Лекція 3: Основні філософські ідеї епохи Середньовіччя та Відродження. План

1. Специфіка філософського пізнання в епоху Середніх віків.

0. 1.1. Апологетика.

1. 1.2. Патристика

2. 1.3. Схоластика

2. Філософія епохи Відродження.

1. Специфіка філософського пізнання в епоху Середніх віків.

Назва епохи, що охоплює часовий проміжок від античності до Нового часу, епохи “Середньовіччя” – має штучне походження. Термін “середні віки” введено у обіг в 15 ст. гуманістами Відродження і з самого початку був сповнений негативної оцінки. “Історію середніх часів треба знати лише для того, щоб її зневажати” (Вольтер) Але змінилися часи та оцінки. Сучасне життя, а саме політичне та етнічне обличчя сучасної Європи склалось в середні віки. Ціла низка культурних цінностей мають своїми витоками епоху Середньовіччя.

1.1. Середньовічна філософія починається з періоду так званої апологетики – захисту, представники якої виступали з обґрунтуванням та захистом християнства проти античної філософії. “Що є спільного між філософом та християнином, між учнем грецької мудрості та учнем неба? – запитує Квінт Тертуліан (бл. 160-220 рр.). Нова християнська мудрість настільки глибша від старої грецької, що здається зовсім незрозумілою та абсурдною щодо неї”. Позиція Тертуліана є типовою позицією представника нового світогляду щодо світогляду старого, традиційного, позицією категоричного заперечення минулого.

Утвердження феодалізму як панівного типу суспільних відносин потребує вже не стільки руйнівної роботи, скільки упорядкування суспільної свідомості. Порядок цьому процесу покладено Нікейським собором (325 р.), що встановив основні догми християнського віровчення.

1.2. Вагомий внесок у процес систематизації теологічно-філософських принципів християнської ідеології зробили так звані отці церкви (patres ecclesiae): Григорій Назіанзін (бл. 330-390 рр.), єпископ Константинопольський, прозваний Богословом; Василій Великий (330-379 рр.); єпископ Кесарійський; Григорій (325-394), єпископ Ниський.

Західними “отцями церкви” вважають Амвросія (340-397), Єпископа Медіоланського (Міланського), Ієроніма Блаженного, перекладача Біблії на латину, та найвідомішого серед “отців церкви” і найвизначнішого філософа Середньовіччя – Аврелія Августина, працями якого завершується період так званої “патристики” (лат. рater – отець).

Апологети упорядкували систему християнської думки, головним чином на базі неоплатонівської філософії, пристосовуючи останню до світоглядних установок нової (феодальної) суспільної свідомості.

Остаточну християнізацію платонізму здійснює єпископ Гіппонський Аврелій Августин. Августин дає принципово нове тлумачення часу, на відміну від циклічного його тлумачення в традиції античності. Час має початок, бо створивши світ, Бог створив і час. Модальності часу – минуле, майбутнє – є несуттєвими, бо минулого вже нема, а майбутнього ще нема. Минуле, сучасне і майбутнє існують у тому сенсі, що обумовлюють одне одного. Час – постає як міра руху, яка існує не об’єктивно, а в людській душі – це суб’єктивний досвід людини. Співвідносячи події, людина визначає їх як минуле, сучасне, майбутнє. Бог є Творцем часу, а людина здатна його вимірювати. Проблема часу та вічності була головною для Августина. Вічність визнавалась синонімом вищого, досконалого світу, а час – синонімом світу земного. У концепції Августина виводиться теза про незаперечну першість віри над розумом (віра передує розумінню) і утверджується беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні буття та істини.

