1

1. Поняття культури як суспільного та духовного феномену: еволюція поглядів та сучасні інтерпретації поняття.Слово “культура” похить від латинського “cultura” і спочатку означало у Стародавньому Римі обробіток землі, працю землероба. Але надалі це слово почало вживатися в іншому значенні – “освіченість”, “вихованість”. У римського мислителя Ціцерона вже зустрічається поняття “культура душі”, він вважав, що філософія є “культурою розуму”. Майже одразу поняття культури більшою мірою вказувало на вміння і майстерність, які виявляє людина у своїй діяльності. Широко вживаним поняття культури стає в епоху Просвітництва, коли культура тлумачиться і як породжене людською діяльністю перетворення природи, і як вищий прояв людського буття, пов’язаний з людським духом. Поняттям культури позначалися у той час всі досягнення духовної культури людей, передусім наукові знання, мистецтво і все те, що називали тоді освіченістю. Наприкінці ХІХ – у ХХ ст. культура розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираз її суспільної цінності, творчості, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність. Отже культуру в найзагальнішому розуміння можна визначити як загальну характеристику людського буття, як надбіологічне, надприродне явище, яке визначає міру людяного в людині, характеризує її розвиток як суспільної істоти. Культура є явищем складним і багатогранним, звідси – багатоманітність її визначень. Під культурою традиційно, у широкому розумінні визначається сукупність матеріальних, практичних і духовних надбань суспільства які відображають рівень його історичного розвитку, втілюються в повсякденній діяльності людини, знаходять відображення у її соціальних, моральних та інших характеристиках. У вужчому розумінні культура – це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, а також творчі спілки тощо. Нарешті, поняттям культура часто позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності.

2. Структура та функції культури.Оскільки до сфери культури належать результати людської діяльності та способи, засоби, методи самої людської діяльності, що мають не матеріальну, а духовну форму, то розрізняють культуру матеріальну і культуру духовну.Матеріальна культура охоплює різноманітне коло речей, у середовищі яких, власне, й протікає все життя як кожної окремої людини, так і суспільства в цілому. Під матеріальною культурою розуміють сукупність будь-яких матеріальних цінностей, створених людством протягом історії, що збереглися донині. До матеріальної культури відносять: знаряддя і засоби виробництва, техніку, технологію; культуру праці й виробництва; матеріальний бік побуту; матеріальний бік навколишнього середовища.До духовної культури належить сфера виробництва, розподілу і вжитку найрізноманітніших духовних цінностей. Галузь духовної культури включає всі результати духовної діяльності людства: науку, філософію, мистецтво, мораль, політику, право, освіту, релігію, сферу керівництва суспільством і управління ним. До духовної культури разом з цим належать також і відповідні установи, організації, заклади (як-от: наукові інститути, вузи, школи, театри, музеї, бібліотеки, концертні зали тощо), які у своїй сукупності забезпечують функціонування духовної культури.Окрім цього за носієм культуру підрозділяють на: світову, загальнолюдську, національну, етнічну, міську, сільську, молодіжну, особистісну, сім’ї і т. ін.Чимало видів культури проходять через усю систему, їх не відносять до матеріальної чи духовної. Це економічна, екологічна, естетична, політична, правова, побутова культури.Функції культури:

Пізнавальна функція культури фіксує досягнення людства в кожну суспільно-історичну епоху, завдяки ній соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем.

Інформативна функція виконує передачу, трансляцію нагромадженого соціального досвіду,обмін духовними цінностями між народами.

Комунікативна функція полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми.

Регулятивна функція реалізується з допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Норми у формі звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів слугують засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі.

Аксіологічна функція полягає у формуванні у людини певних ціннісних орієнтирів, моральних установок, культурних смаків людини. Вона виражає якісний стан культури.

Світоглядна функція .

Виховна функція виражається в тому, що культура не лише пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації, але й виступає ще й фактором саморозвитку людства.

