1

55. Перспективи розвитку української культури у XXI ст.Київ – У ХХІ століття людство увійшло не лише з великою продукційною потугою та великими амбіціями науково-технологічного порядку, але й під знаком грізних глобальних проблем, пов’язаних із характером цивілізаційного процесу, ламанням традиційних поведінчих установок, банкрутством багатьох світоглядів і багатьох гуманістичних ілюзій, величезними масштабами ротації людських мас, ідей, культурних і антикультурних цінностей, стереотипів поведінки; зі страхітливими технологічними проривами в сліпі кути людського розвитку, з ціннісним нігілізмом, що набирає значення симптому соціальної патології.Ці планетарного масштабу виклики історії, на які сукупна свідомість людства шукає і, певно, знаходитиме якісь відповіді, постають і перед Україною. Але Україні доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства проблемами ХХ і ХХІ століть, але й з проблемами, що перейшли з ХVІІ століття, з ХVІІІ століття, з ХІХ століття. Проблемне поле української нації виглядає розлеглішим і складнішого рельєфу, ніж у більшості модерних націй.Стан і розвиток культури завжди перебуває у прямому і зворотному зв’язку із загальним духовним тонусом суспільства. Якщо в суспільстві правда, справедливість, елементарні етичні норми не є вищими цінностями, непідвладними раціональним ревізіям та інтелектуальним маніпуляціям, то таке суспільство перебуває в глибокій духовній кризі, негативна еманація якої пронизує всю сферу культури.Воістину трагічним є те, що українська культура і мова мають утверджуватися серед обставин глибокої моральної і поведінчої деградації суспільства. Механізми суспільної підтримки їх не сформовані; натомість серед значної частини людності панують байдужість або неприйняття, що нерідко переходять в агресивну ворожість і зарозумілий цинізм. Ми говоримо про духовний геноцид більшовицьких часів, але недобачаємо той, що діється на наших очах: інакшого характеру, але з можливими не менш драматичними наслідками. З побуту народу вимивається книга. В масштабах усієї країниекспропрійовано книгарні. Руйнуються або занепадають бібліотеки. Сільська молодь фактично позбавлена рівних умов (а може, і взагалі умов) для продовження освіти.Значна частина засобів масової інформації працює на пониження морального рівня і примітивізацію запитів та смаків людності. І безсоромно паразитує на національній несформованості, на глибокій зрусифікованості суспільства, нагнітаючи шалену кампанію компрометації української культури і українства взагалі, що виливається вже в хуліганське шельмування нашої класики, в зухвале огидження дорогих українцям імен, – під децибели фарисейської риторики про свободу слова та права людини, що не мають жодного відношення до цих публічних паскудств. Коли читаєш цю пресу, створюється враження, що живемо в окупованій країні, і окупант звіріє з кожним днем...Однак адекватна оцінка нинішнього стану української культури і тенденцій зміни цього стану не може зводитися до фіксації отих майже апокаліптичних обставин.За нинішніх умов глобалізації та загроз нівеляції навіть могутні культури вдаються до різних форм самозахисту. Тим більше Україні потрібна продумана система заохочення й підтримки української національної продукції у всіх сферах культури, розумний протекціонізм, який не порушував би інтересів людей інших національностей. Таке ж заохочення мають діставати і культури малих національних груп, що живуть на території України: греків, болгар, молдаван, вірмен, угорців та інших, кримсько-татарського народу.Водночас ми не можемо ігнорувати варіант подвійної, або динамічної, гнучкої культурної самоідентифікації. Вона має чималу історичну традицію і властива частині висококваліфікованої наукової та мистецької інтелігенції, яка робила і робить значний внесок в інтелектуальний і культурний потенціал України. Звичайно, можна говорити про різної міри асиметрії в цій подвійній самоідентифікації, але в динаміці історичного розвитку вони можуть піддаватися й самокоригуванню. Йдеться не про те, щоб звужувалася сфера їхньої контактності з російською культурою, а щоб розширювалася сфера контактності з українською. І дуже важливо, щоб цьому не перешкоджали тенденції до «етнічної чистоти» культури. Хоч їх і можна зрозуміти як форму самозахисту послабленого національного організму, але насправді такі «ліки» можуть тільки ще більше його послабити.Треба пам’ятати істину політичної соціології: якщо той або інший агент не має голосу в системі, він прагне виходу з неї або її руйнації. А хіба ми можемо виключати з української культури тексти, писані російською мовою людьми, які проте відчували себе приналежними до українського народу і свою працю співвідносили з цією приналежністю?Як і раніше, культура через Слово найменовує Світ, виносить із небуття й німоти, тобто творить Світ у національному Логосі. І ця твірна місія буде за нею завжди.

