозні речі несерйозно? Але потім я зрозумів! Читаючи «Енеїду», ми сміємось, із зацікавленням спостерігаємо за пригодами Енея, радіємо та сумуємо, посмішка рідко сходить з наших облич — настільки дотепно пише письменник. Але закривши прочитану книгу, ми замислюємось над дуже серйозними речами! Ми розмірковуємо і про соціальний лад суспільства, про нерівність в ньому, про вічні та минущі цінності, про кохання та справжню дружбу, про історію взагалі та історичну долю нашого народу, про красу мови та її невичерпне багатство... Ці питання інакше, як філософськими, і не назвеш. Але уявімо на хвилинку, що І. Котляревський виклав би свої міркування щодо усіх цих проблем у якомусь науковому трактаті, сухою книжною мовою, ще й — не дай Боже — зробивши цю книгу відверто моралізаторською. Хіба тоді ми б звернули увагу на неї? Виходить, така, на перший погляд, розважальна форма «Енеїди» є найбільш ефектнішою формою для того, щоб звернути увагу читача на чи не найбільш серйозні питання людського життя. І при цьому І це так цікаво, так захоплююче! Мені здається, така геніальна художня знахідка І. Котляревського варта захоплення та поваги!

Травестія є другою прикметною рисою твору Котляревського. Читаючи поему, ми дізнаємося про Енея, античних богів та царів, їхні вчинки та характери. Виходить, ця поема про античну історію? Аж зовсім ні! Цей твір про український народ. Саме такий парадокс і називається травестією. Тобто письменник «переодягає» персонажів однієї епохи та країни в одяг і характери зовсім іншого народу та історичного часу. Тож, читаючи про троянців, ми насправді дізнаємось про життя наших пращурів, бачимо народний характер та народну душу в кожному рядку, а часто — і між рядками.

«Енеїда» І. Котляревського за жанровим різновидом є бурлескно-травестійною поемою, але тільки прочитавши твір, я зрозумів, що це не сухий літературознавчий термін, а прекрасна творча знахідка письменника, яка допомагає поєднати захоплюючий сюжет, європейську літературну традицію із глибоким повчальним змістом твору, філософськими проблемами, українським народним життям та прекрасною мовою, зацікавивши читача.

2. Розстріляне відродження.

Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису,музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового — розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть в такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. В своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (Іван Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, Микола Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.Представники інтелігенції що належать до «розстріляного відродження» : Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, худжники-бойчукісти, Лесь Курбас, Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко, Максима Рильського, Павла Тичини,Володимира Сосюри, Івана Кочерги, У тридцяті роки була також знищена і велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади, і таким чином належать до покоління діячів початку ХХ століття, а не 1920-30-тих років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Проте завдяки політиці українізації вони активно включились в процеси з розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УСРР, дехто з них задля цього повернулись з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі якАнтін Крушельницький з родиною.