3. Поняття і суть національної культури.Національна культура — продукт матеріальної та духовної праці певної нації, синтез культур її соціальних груп, верств, її історія, відносини, соціальна пам’ять, самосвідомість. Національна культура відрізняється своєрідністю, неповторністю мистецтва, звичаїв, традицій, господарювання, мислення, духовної і моральної сфери життя й діяльності. Багатство національної культури формується її науковими школами, досягненнями, освітою, філософією, літературою, мистецтвом, розвитком мови і термінології. Національна культура — продукт праці інтелектуальної еліти цієї нації.

4. Основні елементи, необхідні для оформлення національної культури.Основнимиелементаминеобхідними для оформлення національної культури є: Мова як система знаків, наділених певним значенням, котрі використовуються для збереження, перетворення та передачі інформації. Мова має особливе значення в системі культури, вона є першоосновою будь-якої культури, оскільки нею не можна оволодіти без спілкування з іншими людьми.  Цінності. Цесвоєріднийсоціальниймеханізм, якийвиявляє, систематизує, впорядковує, відтворює, зберігає, захищає, розвиваєтапередаєвсекорисневсуспільстві.Вониявляютьсобоюпевніеталонисоціальноїповедінки. Соціальниймеханізм, задопомогоюякоговідбуваєтьсявиявлення, систематизація, відтвореннятарозвитокцінностей,іскладаєлюдськукультуру. Норми —це певні правила, які регулюють поведінку людей у відповідності з цінностями даної культури. Складні зразки поведінки: звичаї, традиції, вірування. Звичай — це усталений спосіб людської діяльності або правило поведінки, характерне для певного народу.Традиції — елементи спадщини, що передаються від покоління до покоління і утворюють спадковий зв'язок в історії людства. Традиція одночасно є умовою буття культури та її втіленням. Традицію утворює культурна чи матеріальна спадщина, яка перевірена загальнолюдськими критеріями. Одним із елементів культури є вірування, що виконують роль морального регулятора суспільних відносин. У віруваннях сконцентровані фундаментальні уявлення про природу і сутність світу, суспільства, людини. У віруваннях домінує емоційнийкомпонент, і вони не потребують, у більшості випадків, логічного доведення чи підтвердження фактами, сприймаються як істина і не ставляться під сумнів. По суті вірування інтегрують всі духовні чинники національного життя в єдине ціле, що складає ядро національного характеру, роль хранителя народних звичаїв і традицій. Знання та переконання — базові елементи культури, в яких зосереджується те, до чого люди прагнуть, чим керуються у повсякденному житті, що втілюють у зразках, нормах та звичаях, об'єктивно відображають природну та соціальну суть реальності.

5. Традиційні господарсько-культурні типи та їхні впливи на особливості формування духовного світу українців.Господарсько-культурні типи (ГКТ) – історично сформовані комплекси господарства і культури етносів, які проживають у схожих природно-географічних умовах і перебувають на близьких рівнях соціально-економічного розвитку. ГКТ пройшли певні ступені свого історичного розвитку, сформувались на основі свого розвитку в такі групи:

привласнюючі ГКТ;

виробляючі ГКТ, засновані на ручному мотично-паличному землеробстві;

виробляючі ГКТ, засновані на орному комплексному землеробсько-скотарському господарстві;

виробляючі ГКТ, засновані на рухливих формах скотарства.

Найповніше і найвиразніше ГКТ фіксувались і проявлялись наприкінці ХV – на поч. ХVІ ст., коли вони існували майже в чистому вигляді. У зв’язку з європейською колонізацією та розвитком капіталізму відбулися значні зміни в традиційних ГКТ та ареалах їх поширення.

6. Поняття української етнічної території і державних меж України.

Українська етнічна територія (етнічна територія українців, українські землі) — заселена переважноетнічними українцями частина Землі. Ядро української етнічної території завжди було розташоване в межах сучасної території України. Фізичною (тектонічною) основою української етнічної території є Український щит Східноєвропейської платформи таДніпровсько-Донецька западина.

Державний кордон України — лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, визначає межі державної території, — суші, вод, надр, повітряного простору — тобто межі державної території України, просторові рубежі дії державного суверенітету України.

