Родина печерицеві, або агарикові - Agaricaceae.
Плодові тіла геміангіокарпні, завжди без вольви. Гіменофор до моменту дозрівання базидіоспор закритий частковим покривалом, залишки якого зберігаються у вигляді кільця на ніжці. Шапинка та ніжка гетерогенні. Трама пластинок правильна або неправильна. Спори - від майже безбарвних до коричневих, гладенькі, округлі. Спорова маса - від безбарвної до темно-коричневої, проте без фіолетових відтінків. Родина об'єднує як ґрунтових сапротрофів, так і мікоризоутворюючі гриби. Найвідомішими родами є печериця та макролепіота.
Рід печериця - Agaricus. Різні види печериць добре відрізняються від інших агарикових грибів кольором пластинок (у молодих карпофорів - рожевуваті, у дорослих - темно-коричневі), темно-коричневим споровим порошком, темними спорами та збереженням залишків часткового покривала у вигляді прирослого до ніжки кільця.
Ростуть печериці на багатому органічними речовинами лісовому та лучному перегної. Найчастіше карпофори цих грибів зустрічаються на галявинах, уздовж доріг, у лісових полезахисних смугах, парках, садах, на пасовищах. Більшість видів печериць не утворюють мікоризи, що робить їх зручним об'єктом промислового грибівництва. Зокрема, у промислову культуру більш ніж у 70-ти країнах світу введено печерицю двоспорову. Деякі види (наприклад, печериця звичайна) належать до цінних їстівних грибів, які поки що у промисловому масштабі не культивуються і збираються лише у природних місцезростаннях. Відомі також отруйні представники (наприклад, печериця рудіюча).
Печериця двоспорова - Agaricus bisporus (рис.) - має карпофори з центральною ніжкою та шапинкою. Спочатку шапинка напівкуляста, згодом опукло або плоско розпростерта, брудно-біла або світло-коричнювата, гола або з малопомітними притиснутими лусочками, блискуча, шовковиста. Пластинки вільні, широкі, густі, у молодого гриба блідо-рожеві, згодом темнішають і набувають темно-бурого, майже чорного кольору. Трама пластинок спочатку правильна, згодом неправильна. Ніжка гладенька, циліндрична, щільна або з порожниною та із залишками часткового покривала. М'якуш білий, на зламі злегка червоніє, з приємним запахом та смаком. Базидії одноклітинні, прості, булавоподібні і, на відміну від інших видів роду, несуть лише по дві базидіоспори.
Печериця двоспорова культивується вже близько 300 років. Основним середовищем її культивування є різні компости, які готують з тих матеріалів, що задовольняють потреби нормального росту та розвитку міцелію печериці. Компост повинен містити компоненти органічних речовин загального та білкового азоту, фосфору, магнію та ін. На перших етапах культивування печериці у штучних екосистемах часто використовували компост із 15-процентним вмістом кінського гною (такий компост називається натуральним). Він може мати високий або низький вміст соломи і, відповідно до цього, бути світлим або темним. Для кращої ферментації співвідношення гною та соломи повинно становити 4:1. Для певної структури компосту та регуляції рН до нього додають гіпс (26-30 кг/т гною).
Крім натурального компосту, нині у спеціалізованих господарствах, де вирощують печериці, готують «напівсинтетичні» та «синтетичні» компости із гною або курячого посліду з домішкою соломи. Весь процес включає такі послідовні етапи: ферментація вихідних компонентів; формування буртів для ферментації печеричного компосту (декілька фаз); інокуляція компосту міцелієм (посівним матеріалом - грибницею); нанесення покривного ґрунту (найчастіше торфового); збір грибів під час трьох-шести «хвиль» утворення плодових тіл протягом 50-65 днів при вологості приміщень біля 85-90 % та температурі 15-16 °С.
Рис. Agaricus bisporus: А-В - зовнішній вигляд плодового тіла; Г - розріз через пластинку; Д - фрагмент трами та гіменію з двоспоровими базидіями. 1 - цистиди; 2 – базидії
Печериця звичайна - Agaricus campestris, яка масово зростає на полях та луках і часто утворює «відьмині кільця», за смаковими якостями та зовнішнім виглядом карпофорів (за винятком білого забарвлення шапинки) подібна до печериці двоспорової. Найсуттєвіші відміни полягають у наявності чотириспорових базидій.
Печериця рудіюча - Agaricus xanthodermus - представляє отруйні види роду. Вона за забарвленням подібна до їстівної печериці звичайної. Проте її шапинка при дотику жовтіє, м'якуш також жовтуватий і має неприємний запах карболової кислоти. Карпофори цього гриба містять мускарин-подібні токсини, що можуть спричинювати тяжкі отруєння, проте без летальних наслідків.
Рід макролепіота - Macrolepiota. Карпофори мають великі розміри - до 40-50 см заввишки, із шапинками, діаметр яких може сягати 50 см. Пластинки завжди білі, не змінюють забарвлення навіть при старінні. Споровий порошок також білий. Характерною ознакою є збереження залишків часткового покривала у вигляді кільця, що вільно рухається по ніжці. Ніжка при основі бульбовидно потовщена. Всі види роду є маловідомими гарними їстівними грибами. Вони зустрічаються переважно на відкритих місцях - галявинах, узбіччях доріг, у садках, розріджених акацієвих насадженнях. Один із видів - М. puellaris - макролепіота дівоча - занесена до Червоної книги України. Найпоширенішим видом є макролепіота строката.
Макролепіота строката, або парасолька велика - Macrolepiota procera (рис.). Карпофори геміангіокарпні, досить великих розмірів. У молодих грибів шапинка яйцевидна, конусовидна, у дорослих - розпростерта, парасолеподібна, з тупим горбочком, з концентричними зонами з темних прилеглих лусок. У центрі коричнева, гола, до краю світліша, повстисто-волокниста. Пластинки вільні, широкі, густі, білі. Трама пластинок правильна. Ніжка циліндрична, біля основи з бульбою, спочатку коричнева, згодом сірувата, пізніше коркувата, з порожниною та із широким подвійним нестійким кільцем, яке швидко опадає. М'якуш білий, з віком дуже щільний, у ніжці коркуватий. Страви, виготовлені із шапинок, обсмажених у яйці, вважаються делікатесом.
Рис. 156. Macrolepiota procera: загальний вигляд плодового тіла