Тема 1

Держава, право й особистість

• фізичні (наприклад, утримувати і захищати своїх непов­ нолітніх дітей);

• особисті (наприклад, поважати честь, гідність, думки і

погляди людей);

— культурні (наприклад, дбайливо ставитися до пам'яток

історії людства (ст. 66 Конституції));

Отже, можна зробити такі висновки.

• економічні (наприклад, кожен зобов'язаний сплачувати податки (ст. 67 Конституції));

• політичні (наприклад, протистояти насильству, викорис­ товувати тільки мирні заходи для досягнення своєї мети і задо­ волення своїх політичних інтересів).

Правовий статус особистості — це сукупність прав, свобод і обов'язків громадян.

Основні права людини — це визначені можливості, що не­обхідні для її існування і розвитку в конкретно-історичних умо­вах, об'єктивно визначаються рівнем розвитку людства (еконо­мічним, духовним, соціальним) і повинні бути загальними і

рівними для всіх людей.

Визнання, дотримання і захист прав і свобод, честі і гідності людини і громадянина — головний обов'язок державної влади.

Реальне забезпечення прав і свобод забезпечується встанов­ленням гарантій, що ми розглянули.

1.3. Межі правового регулювання і діяльності держави

З огляду на складність і розмаїтість стосунків у повсякден­ному житті людей особливого значення набуває діяльність дер­жави з упорядкування, регламентації їх.

Суспільство у певний період свого розвитку неминуче прихо­дить до необхідності за допомогою загального правила внести порядок і стабільність у повторювані суспільні відносини.

28

Є два діаметрально протилежні підходи до принципів регу­ляції відносин.

Перший з них заснований на концепції "держави — нічного сторожа", відповідно до якої держава повинна регулювати лише найважливіші, найбільше значимі відносини, не втручаючись в абсолютну більшість відносин між людьми. Іншими словами, держава зобов'язана лише забезпечити підтримку правопоряд­ку, а також сформулювати основні правила для суб'єктів пра­вовідносин. Це стосується насамперед економічних відносин, у яких існують визначені "правила гри", і разом з тим визнається свобода конкуренції, приватної ініціативи і торгівлі. Отже, втру­чання держави в економічне життя не повинне виходити за досить вузькі рамки. Держава має право збирати рівно стільки податків, скільки необхідно для здійснення основних елемен­тарних функцій.

Прихильники другого підходу вважають, що порівняно вели­ке число відносин між людьми потребують державного регулю­вання, у зв'язку з чим пропонується шляхом видання відповід­них правових актів надавати правової форми все новим і новим відносинам, що виникають у суспільстві. Тим часом подібна прак­тика може призвести до дріб'язкової опіки з боку державних органів усієї життєдіяльності громадян, зобов'язаних звіряти своє життя, вчинки з великою кількістю нормативно-правових актів, причому поряд із законами з'являється величезне число бюро­кратизованих відомчих інструкцій, роз'яснень, положень.

Одними з перших, хто задавався питанням про переділи пра­вового регулювання, були прихильники природно-правових по­глядів. Вони проголошували правило, відповідно до якого по­зитивне право повинне ґрунтуватися на праві природному, відпо­відати йому, не порушувати його і не виходити за його межі. Мірилом для держави, на їхню думку, повинні бути природні невідчужувані права людини. Ця позиція останнім часом набу­ває все більше прихильників.

Так, на думку одних авторів, установлення змісту, обсягу і сфери правового регулювання належить до компетенції право-

29

•