4. Філософія і наука. Філософія і релігія.

Філософія і наука. Філософія є знанням загального, що зближує її з наукою. Наука, подібно до філософії, відображає світ у загальних поняттях. Зближує науку і філософію також та обставина, що обидві вони прагнуть логічно обґрунтувати свої положення, довести їх, виразити у теоретичній формі. Близькість філософії і науки обґрунтована їх тісною співпрацею. Спільна націленість філософії та науки на пізнання загального має однак принципово різне спрямування. Наука “схоплює” загальне як таке, саме по собі, безвідносно до людських інтересів та оцінок – в цьому плані наука репрезентує “незацікавлене”, “байдуже знання”. Щодо філософії, то вона обов’язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль. Тому на відміну від науки філософія завжди є знання “зацікавлене”, “небайдуже”, тобто знання світоглядне. Відмінність між наукою та філософією виявилася досить рано. Розділяючи “мудрість” (філософію) і “знання” (наука), античні мислителі вказували на їх якісну несумісність – “нагромадження знання не навчає мудрості” – твердив Геракліт в 6 ст. до н. е. Разом з тим, зв’язок філософії і науки увиразнився у широкому спектрі проблематики та напрямків філософії науки, яка інтенсивний розвиток якої демонструє нам історія філософії. Серед основних тем, можна назвати передусім роздуми про методи наукового пізнання, предмет, завдання, принципи науки.

Філософія і релігія. Треба відзначити, що філософія і релігія намагаються розв’язувати подібні світоглядні проблеми. Різниця полягає передусім у тому, що релігія на противагу до філософії апелює до віри, а не до раціонального міркування і логічної аргументації. Релігія має справу з надчуттєвим зв’язком людини з Богом. Для релігії характерні чудеса, віра в догмати. В філософії це піддається сумніву. Але разом з тим, не можна не помітити певну подібність релігії та філософії. Приклад Платона та Аристотеля доводять, що тема Бога не є чужою для філософії. За одним з тверджень: Пошуки єдиного дуже часто приводять до теми Бога. Крім того, в релігійному світогляді, так само, як і в будь-якому іншому, завжди містяться філософські ідеї. Так само, як і у випадку науки, зв’язок філософії і релігії чітко проглядається, зокрема, у перетворенні релігії на об’єкт філософських досліджень. Таким чином, маємо тут справу з філософією релігії. Як тип філософського світогляду існує також релігійна філософія. Знаковим приклад може слугувати російська релігійна філософія кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Література: 1, 5, 8, 17, 18, 30, 42, 45, 63, 70, 71, 87, 96, 103, 122, 135, 136, 160

Лекція 2: філософія стародавнього сходу. Особливості античної філософії

ПЛАН

1. Особливості філософії Стародавньої Індії.

2. Основні ідеї філософських шкіл Стародавнього Китаю.

3. Досократична філософія Еллади. Пошуки першоначала.

4. Сократ та його філософія людини.

5. Платон – вчення про ідеї, діалектика.

6. Аристотель – вчення про матерію, людину, душу, державу.

1. Особливості філософії Стародавньої Індії.

Коріння перших філософських узагальнень в Індії сягає до так званих Вед – буквально знання, а також стародавнього епосу “Махабхарата” та “Рамаяна”. Веди – це священні книги брахманів. Веди розпадаються на чотири санхіти – збірники: 1. Рігведа (веда гімнів); 2. Самаведа (жертовні пісні); 3. Яджурведа (жертовні висловлювання); 4. Атхарведа (пісні-заклинання). До цих книг приєднуються брахмани (ритуальні тексти), араньяки (“Лісова книга”, у якій говориться про жертвопрошення), а також Упанішади (близько 13 ст. до РХ) – філософське таємне вчення. У своїх загальних рисах Веди склались до 5 ст. до РХ, але навіть до Нового часу з’являлись твори, складені з різних Упанішад. Упанішади мали початкову назву Веданта (з санскриту – завершення Вед). Потім їх визначали як філософські системи брахманів, що трактують про “досконалість змісту вед”. У них всебічно розглядається відношення індивідуальної душі до світової.