56. Розвиток культури Закарпаття X - XVIII ст.У культурі Закарпаття збереглися багатовікові східнослов’янські традиції. Це проявлялося у спорудженні житла, оборонних споруд, в особливостях прикладного мистецтва.Писемність тут почала поширюватися з другої половини ІХ століття. Вигнані з Моравії учні Кирила та Мефодія знайшли притулок у Карпатській Русі. З їх участю тут були споруджені перші церкви та монастирі, які стали центрами слов’янської писемності. У ІХ столітті в Закарпатті запроваджується християнство (867 р.). В ХІ – ХІІ століттях із Києва, Галича та інших руських міст у Закарпаття ввозилися церковні книги, потім переписувалися у Мукачівському, Грушівському та інших монастирях. До нас дійшли окремі уривки із євангелій ХІІ – ХІІІстоліть на давньоруській мові, які збереглися серед рукописів Мукачівського та Імстичівського монастирів. Вони свідчать про нерозривні культурні зв'язки Закарпаття з Руссю.Поряд з писемною літературою розвивалася усна народна творчість (пісні, казки, загадки, легенди, заклинання), яка сягала своїм корінням у далекі язичницькі часи.Помітну роль в економічному та культурному розвитку краю відігравали міста. Найдавнішими містами Закарпаття є Ужгород і Мукачево. За рахунок жорстокої експлуатації народу феодалами споруджувалися палаци-замки. Вони були збудовані в Ужгороді, Мукачеві, Середньому, Севлюші, Вишкові, Хусті, Королеві, Довгому, Невицькому.Недалеко від Ужгорода, в селі Горяни, знаходиться одна з найдавніших пам’яток кам’яної архітектури Закарпаття — храм святої Анни. Храм складається з двох частин, найстаріша з яких має форму заокругленого шестигранника (товщина стін — 2 – 2,5 м). Це Горянська ротонда — невелика будова ХІІ століття діаметром 9,5 м. Перекриття ротонди склеписте, купол у вигляді півкулі, а цінні фрески відносяться до ХІІІ – ХІV століть. Спочатку ротонда була самостійним храмом, у якому войовничі монахи примушували православних та язичників приймати католицьку віру. В ХІV столітті до ротонди була прибудована церква в готичному стилі.Цінним пам'ятником храмового будівництва є Вознесенський собор у Виноградові, споруджений у ХІІІ столітті в романо-готичному стилі. Всі ці споруди були творінням розуму і рук давньоруського населення краю, яке належало до великої східнослав’янської сім’ї.Українській культурі закарпатців, що були найзахіднішим етнічним форпостом, довелося витримувати шалений натиск латинізації, мадяризації та германізації. І треба було мати велику силу та гідність, щоб у безпосередньому оточенні чужоземних сусідніх культур зберегти свої національні традиції. Період від середини ХVІІІ століття до середини ХІХ століття називають латино-угорською добою.Латинізація та мадяризація, яку з 1745 року почав особливо настирливо вводити єпископ Мануїл Ольшанський, набирає величезних розмірів. Латинські, а потім угорські школи, книги, проповіді, діловодство — ось справжнє обличчя тієї доби. Та ці труднощі не змогли перешкодити розвиткові української культури в краї.Освіта розвивалася у важких умовах. У середині ХVІІІ століття в Мукачеві відкрилася богословська школа, частина випускників якої ставала вчителями сільських шкіл. Учителів випускали і монастирські школи в Мукачеві, Імстичеві, Красноброді (Східна Словаччина). Розвиток школи дещо активізувався після реформи 70-х років. У селах та містах створювалися різного типу елементарні школи. Закарпаття було перетворено в окремий шкільний округ. В Ужгороді було відкрито чотирикласну взірцеву школу, кращі учні якої проходили спеціальну п’ятимісячну практику і ставали вчителями народних шкіл. Майже в усіх школах навчалися з букварів, виданих в Україні та Росії.Окремі закарпатці здобули освіту в школах на схід від Карпат, що мало велике значення в боротьбі проти асиміляторської політики габсбурзької монархії, у вихованні почуття єдності з народом України.

