3. Новітня українська філософія.

3.1. Філософія Київської екзистенційної школи початку хх ст. (в. Зеньківський).

В кінці 19 – на початку 20 ст. значного розвитку набула академічна філософія. Її визначали тенденції , притаманні тогочасній європейській філософській думці. Характерною особливістю була криза породжена просвітительською традицією раціоналістичної філософії, яка знайшла завершення у представників німецької класичної філософії. Усвідомлюється неспроможність притаманного класичній філософії намагання створити всеосяжні системи, перетворити філософію на науку наук.

Для представників академічної філософії кн. 19 – поч. 20 ст. було характерне, зокрема, зацікавлення релігійною проблематикою. Власне таке зацікавлення виявляв Василь Зеньківський.

Зосереджувався на осмисленні проблеми душі. Аналізував особливості психічної причинності. Причинність пов’язана з актом “творення” одного явища іншим. Говорить про певну психічну енергію, яка зумовлює зміну одних психічних явищ іншими. Джерелом психічної енергії є духовна субстанція. Якщо в індивіді здійснюються ті чи інші психічні процеси, то вони повинні мати ядро, з якого розвиваються, – цим ядром є духовна субстанція, створена Богом. Говорить про необхідність визнання Бога.

3.2. Позитивістсько-натуралістичні тенденції філософування м. Драгоманова та і. Франка.

Філософія М. Драгоманова має виразну етичну зорієнтованість. Вважав, що критерієм, за яким мають оцінюватися між людські та міжнаціональні стосунки є ідея справедливості, яку може досягти вільна особистість. Шлях до цього – поширення просвіти, зміна суспільних інституцій, яка має привести людину до усвідомлення себе вільною.

В розумінні історії людства центральною для Драгоманова є ідея поступу. Аналізуючи всесвітню історію, він відзначає, що визначальною ознакою людської історії є безупинний поступ громадський. Прогрес історії є процесом, у якому беруть участь усі народи. Критерієм цього процесу є вищий рівень духовної культури і соціальної справедливості. Прогрес полягає в утвердженні невід’ємних прав людини.

Говорячи про політичне вчення Драгоманова, то тут він постулював визнання людської особистості вищою цінністю. З огляду на це, історія свободи – це історія обмеження державної влади.

Основою усіх можливих соціальних порядків має стати індивід з його волею. Основою такого порядку має стати громада, як соціальна одиниця, що найкраще може знати потреби і здібності кожного свого члена. У такий спосіб Драгоманов розвивав вчення громадівського соціалізму.

Говорячи про Україну, не приймав державницьку ідею. Був реалістом і не знаходив у свій час сил, які були б здатні реалізувати цю ідею серед тогочасної української спільноти.

Іван Франко, крім того, що був письменником і поетом, був також філософом. Він також звертався до розуміння історії. Характеризуючи поступ людської історії, І. Франко передусім не схильний розглядати його як однолінійно спрямований процес, що здійснюється по висхідній. (1) поступ не охоплює все людство; (2) поступ здійснюється хвилеподібно; (3) поступ не держиться одного місця, а йде, мов буря, з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад.

З цього розуміє історію як процес зростання людської вільної діяльності, спрямованої на розширення меж можливого з огляду реалізації індивідом власного погляду на щастя. Шлях до щастя не можна пройти наодинці. – людина може бути щасливою лише у співжитті з іншими людьми – в родині, громаді, нації. Саме нація становить невід’ємну складову частину історичного процесу. Вільний розвиток індивіда без цієї складової є неможливим. Історія, на думку І. Франка, зазвичай не є історією героїв, вона є історією масових рухів і перемін.

Критикуючи погляд на історичний прогрес як на “природний” процес, що зумовлюється характером матеріальних відносин, І. Франко акцентує увагу на ролі суб’єктивного чинника в історії. Етнос перетворюється на націю, якщо індивідів, що складають її, об’єднують “ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного, життя і розвою нації. Кожен мусить не лише розумом, але й серцем осягнути ідеал нації. Сприяти цьому повинна інтелігенція. Загальна проблема, яку виокремлював І. Франко, “індивід і нація” набуває характеру питання “будитель і народ”. Будитель поряд з вірою та ідеалом, має також щирість, яка дозволяє йому не зрадити віру в ідеал, слугувати йому до кінця.

І. Франко займався також естетикою. Вважав її наукою, об’єктом вивчення якої є саме життя, все те, що в цьому житті викликає благородні почуття. В мистецтві обстоював принцип реалізму. Вважав, що суть цього методу полягає не в копіюванні дійсності, а в здатності через одиничне, індивідуальне виразити загальне, вселюдське.