1.3. У кінці 5 – початку 6 ст. починає складатись система освіти Середньовіччя. Римлянин Марціан Капелла пропонує ідею “семи вільних мистецтв” – 1. граматика, риторика і діалектика; 2. арифметика, геометрія, астрономія, музика. Яскравий представник цього періоду Боецій (480-524 рр.) детально розробив та обґрунтував ідею “семи вільних мистецтв”. Перша група – так зване “трьохпуття” – включала гуманітарне знання: граматику, риторику, діалектику; друга – “чотирьохпуття” – природні науки – арифметика, геометрія, астрономія, музика. Вже у перших монастирських школах 9ст. в Ірландії, Німеччині, Франції, Італії викладання будувалося відповідно до системи Боеція. У Шартрській, Ліонській, Рейнській та Фулдській школах зароджується система середньовічної філософсько-теологічної думки – схоластика (школа). Згодом виникають перші університети – Паризький 1240р., Болонський...

Етапи розвитку схоластики:

• рання (9-12 ст.) – нерозрізнення філософії, науки, теології. Представники: Рабан Мавр, Гуго Сен-Вікторський (Німеччина); Алкуїн, Іоанн Скот Еріугена (Англія); Абеляр (Франція); Петр Даміані, Ансельм Кентерберійський, Бонавентура (Італія).

• середня (13 ст.) – розділення науки та філософії від теології, проникнення у вчення Аристотеля. Формується філософія великих орденів – францисканського та домініканського, системи Альберта Великого, його учня Фоми Аквінського, Дунса Скота. Представники: Вітелло, Дитріх Фрейберський, Ульріх Енгельберт (Німеччина); Вінченцо Бове (Франція); Роджер Бекон, Гроесетес (Англія); Егідій Римський (Італія).

• пізня (14-15 ст.) – раціоналістична систематизація, формування природничо-наукового та натурфілософського мислення, остаточне розмежування містики та церковної теорії. Представники: Альберт Саксонський, Микола Кузанський (Німеччина); Жан Бурідан, Микола Хорезмський (Франція); Вільям Оккам (Англія); Данте (Італія).

Серед представників схоластики відбулося розділення на номіналістів та реалістів. Іоган Росцелін відродив древній номіналізм. Для номіналістів універсалії, тобто загальні поняття є простими словами, іменами, які є знаками речей та їх властивостей і поза мисленням ніякої об’єктивної істини виражати не можуть. Реалісти ж вважають, що реально існують лише окремі речі дійсності, що лежать поза свідомістю, а загальні поняття – універсалії, імена – не несуть ніякого значення і не існують реально, є вигадкою людської уяви.

Найяскравішим представником середньовічної схоластики вважають Фому Аквінського (1225(6) – 1274 рр.). З його ім’ям пов’язують перетворення аристотелізму у могутню філософсько-світоглядну опору католицької церкви. Фома розробив систему “покатоличеного” аристотелізму – томізму, як стали називати це вчення за іменем його творця. Вчення Аквінського стало офіційною філософською доктриною католицької церкви. Свою систему виклав у “Сумі істини католицької віри проти язичників” та “Сумі теології”. Фома проголошує підпорядкування знання, розуму вірі, говорячи про те, що коли людський розум нездатен раціоналістично осягнути зміст божественних істин, він має схилитись перед вірою. Фома висуває п’ять доведень буття божого:

1. все, що рухається, має причиною свого руху щось інше – Бога (аристотелівський першодвигун).

2. виходить з аристотелівського поняття “продуктивної причини”. Існує первинна продуктивна причина, яка і є Бог.

3. виходить з ідеї неможливості випадкового характеру світу. Оскільки світ існує, повинна існувати і якась абсолютно необхідна причина, якою може бути лише Бог.

4. апелює до факту існування у світі різних ступенів якостей, які набувають визначеності завдяки існуванню абсолютного мірила, яким є Бог.

5. виходить з аристотелівського розуміння причинності як обов’язково цілеспрямованої. А той, хто ціле спрямовує існування світу є Бог.

Людина, за Фомою Аквінським, є неповторною, індивідуальною істотою. Індивідуальність зберігається у безсмертній душі і після смерті тіла. Але таке “безтілесне” існування душі є неповним, повна ж субстанція людини потребує єдності душі і тіла, що має реалізуватися в день Страшного Суду возз’єднанням душі з воскресаючим тілом.