57.Розвиток культури Закарпаття XIX ст.Після приєднання Закарпаття на правах автономії до Чехословацької республіки двоє молодих художників Йосип Бокшай (1891 - 1975) і Адальберт Ерделі (1891-1955) вирішили, що таким же автономним привілеєм повинні користуватися і закарпатські художники. Було засновано художню школу, відому як закарпатський Барбізон – так звалося невелике французьке село, у якому жили і працювали художники-реалісти Руссо, Коро, Мільє.Центром закарпатського Барбізону стало мальовниче гірське село Жорнава, що на Великоберезнянщині. Бокшай та Еміль Грабовський малювали в манері художників-реалістів та пізніх імпресіоністів; Ерделі, Федір Манайло, Ернест Контратович, Андрій Коцка та інші в манері експресіоністів, кубістів,сюрреалістів. Захоплюючі пейзажі довкола Жорнави були відображені у мистецтві цих відомих майстрів пензля.Тут знаходиться єдиний у світі памятник листоноші (пам'ятник Федору Фекете, у селі Тур'я Ремети).Музей Берегівщини знаходиться у так званому палаці Бетлена – єдиній замковій споруді міста. Остання перебудова палацу відноситься до 1857 року – саме тоді перед входом спорудили портик у стилі ампір. Але ХХ століття погано позначилося на палаці. За чехів тут розмістилася кінна жандармерія, а коли прийшли радянські війська – прикордонний загін. Врешті-решт унікальну будівлю віддали під класи школи механізації, потім ПТУ. Було так аж до 2002 року, поки частину палацу не відвели під музей.Стародавні українські закарпатські пісні славляться на весь світ у виконанні як самодіяльних митців, так і Закарпатського державного заслуженого народного хору. Перший багатоголосий хор на Закарпатті було створено в Ужгороді 1833 року. Знаменно, що він був і першим поліфонічним хором взагалі в усій Австро-Угорщині.Оригінальним є одяг українського населення Закарпаття, який і до наших днів зберіг свою самобутність. Жінки одягалися гарно, носили вишиті сорочки з білого полотна, плахту або спідницю, підперізувалися плетеним кольоровим поясом. Чоловіки носили також білі полотняні сорочки-вишиванки, вузькі полотняні штани, а взимку — вовняні холоші з домотканого сукна.Кінець ХVІІІ — перша половина ХІХ ст. — це був період початку формування національної культури. У науковій літературі його називають ще періодом культурно-національного відродження слов’янських народів Австрії, в тому числі і русинів Закарпаття.Характерною особливістю розвитку культури цього періоду вважається боротьба за утвердження народного духу культури. Це був якісно новий етап.Культура Закарпаття цього періоду знаходилася під значним впливом угорської культури, особливо періоду боротьби за реформи у 20-40-х роках ХІХ ст. Через Угорщину в Закарпаття проникали ідеї французького просвітительства, ідеї боротьби за утвердження світської ідеології, носіями якої були письменник Д. Бешенєї, поет Ф.Келчеї, поет Шандор Петефі.Будительський період у розвитку культури має кілька етапів, кожен з яких характеризується рядом особливостей.У першій половині ХІХ ст. вводилася нова система керівництва освітою. Юридично школи відокремлювалися від церкви. У законах зазначалося, що навчання та виховання є справою держави, і всі школи передаються державним відомствам.Активізація роботи народних шкіл наприкінці ХІХ ст. почала занепадати. У школах заборонялось викладати рідною мовою, насильно запроваджувалася німецька мова, а на території Закарпаття — угорська. Кількість шкіл з рідною мовою навчання скорочувалась. Школи залишалися лише у великих селах і містечках. Найбільш відомі були у 30-40-х роках ХІХ ст. школи в таких селах, як Чинадієво, Страбичово, Великі Лучки, Ракошино — на Мукачівщині, Великі Ком'яти, Велика Копаня, Чорнотисово, Королево — на Виноградівщині, Довге Поле, Бедевля, Солотвино, Тересва, Теребля, Усть-Чорна, Дубове — на Тячівщині, Богдан, Ясіня — на Рахівщині; у західних районах — у таких селах, як Великий Березний, Дубриничі, Зарічево, Порошково, Тур'ї Ремети, Перечин, Ворочове, Ставне, Люта — на Перечинщині і Великоберезнянщині.На захист народних шкіл виступала передова частина інтелігенції — М. Лучкай, О.Духнович та ін.