7. Українська національна культура як цілісний феномен: зміст, специфіка і форми виявлення.Феноменальність укр. ку-и породжувалась і формувалась найбільшою мірою просторово-географічним та історичним чинниками. Геогр., істор. та мовний чинники – найдавніші і найтрив. в історії людства ще з доістор. епох, з часів унікальної трипільської цивілізації.Перша її ознака – це те, що її ґенеза, її виникнення і становл. відбувалось на споконвічній батьківській землі. Просторові географічні чинники укр.. к-ри визначалися своєрідними природно-кліматичними умовами: лісами, ріками, степами, лісостепом, а також горами і морями. До цієї землі прив’язана культура, символіка, духовність і ментальність, світорозуміння етносу, його уявлення про основні принципи функціонування Всесвіту, Сонця, Землі. Тобто одним з найголовніших сегментів феномену української культури є її історизм. Тисячоліттями звідси вели шляхи на схід і на захід, на північ і на південь, була велика можливість взаємовпливів культур, обміну надбанням. Усе це мали величезний вплив на формування свідомості племен. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства - селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях. Самобутня і старовинна система освіти, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища.На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям — ось ті рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі.Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен, які зазіхали на українську землю. У складних умовах доводилось захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у українців найяскравішу, найхарактернішу рису – волелюбність. Не раз втрачаючи волю, незалежність, українці тужили за нею, і цю тугу та боротьбу за волю відтворяли у безмежному морі задушевних пісень, дум, легенд; у малярстві, вишивці, гончарстві, ткацтві тощо.

8. Джерела вивчення української культури.Вивчення української культури має свої етнографічні та фольклорні джерела. Традиційно виділяють такі основні їх категорії:

Письмові свідчення– літописи, хроніки, записи мандрівників та письменників. Певні етнографічні знання існували ще в Київській Русі. Так, у«Повісті минулих літ» племена і народи класифіковано за мовними та культурно-побутовими ознаками, територіальною локалізацією, висунуто питання про походження різних народів. Тема козацтва відтворювалась у фольклорних джерелах– думах. До давніх письмових джерел, які містять багатий етнографічний матеріал, належать «Синопсис» (огляд) 1674 р., літописи С. Величка, Самовидця, Г. Грабянки.

Образотворчі та графічні матеріали: малюнки, скульптури, барельєфи, фрески, ікони. Наскельний живопис дозволяє реконструювати духовний світ і господарське життя наших пращурів. Орнаментика є закодованою системою давньої міфології. Господарські знаряддя праці– показники своєрідності аграрної культури й побуту хліборобів. Предмети хатнього начиння не тільки свідчать про його певний асортимент, а й дають можливість реконструювати світоглядні уявлення давньої людини, систему ритуалів, обрядів і звичаїв.

Плани та карти. Ці джерела дають уявлення не тільки про контури України та народи, що її населяли, а й про її етнографічне розмаїття, регіональну символіку та зовнішній вигляд мешканців різних регіонів(давні карти, як правило, супроводжувалися зображенням земельних гербів із позначенням місцевого ландшафту, занять людей, відповідного одягу і знарядь праці.). Початок перших картографічних робіт в Україні відносять до часів Київської Русі. Пізніше, вXVII ст., карти й дорожні схеми складали для потреб військової справи.

9. Природні і політичні фактори в становленні і розвитку культури українців.Етнографічні риси українців формувалися протягом багатьох віків, починаючи з найдавніших археологічних культур, так званих Трипільської, Чорноліської, Черняхівської та інших, знайдених науковцями на стародавніх східнослов'янських землях. Саме тут внаслідок тривалого етномовного і культурного розвитку наших предків утворився український народ з неповторною співучою мовою. Цей процес мав чимало віхових етапів: прадержава антів, великі об'єднання племен, заснування Києва на перехресті багатьох культур, різноманітні контакти із Візантією, кочовиками, варягами тощо. Національний розвиток стимулювався безперервною жорстокою боротьбою з кочовим степом за виживання. Процес творення української державності давній, як і процес творення самого українського народу. мена князів – Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького та інших – стали віковими в нашій історії не лише через їх військово-політичну діяльність, а насамперед внаслідок їх просвітництва. Адже культурне становлення будь-якого народу втілюється в піднесенні освіти, літератури, мистецтва, науки, що завжди було неможливим без підтримки влади. Саме досягнення княжої доби становлять фундамент сучасної української культури і мови, саме в тих часах ми ще й сьогодні шукаємо і знаходимо натхнення задля державотворчої діяльності. Поступове оформлення і зростання Київської держави, розширення різноманітних зв'язків з іноземними країнами, а особливо культурно-просвітницька діяльність Кирила та Мефодія і прийняття християнства, спонукали владу звернути пильну увагу на розвиток освіти.

