Тема1.Сутність поняття обдарованість. Психологічні дослідження

Проблеми обдарованості(еволюція вивчення обдарованості)

1.1.Вчення про феномен обдарованості в історії філософії та психології

Геній, на думку древніх – щасливий обранець богів, він посланий на землю для того, щоб силою духу осяяти людству шлях до досконалості і величі. Ця проблема висвітлювалася класиками філософії (Арістотель, І. Кант, Р. Рорті, М. Кузанський, Д. Локк, А. Бергсон,

Г. Гегель, Ж.-Ж. Руссо).

Поняття про здібності, яке ввів Арістотель, було важливим нововведенням і міцно закріпилося в основі психологічних знань, оскільки диференціювало можливості організму (закладені в ньому органічні ресурси) та їх реалізацію.

Було започатковано схеми проектування ієрархії здібностей як функції душі:вегетативна (яка є і в рослин);чуттєво-рухома (є в тварин і рослин);розумна (притаманна лише людині).

Функції душі, за Арістотелем , є рівнями її розвитку.

У зв’язку з цим “ідея розвитку” вводилася в якості важливого

пояснювального принципу. Функції душі уявлялись у вигляді “сходин форм”,

де з нижчої і на її основі виникає функція більш високого рівня

(за вегетативною, рослинною, формується здібність відчувати, з якої,

в свою чергу, розвивається здібність мислити).

Трактати філософів про “геній” (від лат. Genius - дух), починаючи з Піфагора (580 до н. е. – 500 до н. е.), Платона (428 чи 427 до н. е. – 348 чи 347 до н. е.) і Арістотеля (384 до н. е. – 322 до н. е.) та їх численних послідовників, містять багато цікавих фактів, спостережень і виявлених на їх основі закономірностей.

Німецький філософ Микола Кузанський (1401 – 1464 рр.)

в роботі “Про розум” дає не тільки глибоку характеристику кожній із здібностей

(у платонівсько-арістотелівській традиції вони вже були зафіксовані),

а й розглядає їх в єдності, у взаємодії одна з одною.

Розум, що пізнає – це складна система здібностей.

Тільки взаємодія всіх пізнавальних сил веде до успіху, до істини.

Вищою пізнавальною здібністю є розум.

Після епохи Відродження, за історико-філософською класифікацією епох розвитку людства, прийшов період, названий “класицизмом”. У цей час все активніше обговорювалося питання про походження геніальності. Розбіжності виникали з приводу того, чи є будь-який мистецький талант (художній, поетичний та ін.) даром божественним, або він має земне походження

Одним із видатних представників епохи Просвітництва був англійський філософ і педагог

Джон Локк (1632 – 1704 рр.). Основні теоретичні положення :

Не існує вроджених ідей, процес пізнання виникає в досвіді і на основі досвіду.

Розум людини з самого початку являє собою “чисту дошку” ( “tabula rasa”).

Немає нічого в розумі, чого не було б раніше в почуттях.

Термін “чиста дошка”, який використовував Д. Локк ,

був запропонований ще Аристотелем,але дістав поширення в епоху Просвітництва,

Виховний вплив зводиться до ступеня вищої сили, здатної «ліпити» з людей що завгодно.

Тілесні потреби і пристрасті,чуттєвий контакт з іншим,

на їх думку, є головною рушійною силою розумового розвитку (Гельвецій (1685—1755) та ін.).

XIX ст. Починаючи з цього часу, до інструментарію досліджень людської психіки ґрунтовно ввійшов експеримент, що і сприяло перетворенню психології в самостійну науку. Одним з піонерів емпіричного підходу до вивчення проблеми здібностей, обдарованості, таланту був видатний англійський вчений Френсіс Гальтон (1822 – 1911 рр.). Він першим у книзі “Спадковість таланту, її закони та наслідки” спробував довести, що видатні здібності (геніальність) – результат дії спадкових факторів. Прийоми варіаційної статистики, розроблені вченими, у тому числі і Ф. Гальтоном, озброїли психологію важливим методологічним засобом. Найбільш перспективним виявився метод обчислення коефіцієнта кореляції між змінними. Він дозволив зробити висновок про ступінь випадковості зв'язку між двома різними характеристиками, наприклад, між рівнем інтелекту й академічною успішністю, між особливостями зовнішнього вигляду та рівнем розвитку інтелекту та ін.

