Лекція 6: сучасна світова філософія

ПЛАН

1. Філософія життя.

2. Психоаналіз З. Фрейда

3. Американський прагматизм. Філософія Джона Дьюї.

4. Основні напрямки сучасної позитивістської філософії.

5. Герменевтика

6. Екзистенціалізм.

Модерн – англ. - Modern, нім. - Moderne, фр. – Modernité. В прямому значенні – сучасність. Проблема сучасного світу в кінці 20 – на початку 21 ст. трактується Ю. Габермасом. Ця версія полягає передусім у тому, що першим філософом, який розвивав ясне розуміння сучасного був Геґель. Тому якщо ми хочемо зрозуміти внутрішнє відношення, що пов’язує сучасність і раціональність, ми повинні звернутися саме до Геґеля. Ю. Габермас твердить, що в геґелівському трактуванні сучасність характеризується: (1) індивідуалізмом моральності; (2) правом на критику, або свободою совісті; (3) автономією поведінки (те ким я є, залежить від моєї поведінки, а не від того, якими були мої предки); (4) ідеалістичною філософією.

Основні напрямки сучасної філософії: філософія життя, психоаналіз, позитивізм, американський прагматизм, герменевтика, екзистенціалізм, феноменологія, структуралізм, постструктуралізм (Р. Барт, Ю. Крістєва), філософія постмодернізму (Ж. Дерріда, М. Фуко, Ж. Делез, Ф. Гватарі), сучасна комунікативна філософія (Апель, Хабермас).

1. Філософія життя.

Філософія життя – це напрямок в західноєвропейській філософії, який сформувався в кінці 19 ст. в Німеччині, особливої ж популярності набув на початку 20 ст., втрачає самостійне значення після другої світової війни, що пов’язане було з утвердженням філософії екзистенціалізму, яка доповнив основні ідеї філософії життя феноменологічним методом і акцентувала увагу на цілому ряді нових проблем того часу. Філософія життя виникає в епоху культурної кризи в Європі. Основні симптоми цієї кризи почали проявлятися передусім у тому, що зростала ірраціональність суспільного життя, загострювалися конфлікти між особистістю та суспільством, а також у все більш виразному поглинанні тотальністю соціуму людської індивідуальності. Таким чином, постає період сильних за своїм пафосом умонастроїв, коли ірраціональність суспільства намагалися експлікувати через аналогічні властивості самої людської природи, як таку, що має глибоке та вічне, “як саме життя”, коріння. З цього в філософії життя з’являється різкий протест проти панлогічного розгляду світу.

Одним з представників філософії життя був А. Шопенгауер. В його творчості зустрічаємо передусім обґрунтування рис світогляду песиміста. Його часто навіть називають “теоретиком вселенського песимізму”. Твердить, що страждання є природним. Кожна людина має певні потреби, від цього вона страждає. Таким чином страждання є первинним. Усе життя сприймається Шопенгауером, як страждання. Основною причиною страждань є “воля до життя”. Вона є таємною сутністю світу, яка не дається в пізнанні. “Воля до життя” є первинною, безосновною, безпричинною, вона знаходиться поза часом і поза простором, не має мети. Волю Шопенгауер вважає головним і первинним в людині. Говорячи про причини страждань, філософ зауважує, що такою причиною є також переважання волі над розумом. Воля сліпа, вона не має жодної мети, вона незмінна. Причиною страждань є також егоїстична відірваність людини від інших людей та інстинктивне прагнення до життя.

З цих тверджень, філософ намагається знайти адекватний вихід, який би дозволив подолати страждання. Говорячи про мораль, Шопенгауер зазначає, що вона повинна складатися з наступних елементів: (1) покірне прийняття мук, (2) аскетична позиція у стосунку власної особистості, (3) альтруїстична позиція у стосунку до інших людей, (4) повне викорінення егоїзму

Шопенгауер фактично стверджує, що повністю моральна людина досягає певного роду аскетичної святості.

Ф. Ніцше – надлюдина.

Розуміння досконалої людини відрізняється від сучасної філософу людини гармонією діонісійського начала з його радісним ствердженням інстинктивної жаги життя, та аполонівського начала, яке надає цьому життю одухотворену чіткість та цілісність ідеалу. Таким чином, ми отримуємо тут величезну силу. Могутність цієї сили має бути направлена на творче прагнення до нового. Надлюдина – це передусім творець. Він творить самого себе. Внутрішніми складовими ідеалу людини, який висунув Ніцше є

1. вміння жертвувати собою,

2. великодушність і безмежну хагу діяльнісної любові,

3. чесність, безстрашність,

4. твердість, героїзм.

Ці якості, на думку Ніцше дозволять надлюдині надати свій сенс всьому на цій землі.

2. Психоаналіз З. Фрейда.

Психоаналіз народився 1896 року, коли З. Фрейд репрезентував свої психоаналітичні ідеї. На думку З. Фрейда психоаналіз базується на трьох основних ідеях:

1. концепція позасвідомого як регулятора людської поведінки;

2. вчення про дитячу сексуальність, згідно з яким сублімована (перетворена) статева енергія є джерелом творчої активності людини;

3. теорії сновидінь як давнього архаїчного шару психічного життя.

Вчення про позасвідоме було вихідним положенням у психоаналізі. З. Фрейд стверджував, що всі процеси людського психічного життя людини по суті позасвідомі, а свідомому життю розуму належить лише мала роль. Спочатку структура людської психіки мала такий вигляд: позасвідоме –передсвідоме (яке регулює взаємодію між свідомістю і позасвідомим) – свідоме. Пізніше однак у праці “Я і Воно” Фрейд запропонував нову структуру: позасвідоме-свідоме-надсвідоме (Воно – Я – над-Я). Зі зміною структури залишилося однак твердження про те, що позасвідоме є фундаментом. Що стосується надсвідомого, яке вводить Фрейд, то варто відзначити, що це є вище, моральне, над особове в людині. Також звернімо увагу на те, що Фрейд вживає два терміни – “над-Я” та “Я-ідеал”. У праці “Я і Воно” вони у певному сенсі тотожні, якщо ж подивитися більш скрупульозно, побачимо, що “над-Я” – це передусім “цензор”, а “Я-ідеал” – є вищим началом в людині.