За Ведантою, однією з ідеалістичних шкіл стародавньо індійської філософії, світ розглядається з безособового світового духу – “брахмана”. Індивідуальна людська душа, хоч і є вічною, але вона поступається перед світовим духом щодо ступеня своєї досконалості внаслідок занадто тісного зв’язку з тілом, який виявляється у підпорядкуванні цієї душі (“атмана”) закону необхідності (“карма”). Прив’язаність атмана до тіла змушує душу щоразу після смерті тіла переселятись в інше тіло. Потік таких перевтілень (“сансара”) триває нескінченно довго, поки людина не звільниться від повсякденних життєвих турбот. Тоді настає звільнення (“мокша”), що означає злиття душі з брахманом, ототожнення з ним.

Матеріалістичні напрями ранніх етапів староіндійської філософії (Свабхава-вада, Парінама-вада) тлумачать реальність як втілення одного з матеріальних начал – води, вогню, повітря, світла, простору, часу. Душа тлумачиться як матеріальне утворення, що руйнується з руйнуванням тіла. Матеріальна ж першооснова світу (“пракриті”) існує вічно, лише змінює форми свого конкретного існування. І матеріалістичні, і ідеалістичні течій раннього періоду староіндійської філософії наголошували на цілісності світу.

У 7-2 ст. до РХ у індійській філософії виникають різноманітні течії:

• ньяя – вайшешика – (правило, логіка) – вчення про форми мислення. Вайшешика розвивала вчення про категорії та атомістику; бачила звільнення людини у відділенні душі від усього матеріального. Засновник школи вайшешика Канада вважав, що матеріальний світ створив бог, але не з нічого, а з вічно існуючих “ану”, простору, часу, ефіру, розуму і думки. “Ану” утворюють предмети, вступаючи у різні комбінації, згідно з законами “адрішти”, спрямованими на благо душі.

• санкх’я – “розумне зважування, перерахування” – пропагує атеїстичний плюралізм: першоречовина лише зовні пов’язана з душою-духом – звільнившись від цієї ілюзії можна досягти свободи (звільнення);

• йога – (напруження, тренування) – практика споглядання;

• міманса – пояснення водійського тексту про жертвоприношення, пояснює ритуал.

• веданта – у “Брахма-сутрі”, що ґрунтується на Упанішадах та “Бхагаватгіті”, вчить про виникнення світу з брахми; Окремі душі через пізнання чи любов до бога – бхакті – досягають спасіння, єднання з богом, не зливаючись з ним.

Цей період індійської філософії називають класичним. Всі названі напрямки виникають в середині брахманізму і називаються даршанами (спосіб світобачення).

Усі розглянуті течії індійської філософії належать до ортодоксальних, тому що вони визнають авторитет Вед та водійських вчителів.

Розглянемо тепер неортодоксальні філософські течії Стародавньої Індії. Критерієм достовірності знань цих течій постає власний досвід людини. До неортодоксальних течій належать:

• чарвака – локаята – (“лок” – світ у значенні люди-громада). Інша назва школи походить від слів “чар” (чотири) і “вак” (слово), що вказує на визнання школою чотирьох матеріальних елементів, з яких складається світ;

• джайнізм – визнає вічні духовні монади та матеріальні сутності “джайни” – 24 святі проповідники. За атеїстичним вченням джайнізму, здійснюється вічний, некерований богом світовий процес за законами карми. Поки душа пронизана тонкою матерією, вона повинна мандрувати, приймаючи вигляд все нових існувань, але вона може звільнитись шляхом пізнання та аскетизму та піднятись у вищу сферу, де і перебуває бездіяльна у чистій духовності;

• буддизм – проповідувана бл. 560-480 рр. до РХ Буддою (Просвітлений) Гаутамою (Сітхараха - цар). За цим вченням усе в світі минуче, немає самості, а тому повне смутку, незадоволення. Кожна окрема істота є минучою комбінацією життєвих сил, що виникають та зникають у функціональній залежності одне від одного (дхарма). Жодна добра чи зла справа не зникає безслідно, після смерті знаходить продовження існування у потойбічному світі. Моральні вчинки ведуть до очищення, пізнання та прагнення до життя веде до звільнення. Досягти вершин досконалості можна завдяки самоспогляданню та самозаглибленню, кінцевою метою яких є стан вічного блаженства – “нірвана”. Найавторитетнішим твором раннього буддизму є “Тіпітака”, що в перекладі означає “три кошики закону”.

У цих течіях відбувається вирізнення індивідуального у світі.