Цей метод був вдосконалений англійським математиком Карлом Пірсоном (1857 – 1936 рр.), результатом чого став факторний аналіз, який здобув великого поширення в психології XX ст. (Чарльз Едвард Спірмен (1863 – 1945 рр.), Джой Пол Гілфорд (1897 – 1988 рр.) та ін.)В результаті розвитку психодіагностики та психометрії, і перш за все, “тестології”, пов'язану з ім'ям відомого французького психолога Альфреда Біне (1857 – 1911 рр.), на початку XX ст. термін “інтелектуальна обдарованість” в психології придбав цілком певний сенс. Тести були орієнтовані на виявлення лише однієї і, притому, не самої важливої характеристики розумових здібностей – “коефіцієнта інтелекту” (IQ), який претендував на роль універсальної характеристики розумового розвитку. Послідовники Біне, які розробляли теоретичні моделі інтелекту та методики його діагностики (Л. Терме, Дж. Равен, Л. Пенроуз, Р. Амтхауер, Р. Кеттелл та ін.), вдосконалювали методики, створювали нові, але практично всі тестові завдання були спрямовані на визначення “коефіцієнта інтелекту”.

В період зародження концепції обдарованості

(інтелектуальної або творчої), яка б приймалася усіма або, принаймні,

більшістю не існувало, немає її й до цього часу,

не зважаючи на ряд значних досягнень у цій галузі.

Значні зміни у поглядах вчених на початку XX ст.

були викликані визнанням наукової діяльності як вищого виду творчості.

Якщо раніше, це право визнавалося лише за мистецькою діяльністю,

то вже наприкінці XIX – на початку XX ст. більша частина філософів,

психологів, педагогів були схильні бачити прояв

вищої обдарованості у науковій творчості та науковому мисленні.

1. 2. Психологічні дослідження проблеми обдарованості

Обдарованість визначають як :

1. Якісно своєрідне поєднання здібностей, яке забезпечує

2. успішність виконання діяльності. Інтегральне функціонування

3. здібностей, що являє визначену структуру, дозволяє компенсувати

4. недостатність окремих здібностей за рахунок переважного розвитку інших.

2. Загальні здібності чи загальні моменти здібностей, які обумовлюють широту

можливостей людини, рівень і своєрідність його діяльності.

3. Розумовий потенціал або інтелект; цілісна індивідуальна характеристика

пізнавальних можливостей і здібностей до научіння.

4. Сукупність задатків, природних даних, характеристика ступеня виразу

і своєрідності природних передумов здібностей.

5. Талановитість; наявність внутрішніх умов для видатних досягнень у діяльності.

Багатозначність терміну вказує на багатоаспектність проблеми цілісного підходу

до сфери здібностей.

Обдарованість як найзагальніша характеристика сфери здібностей потребує

комплексного вивчення –

психофізіологічного, диференційно-психологічного і соціально-психологічного.

Вивчаючи літературу, розробки теми обдарованості психологами, ми впевнились

в тому, що обдарованість має

соціально-біологічну природу. Задатки, матеріалізуючись у процесі діяльності,

розвиваються у здібності, а ті, в свою чергу,

забезпечують розвиток обдарованості

Б. М. Теплов визначав обдарованість як “якісно-своєрідне поєднання здібностей, від якого залежить можливість досягнення більшого чи меншого успіху у виконанні тієї чи іншої діяльності”, а під здібностями він розумів індивідуальні особливості, які відрізняють одну людину від іншої. Теплов рішуче відкидав теорію вродженості здібностей. Він підкреслював: “Вродженими можуть бути лише анатомо-фізіологічні особливості, а саме задатки, які лежать в основі розвитку здібностей, самі ж здібності завжди є результатом розвитку...” .

С. Л. Рубінштейн визначає поняття “загальної обдарованості” і “спеціальних здібностей”, де загальна обдарованість – сукупність всіх даних людини, від яких залежить продуктивність її діяльності, а спеціальні здібності – відношення загальної обдарованості до конкретних областей діяльності. Таким чином, лише єдність загальних і спеціальних здібностей, які взаємопроникають одна в одну, окреслює дійсну сутність обдарованої людини. Загальна обдарованість людини, за С. Л. Рубінштейном, проявляється “всередині” спеціальних здібностей.