58. Розвиток культури Закарпаття першої половини XX ст.Розвиток освіти, науки і культури Закарпаття другої половини ХХ ст. мав під собою підґрунтя глибоких традицій і навичок, закладених у цих галузях ще у 20 – 30-х роках минулого століття. І твердження окремих радянських авторів-пропагандистів про те, що у царині освіти, знань і духовності потрібно було починати з нуля не витримує ніякої об’єктивно-виваженої критики. Річ у тому, що досвід минулого повністю ігнорувався «совєтською» ідеологією та її носіями, проголошувався «українським буржуазним націоналізмом», його ворожим пережитком, а в культурно-мистецькому житті усе мало відповідати вимогам «методу соціалістичного реалізму» – надійного інструменту в комуно-ідеологічній обробці народу, який мав складати «единый советский народ». На підставі цієї тези національні особливості повинні поступово стиратися, оскільки нації і народності зливаються в єдиний «радянський народ» з єдиною мовою «міжнаціонального спілкування» – російською. Як наслідок – тотальна русифікація.Після возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною літературне життя краю отримало нове трактування. Сталінський політичний режим і компартійна ідеологія змушували письменників, літераторів і публіцистів орієнтуватися на «єдино вірний творчий метод» – соцреалізм. В основі цієї соціалістичної схеми лежали сталінські ідейно-естетичні постулати і «дороговкази» уславлених вождів, ком партійних ідей, неможливість критичного ставлення письменника до дійсності, реального життя. Як правило, героями заідеологізованих творів були «праведні комуністи» і «відважні комсомольці». За власне розуміння митцем соціокультурних процесів, чи будь-яке заперечення їх, жорстоко переслідувалось та каралось партією і владою. Особливого розмаху набрав радянсько-більшовицький ідеологічний жупел так званий «український буржуазний націоналізм». До списків «ворогів українського народу» було занесено імена фундаторів крайової літератури В. Ґренджу-Донського, Зореслава (С. Сабола), В. Пачовського та ін. Твори письменників піддаються жорсткій радянській цензурі. Замість очікуваної свободи творчості, літератори опинилися в лабетах «совєтської» тоталітарної ідеології. Чимало творчого доробку згаданих закарпатських митців було старанно заховано у спец сейфах і спецархівах на декілька десятиліть. Але, незважаючи на вищезгадане, попри все, літературне життя краю продовжувалось і розвивалось відповідно до загальнонаціонального спрямування. Особливе значення в цьому мав приїзд на Закарпаття у 1945 – 1946 рр. відомих українських письменників Ю. Смолича, П. Панча, Ю. Яновського, О. Ільченка, В. Сосюри, С. Крижанівського, опублікування в газетах поезій П. Тичини, М. Бажана, Т. Масенка, М. Рильського.У серпні 1945 р. в Ужгороді було створено обласне книжково-журнальне видавництво. У травні 1946 р. створена Закарпатська обласна організація Національної спілки письменників України (НСПУ). Її першими членами стали: поет А. Патрус-Карпатський, прозаїк, поет, педагог, історик Ф. Потушняк, педагог і літературознавець П. Лінтур. Це були постаті високої ерудиції й таланту. Названа трійця дала могутній творчий імпульс новоствореній письменницькій організації, до складу якої тоді увійшли прибувші до краю східноукраїнські письменники В. Ладижець, П. Угляренко, В. Поліщук.Важким ударом по свідомості літературних митців була ліквідація Української греко-католицької церкви і насильницька колективізація. Жертвою сталінського режиму в 1947 році став перший голова обласної НСПУ А. Патрус-Карпатський. Йому інкримінують «співробітництво з фашистсько-націоналістичною пре сою» в минулому, заарештовують і засуджують на 25 років тюрми.