1.2.2. Б. Спіноза: вчення про субстанцію.

Головними принципами філософії Спінози є: раціональне пізнання та поняття субстанції. Декарт намагався пояснити світ, виходячи з суб’єкта, самосвідомості, “Я”, Б. Спіноза натомість прагне пояснити світ з об’єкта, буття, субстанції. Він фактично прагне пояснити світ з нього самого, а не виходячи з властивостей суб’єкта, що пізнає світ. Таким чином для Спінози характерний принциповий об’єктивізм. Істину, на його думку, ми можемо досягнути, якщо піднімемося над нашим Я, і подивимося на світ “очима Бога”. Таке бачення пов’язане з раціональним методом.

Спіноза дає наступне визначення субстанції. “Під субстанцією – пише він, – я розумію те, що існує саме по собі й уявляється саме через себе, тобто те, уявлення про що не потребує уявлення про іншу річ”. Субстанція – це самостійне, ні від чого незалежне буття. Субстанція є причиною самої себе (causa sui). З цього випливають важливі висновки: – про довершеність субстанції (крім неї нічого більш довершеного і досконалого не може бути); – субстанція існує з необхідністю, вона не може не існувати, бо інакше втратила б свою досконалість; – субстанція може бути лише одна – вона вічна і нескінченна.

Що ж є субстанція, про яку говорить Спіноза? На це сам філософ відповідає наступним чином: “Окрім Бога, ніяка субстанція не може ні існувати, ні уявлятися”. Бог Спінози – це внутрішня щодо природних речей причина, яка не діє на них ззовні і практично нічим від них не відрізняється. Могутність Бога – це закони й необхідність самої природи.

1.2.3. Г. Лейбніц: вчення про монади.

Г. Лейбніц – відомий вчений-енциклопедист Нового часу. Своє завдання вбачав у метафізичному обґрунтуванні наукового пізнання. На його думку, метафізика – це найглибший різновид знання. Предметом фізики у Лейбніца була матеріальна природа, предметом метафізики – Бог і душа. Наука потребує метафізики як фундаменту. Метафізика є суттєвим виміром природи і залишається першою наукою в її пізнанні.

Лейбніц критикував Спінозу за його твердження про єдину субстанцію – Бога, а також, що решту речей є модифікаціями єдиною субстанції. Він звертає увагу на різномаїття світу. З цього твердить, що кожна річ є субстанцією. У світі стільки субстанцій, скільки якісно відмінних речей. Вченню про єдину субстанцію, яке опрацював Спіноза, Лейбніц протиставляє вчення про індивідуальні субстанції-монади. Таким чином його вчення можна назвати субстанційним плюралізмом.

Монада – це проста субстанція, суттєвим визначенням якої є сила. Монада – це початок, джерело всілякого руху. Монада – метафізична точка, своєрідні атоми, але атоми не фізичні. У кожній монаді ідеально представлений увесь універсам, вона є живим дзеркалом Всесвіту. Головне ж положення полягає у тому, що дії всіх монад із самого початку взаємоузгоджені з Богом.

2. Основні ідеї філософії Просвітництва.

Доба Просвітництва – 18 ст. – була поворотним пуктом в історії людства. Сутність її полягала передусім у обстоюванні особливої ролі освіти, науки й культури в розв’язанні усіх проблем, що постали перед людством. Найголовнішим фактором людського життя просвітники вважали знання. Головна причина суспільного зла вбачалася у неуцтві, а головний засіб боротьби з ним – у просвіті умів, поширенні наукових знань.

Просвітники створили культ розуму – цей розум критичний та емпіричний. Взірцем для просвітників у певному сенсі була фізика Ньютона.

Характерною рисою цього часу стає покликаність на “природне”. Обмеживши роль Бога, а часом навіть заперечивши його існування, філософи й природознавці цього часу створили своєрідний культ природи. Таким чином, поширеними стають такі терміни як “природна мораль”, “природне право”, “природна політика”.

Моральні норми, форми громадського життя проголошують незалежними від божественного одкровення, вони мають виводитися за законами розуму із самої природи. Для Просвітництва характрений заклик повернутися до лона природи.

Просвітництво було неоднорідним рухом. Воно складалося з різних течій. Найвидатніші представники Просвітництва:

В Англії – Джон Толанд (1670-1722), Антоні Коллінз (1676-1729), Джозеф Прістлі (1733-1804), Френсіс Гатчесон (1694-1746).

В Франції – Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755), Вольтер (1694-1778), Жан Жак Руссо (1712-1778), Клод Адріан Гельвецій (1715-1771).

В Німеччині – Християн Вольф (1679-1754), Готхольд Ефраїм Лессінг (1729-1781), Йоганн Готфрід Герде (1744-1803), Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832).