За Г. С. Костюком (1989): “Обдарованість – це індивідуальна своєрідність здібностей людини, значущість природних даних кожної особистості, які є вихідною внутрішньою умовою розвитку її здібностей”

Н. С. Лейтес (1960) з терміном “обдарованість” пов’язує особливе багатство здібностей, під обдарованістю дитини розуміють більш високе, ніж в його однолітків, за інших рівних умов, сприйняття навчання і більш виражені творчі вияви. Розглядаючи “обдарованість”, ми переважно маємо на увазі не дорослу особистість, а дитину. Н. С. Лейтес вважав, що з дванадцяти років інтелект вважається зрілим, однак це не означає, що після дванадцяти років особистість не розвивається, не розширює свої знання та можливості. Н. С. Лейтес поділяв обдарованість на три категорії:

Діти з надзвичайно високим загальним рівнем розумового розвитку, за інших рівних умов. Такі діти найчастіше зустрічаються в дошкільному і молодшому шкільному віці.

Діти з ознаками спеціальної розумової обдарованості, наприклад, до математики та інших областей науки. Вони вирізняються в підлітковому віці.

Діти, які хоча і не здобули з якихось причин успіхів у навчанні, але володіють яскравою пізнавальною активністю, оригінальністю психічного складу, неабиякими розумовими резервами. Ці можливості часто відкриваються у старшому шкільному віці.

О. Г. Ковальов і В. М. Мясіщев відмічали, що нема необхідності детально займатися розмежуванням понять здібностей і обдарованості, але “можливо умовно прийняти, що обдарованість представляє ту більш складну систему властивостей людини, які забезпечують йому вміння продуктивної праці в будь-якій діяльності” [53, с. 63]. Вивчаючи здібності, ці вчені виходять із поняття здібностей як “ансамблю якостей”, необхідних для здійснення певної діяльності, і включаючи систему відносин особистості, особливості її емоціонально-вольової сфери, а саме:

Активного позитивного ставлення до тієї чи іншої діяльності, прихильності до занять нею, яка переходить на високому рівні розвитку у пристрасне захоплення.

Ряду характерологічних рис, передусім любов до праці, організованість, самостійність, цілеспрямованість, наполегливість, а також стійких інтелектуальних почуттів (почуття задоволення від напруженої розумової роботи, радість творчості, відкриття і т. д.).

Наявність під час виконання діяльності сприятливого для її виконання психічного стану, наприклад, стан зацікавленості, зосередженості, хорошого «психічного» самопочуття і т.д.

Певного фонду знань, умінь і навиків у визначеній області. Якщо, наприклад, людина не має мінімуму знань, навичок і умінь в тій чи іншій області знань, то вона не може бути придатною навіть до пересічної діяльності, хоча б вона і мала великі здібності у цій сфері.

Визначених індивідуально-психологічних особливостей у сенсорній і розумовій сферах, які відповідають вимогам даної діяльності.

Трейсі Кросс, психолог, яка присвятила себе вивченню життя обдарованих учнів і студентів, в своїх дослідженнях пише, що уявлення про те, що обдарованими народжуються і їх для розвитку не потрібно докладати ніяких зусиль, спростовуються багатьма дослідженнями, обдарованість необхідно розглядати не як даність, а як таку, що розвивається в діяльності, залежить від научіння і розвитку дитини і від того, наскільки вона буде наполегливо працювати

Питання про загальну і спеціальну обдарованість виявилось вкрай дискусійним. Одні, як Едуард Торндайк, схильний звести обдарованість до суми спеціальних здібностей, взагалі заперечуючи загальну обдарованість, інші, як Чарльз Спірмен, Вільям Штерн и Анрі П’єрон, визнають загальну обдарованість, але повсякчас протиставляють її спеціальним здібностям. Ч. Спірмен трактує її як спеціальну функцію центральної нервової системи, перетворюючи таким чином обдарованість в біологічно закріплену константну властивість

За В. А. Крутецьким від природи не дається ніяких здібностей, а є тільки задатки,

тобто анатомо-фізіологічні передумови , які можуть перетворитися (а можуть і не перетворитися)

у здібності. І не всяка діяльність може розвинути і розвиває здібності,

а та діяльність, в процесі якої виникають позитивні емоції

(В. Е. Чудновський, В. С. Юркевич).

Багато займаючись з дитиною, її можна багато чому навчити, можна отримати

хороші результати, але для того, щоб розвинути її обдарованість,

обов’язково треба, щоб дитині подобалось це робити (рис. 1.1).

Обдарованість в структурі здібностей