У березні 1945 р. Народна Рада Закарпатської України видає постанову про створення в Ужгороді Народного театру. У листопаді цього ж року та лютому 1946 р. урядовими постановами було створено Закарпатський обласний державний український музично-драматичний театр.Після Другої світової війни розвиток музичної культури опирався на фундамент музичного життя Закарпаття до воєнних десятиліть. У 1946 р. створено обласну філармонію. При ній діяв ансамбль пісні й танцю (нині Заслужений Закарпатський народний хор). Ансамбль мав хорову, танцювальну та інструментальну групи.Уже із перших днів повоєнних років радянська влада на Закарпатті намагалась посилено демонструвати підтримку і розвиток новостворених інституцій так званого соціалістичного культурно-просвітницького спрямування. Впродовж 1945 – 1980-х років у краї відкрито десятки музеїв, сотні бібліотек і клубів, кінотеатрів, будинків і кабінетів політпросвіти, самодіяльних театрів та багато інших культурно-мистецьких закладів, установ, товариств. Але їх функціонування і діяльність у кінцевому результаті були не до кінця виваженими, навіть фальшивими і протиречивими через суперечливість самої соціалістичної системи. Заклади і установи культури були повністю заполітизовані, оскільки їх душив ідеологічний диктат комуністичного режиму.

59. Особливості культурних процесів на Закарпатті у роки радянської влади.Тривало адміністративне втручання у сферу художньої творчості. У 1946-1948 рр. приймаються постанови ЦК ВКП (б) "Про журнали "Звезда" і "Ленинград", про кінофільм "Велике життя", про оперу "Велика дружба" В.Мураделі та інші, що грубо і некомпетентно втручалися в творчий процес, не залишали місця свободі творчості митця. У перші повоєнні роки було безпідставно розкритиковано і звинувачено в буржуазному націоналізмові наукові праці "Короткий курс історії України", "Нарис історії України", твори М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, Ю.Смолича, К.Данькевича.У 60-х рр. відбувається певна нормалізація суспільно-політичної ситуації в країні, що дало можливість з'явитися молодій генерації обдарованих митців, так званих "шістдесятників" насамперед письменників, які своєю творчістю боролися за справжні українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність (Л.Костенко, В.Симоненко, В.Стус, І.Драч, Д.Павличко, Б.Олійник, Є.Гуцало, М.Вінграновський, І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, В.Зарецький, А.Горська та інші). З самого початку твори їх критикувалися, заборонялася їх публікація, деяких митців було безпідставно ув'язнено.У 70-80-х рр. українська мова продовжувала витіснятися з різних сфер суспільного життя, поглиблювася русифікація та денаціоналізація, набували широкого вжитку поняття "радянський народ", "єдина загальнорадянська культура", "злиття націй і народностей".Тривало адміністративно-командне керівництво культурою, штучно обмежувалася свобода творчості митця вузькими рамками принципу партійності та методу соціалістичного реалізму. Все, що не вкладалося в соціалістичні канони, не публікувалося, переслідувалося.Попри всі труднощі, українська культура у другій половині XX століття продовжувала розвиватися, засвідчуючи значний творчий потенціал нашого народу.Важливим кроком у сфері освіти стало запровадження обов'язкової середньої освіти (з 1966).Широко зростаючий технічний рівень виробництва висував високі вимоги до підготовки кваліфікованих кадрів для всіх галузей господарства, тому розширюється мережа закладів професійно-технічної освіти, заочного та вечірнього навчання, відкриваються нові вузи, в тому числі університети.Наукову діяльність в Україні продовжувала координувати АН УРСР, яку з 1962 р. очолює академік Б.Є.Патон.Незважаючи на труднощі, українські письменники плідно працювали в різних жанрах літератури, досягши певних здобутків.