10. Особливості світогляду українського народу як підґрунтя української культури.Духовна культура українців склалася під впливом двох головних чинників: основних занять населення (передусім землеробства) і релігійних вірувань. На побутовому рівні релігія народних мас являла собою поєднання християнських ідей з язичницькими віруваннями й уявленнями. У свідомості українського селянина віра в єдиного Бога уживалася з різноманітними повір'ями про чортів, упирів, домовиків, русалок та іншу “нечисту силу”, євангельські заповіді - з віруваннями у магію, чаклунство, ворожбу тощо. До народного побуту увійшли церковні молитовні формули, близькі до магічного заклинання, а в ролі магічних предметів використовувалися деякі предмети церковного культу. Фольклор наповнився іменами Христа, Богородиці, святих. Народна культура відіграла особливу роль в українській історії. Саме завдяки їй в умовах тривалої відсутності національної державності (особливо у XVIII ст.) була збережена спадкоємність української культурної традиції. Багато згаданих звичаїв і обрядів українці зберегли до сьогодні. Індустріальне суспільство, урбанізація нівелюють традиційні національні і реґіональні особливості культури. І в цих умовах дуже важливо ретельно зберігати, вивчати і популяризувати накопичені багатьма поколіннями знання, традиції. Адже без минулого немає майбутнього.

11. Пантеон східнослов'янських богів.Слов'яни вірили у багатьох богів. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.Головні східнослов'янські божества:

Род — вважався Творцем Всесвіту, Богом над Богами.

Дажбог  - даритель достатку, також вважався уособленням Сонця, покровитель Руської землі, предок русів.

Перун — згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає «блискавка, грім», був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися в Україні, змальовують його стрільцем.

Мокоша , або Макож — богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва.

Велес — бог волхвів, торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є опікуном худоби та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів.

Стрибог — бог вітру.

Сварог  — бог вогню, бог-коваль, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.

Рожаниці — богині долі.

Ярило — бог родючості і плодючості.

Мара - богиня потойбічного світу.

Святогор — він четвертий Син Роду; на своїх могутніх плечах тримає звід небесний, щоб не змішалися чистий, світлий Світ Прави і наш земний Світ. Він могутній Стовп, Гора Світла, на вершині якої сяє Небесний Ірій, а внизу знаходиться царство піднебесне. У стародавніх слов'янських переказах Святогор представлений Могутнім, Грозним, Непереможним Вітязем.

Лада — одна з найстародавніших богинь, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада — мати близнят Лелі — втіленої води, і Полеля — втіленого світла.

Важливим джерелом із міфології словян є «Велесова книга»  . Вона проливає світло на певні сторони вірувань і життя східних слов'ян. В ній приводяться назви багатьох богів (частина з них не згадана в жодних інших джерелах), а також повідомляється як велика таємниця, що насправді всі ці боги — це одне ціле («бог єден і множествен»), що на погляди деяких дослідників є ідеєю єдинобожжя в досить незвичному вигляді.

12. Культурогенез українського народу.Культурогенез – процес появи і становлення культури будь-якого народу і народності загалом і появи культури як такої в первісному суспільстві. На сьогодні не існує єдиної теорії появи культури.Формування етнічної культури (культурогенез) нерозривно пов’язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців. Основні точки зору:1) міграційна (слов’яни прийшли на свою нинішню територію, український народ – це етнос, який виник унаслідок міграції інших народів);2) автохтонна (слов’яни є споконвічними жителями Східної Європи; на сучасній українській території здавна жили народи, які не вели кочове життя, а займалися матеріальним виробництвом, тобто по історичній вертикалі змінюються культури, а етнос залишається незмінним). Сьогодні автохтонну теорію вважають максимально наближеною до істини.3) теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. XX ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

