3. Досократична філософія Еллади. Пошуки першо-начала.

Антична філософія починається з Фалеса, засновника Мілетської школи, яка виникає наприкінці 7 ст. до РХ у місті Мілеті на Західному узбережжі Малої Азії. Окрім Фалеса до мілетської школи входили також Анаксимандр (610 – 546 рр. до РХ) та Анаксимен (585 – 525 рр. до РХ). Всі вони уявляли першоречовину, першоначало буття у конкретно-речовинній Фомі. Фалес за таке першоначало воду, Анаксимен – повітря, Анаксимандр – “апейрон”, щось середнє між ними (в перекладі з гр. – щось невизначене, безмежне). Інший представник досократівської філософії Греції – Геракліт (530 – 470 рр. до РХ) вбачав першооснову світу у вогні. Геракліт наголошував, що рух, розвиток здійснюється через зіткнення протилежностей, які в ході боротьби переходять одна в одну, зберігаючи свою єдність, гармонію космосу.У 532 р. до РХ у Кротоні виникає Піфагорійський союз, засновником якого є Піфагор, який першоосновою світу називав кількісне відношення – число. Число є ідеальним началом. Гармонія космосу мислиться як чисельно-кількісна упорядкованість світу. Але справжньою гармонією вона стає лише внаслідок доповнення її такими характеристиками, як справедливість, душа, добро, зло. Таке поєднання у космічній гармонії буття природних і людських характеристик має в контексті піфагоризму містичний вигляд. Важливим є те, що саме Піфагор вводить поняття філософія.

4. Сократ та його філософія людини.

Проголошення Сократом (469 – 399рр. до РХ) принципу «Пізнай самого себе» почалась доба у гр. філософії, визначальною рисою якої було звернення до людини, до моральної філософії. На Дельфійському храмі Аполлона в Афінах був напис “Пізнай самого себе”. Саме цей напис зацікавив Сократа, викликав у нього інтерес до філософії, і став визначальним принципом його філософської позиції. Сократ рішуче повертає напрям філософського дослідження від космосу, природи (попередня доба) до проблеми людини. Пізнати самого себе можна лише у безпосередньому контакті з іншими людьми, в діалозі, практичній зустрічі умів. Сократ принципово не записував свої думки, вважаючи дійсною сферою існування справжнього знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живий діалог, полеміку. Саме це він і називає діалектикою (вміння вести бесіду, сперечатись). Сократ ставив співрозмовникам питання, вказуючи на суперечність в судженнях опонента. Коли ж співрозмовники Сократа остаточно заплутувались в суперечці і запитували думку самого Сократа, той відповідав, що теж не знає відповіді. Саме цей момент і відображено відомому положенні Сократа – “Я знаю, що я нічого не знаю”. Сократ тим самим прагнув показати, що остаточна відповідь на те чи інше питання не може бути отримана внаслідок суперечливості і невичерпності самого змісту пізнання. Філософія не є мудрістю, вона лише прагнення, “любов” (філео) до мудрості. Пізнання істини недоступне звичайній людини. Істинне пізнання посередництвом понять доступне небагатьом – мудрецям, філософам – і то не вся мудрість їм відкривається, а лише частина, бо людина не може все знати, вона мудра в тому, що вона знає. Повнота ж істини дана лише Богу. На думку Сократа, філософ стоїть між Богом і людьми. А філософія як любов до мудрості є любов до божественної мудрості.