13. Роль Трипільської культури у формуванні традиційних господарсько- культурних типів на території сучасної України.Трипільська культура датується IV —III тис. до н.е. її характерними особливості такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд; житло споруджувалося по колу, одне біля одного, середина залишалася порожньою; Житло ділилося на кімнати, в яких, напевно, жили окремі члени родини. Це були скотарсько-хліборобські громади з колективною власністю на худобу. На середньому етапі історичного розвитку племен трипільської культури розміри поселень значно побільшали. Активне формування трипільської спільності відбувалося на сучасній території України. Уже в IV тис. до н.е. осілі трипільці населяли Середнє Подністров'я і басейн Південного Бугу; впродовж другої половини IV—III тис. до н.е. вони просунулися на Верхнє Подністров'я, Волинь, у басейн Середнього Дніпра і частину території Лівобережжя. Провідними галузями господарства трипільців були орне землеробство, скотарство. Вимощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові, льон. Поряд із високою культурою землеробства спостерігався великий потяг до мистецьких студій, що засвідчують численні статуетки, виконані в реалістичній манері. Художній рівень їх достатньо високий, за ними певною мірою можна простежити етнічний етап. Дуже поширювалось виготовлення керамічних виробів побутового призначення: мисок, горщиків, макітр, глечиків, декоративної кераміки та модельок жител. Характерна їх ознака — яскравий декоративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби з-поміж інших виробів сусідніх народів. Є підстави вважати, що трипільська культура виникла в умовах матріархального суспільства, оскільки під час розкопок археологи виявили чималу кількість глиняних фігурок людей, серед яких переважають жіночі зображення на зразок "венер" палеоліту. Однак серед цих фігурок є зображення тварин, що можуть бути свідченням про залишки тотемічних вірувань і про естетичні уподобання трипільців, безпосередньо пов'язані з їх повсякденним побутом. Подібно до багатьох народів, що вірили в духів предків, трипільці робили поховання померлих родичів під підлогою власних будинків. Вважалося, що так можна забезпечити присутність духів та їх допомогу в повсякденних справах родини.

14. Слов’янська міфологія. Слов'янська міфологія - вірування давніх слов'ян, були тісно пов'язані з обожненням явищ і сил природи. Кожне з них мало певне надприродне пояснення та пов'язувалось з певним божеством чи таємничою істотою. Особлива сторінка духовної культури слов´ян - міфологія. Життя слов´ян великою мірою залежало від природних явищ. Вони обожнювали природу, наділяли її людськими властивостями. Богом грози вважався Перун, богом вітру - Стрибог, покровителем скотарства - Велес, богом вогню та ковальства - Сварог, богинею мудрості й краси - Лада.Людина вписувалася в міфологічний світ, була його складовою. Однак з оточуючого міфологічного середовища її виділяла наявність душі, духу. Універсальну, синтезовану функцію, що узгоджувала всі міжрівневі стосунки, виконувало райське дерево. Біля нього приносили жертви, воно поєднувало світ людей і світ богів, землю і небо. У східних слов´ян-язичників не було храмів. Дерев´яні зображення богів стояли просто неба. Сюди люди приносили дарунки. Навколо них танцювали і співали, просили багатого врожаю, успіху на полюванні, гарної погоди. Головними святами у слов´ян були Новий рік, Масниця, Івана Купала. У складних історичних умовах слов´янські народи створили самобутню культуру, що стала основою їх консолідації, виникнення державності, збереження і примноження духовних традицій.

15. Українська пісенна традиція. Музика і спів як чинники українського буття.Українська пісенна культура одне з найцінніших духовних надбань народу за багатовікову його історію. Ставши невід’ємною складовою частиною кращих набутків світу, вона посіла в них справді визначне місце. Своїм походженням пісня походить з сивої давнини, в часи, коли наші предки були язичниками, вірували у вищі сили природи, відповідно, в більшості пісень вони замовляли, спонукали та дякували силам дощу, сонця за поміч в збиранні родючого врожаю тощо. Взагалі, за допомогою пісенності народу, а особливо українського, можна легко вивчати та аналізувати історію та біографію народу. Завдяки пісням ми бачимо, як щиро та глибоко український народ відчував біль та сум за свою країну, і разом з нею оплакував загиблих козаків, які до останнього подиху героїчно захищали рідну землю. З таким же сильним почуттям щастя раділи люди за визволення своїх земель, славили своїх героїв-рятівників. Релігійні свята, після прийняття християнства, набули не лише широкої популярності, а й усі пов’язані з цими святами традиції та обряди неймовірно поважились людьми.

16. Витоки української культури.Витоки української культури відносяться до часів первісного суспільства. На нинішній українській землі люди з'явилися близько 300 тисяч років тому. Вся територія сучасної України вже була заселена в пізньому палеоліті (35 - 40 тисяч років тому). Близько 8 тисяч років тому почався новий, кам'яний, вік - неоліт. Він тривав на території України до III тисячоліття до н. е.. У цей період людство пережило глибокі зміни, ніж за попереднє 2 - 3 млн. років. Люди знайшли нові способи добування їжі. Тоді відбувся перехід первісних людей від збиральної форми господарської діяльності до виробничої, більш продуктивних форм господарської діяльності - мотичного землеробства і скотарства. Найбільш ранніми землеробськими племенами на території України вважаються племена трипільської культури (за назвою села Трипілля на Київщині). Ця культура склалася на Правобережній Україні і розвивалася протягом IV - III тисячоліть до н. е.. (1500 - 2000 рр..). Найдавнішим народом на українському дереві, який зберегла історія, були кіммерійці. Історичні пам'ятки цих племен відносяться до IX - першій половині VII ст. до н. е.. Для кіммерійців характерно був кочове скотарство, висока культура бронзи та кераміки з кольоровою інкрустацією. Кіммерійські майстри одними з перших на території України почали виплавляти залізо. Подальший розвиток кіммерійського суспільства був обірвано навалою скіфів - ірано мовних кочівників. Традиції скіфського мистецтва продовжили сармати - кочівники зі Сходу. На узбережжі Чорного та Азовського морів греки в середині VII ст. заснували міста-держави: Ольвію, Херсонес, Пантікапей, Феодосію. На рубежі нашої ери як самостійна етнічна спільність сформувалися слов'яни. Населення володіло поруч розвинених ремесел, знало виплавку заліза, ковальська справа. Поряд з нею існувала і київська культура.

17. Матеріальна та духовна культура стародавнього населення України (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт).Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, бронзовий вік.Найдавніша людина сучасного типу з'явилась на території України в палеоліті. Це засвідчують розкопки багатошарового поселення цієї епохи біля с.Королево на Закарпатті. Археологи виявили тут ручні рубила та велику кількість крем'яних відщепів, уживаних як знаряддя праці.У пізньопалеолітичних поселеннях, розкопаних в Україні, знайдено стилізовані жіночі статуетки, фігурки птахів. На деяких стоянках виявлені зображення на кістках мамонта, виконані червоною фарбою. На стоянці Молодово знайдено музичний інструмент на зразок флейти.В епоху мезоліту відбулися істотні зміни в природному середовищі. Населення було відносно осілим. У мезоліті відбулися кардинальні зміни в сфері виробництва знарядь праці. Були винайдені лук і стріли. На цей час припадає початок приручення диких тварин. Відбувся розвиток рибальства, а також збиральництва. Епоха неоліту характеризувалася великими змінами в економіці. Поряд з традиційними її формами поширюються нові — скотарство і землеробство. Перехід до свідомого виробництва продуктів харчування — якісно новий етап в історії людства. З'явилися нові типи кам'яних сокир, ножів, тесел. Виникли й невідомі раніше способи обробки каменю — шліфування, розпилювання, свердління. Велика подія неолітичного часу — початок виготовлення керамічого посуду. В соціальному аспекті неолітична епоха була часом розквіту родового ладу. В цей період різко зросла і роль сім'ї. Енеоліт — період консолідації суспільної організації племен, розквіту патріархату, формування великих, спільних за походженням, об'єднань. На території України за часів енеоліту жили племена — носії трипільської, ямної культури тощо. Вищий, порівняно з неолітом, етап розвитку продуктивних сил і виробничих відносин первісного суспільства. Період дальшого удосконалення відтворювальних форм господарства (землеробство, скотарство). Накопичення продукту, зростання суспільних багатств стимулювало міжплемінний обмін.