1.2. Держава і правовий статус особистості

Правовий статус особистості являє собою систему прав, свобод і обов'язків, що мають чітке правове закріплення в нор­мах права, які визначають політико-правовий стан особистості. Для правового статусу особистості в державі характерні такі риси.

19

Тема 1

Держава, право й особистість

1. Права, свободи й обов'язки, що становлять правовий ста­ тус, є рівними, кожна особистість (у межах свого статусу) має рівні юридичні можливості скористатися наданими їй правами і виконувати покладені на неї обов'язки.

2. Права, свободи й обов'язки, зафіксовані в правових нор­ мах, охороняються державою, їхня реалізація забезпечується як державою, так і самим громадянином.

3. Права, свободи й обов'язки гарантовані в інтересах су­ спільства й держави, кожної особистості зокрема.

4. Права, свободи й обов'язки особистості виступають як єдина система, що постійно розширюється і поглиблює свій внутрішній зміст у міру цивілізованості суспільних відносин.

5. Права, свободи й обов'язки на всіх етапах існування дер­ жави є необхідною умовою і передумовою всебічного і гармо­ нійного розвитку особистості, виражають природу держави.

6. Права, свободи й обов'язки, які входять до правового ста­ тусу особистості, характеризуються єдністю, що виявляється в їхньому соціально-економічному призначенні.

Правовий статус є цінним правовим явищем, вищим досяг­ненням сучасного права, що виражає те високе значення, яке має особистість у суспільстві.

Основою правового статусу особистості є її конституційний статус; права, свободи й обов'язки в сукупності становлять єди­ний цілісний, внутрішньо узгоджений і цілеспрямований ком­плекс, що має системні характеристики. У юридичній літера­турі при аналізі співвідношення понять конституційних і ос­новних прав, свобод та обов'язків пропонувалося вважати пер­ше поняття вужчим за друге.

До основних належать права й обов'язки, що регулюють сфе­ру життєво важливих відносин між особистістю і суспільством, державою і громадянином. Значна частина з них закріплені в Конституції, і тим самим вони набувають характеру конститу­ційних основних прав і обов'язків.

Однак є низка прав і обов'язків, які регулюють сферу життє­во важливих відносин держави і громадян, що за своїм характе-

20

ром є основними, але закріпленими не в Конституції, а в кодек­сах, у поточному законодавстві. У цьому відношенні поняття "основні права й обов'язки" ширше, ніж поняття "конституційні права й обов'язки".

Як же визначити, чи належить те або інше право, що регу­лює сферу життєво важливих відносин між особистістю і су­спільством, особистістю і державою, до основного?

Очевидно, це залежить не лише від волі законодавця, що ви­значає ті або інші права, свободи й обов'язки як основні, закр­іплює їх в Основному Законі держави, тобто формулює їх як конституційні. Якщо на певному етапі розвитку суспільства, держави виникає необхідність визнання тих чи інших прав, свобод і обов'язків основними (що об'єктивно зумовлено всім ходом історичного розвитку), то для цього є можливість внести поправку до Конституції, тобто визнати їх конституційними, а отже, основними.

Правовий статус особистості потрібно розглядати як родове поняття, що складається з чотирьох різновидів:

• правовий статус громадянина;

• правовий статус іноземного громадянина;

• правовий статус особи без громадянства;

• правовий статус особи, якій надано притулок.

Держава стосовно особистості має права, які кореспондують­ся з обов'язками, що лежать на особистості, громадянинові.

Разом з тим в особистості стосовно держави є права, а на дер­жаві лежать обов'язки стосовно особистості, громадянина.

Тим самим між державою і громадянином складаються дуже складні змістовні відносини, юридичними аспектами яких є пра­вові відносини між особистістю і державою, що укладаються на засадах рівності і справедливості. Тепер ця концепція одержа­ла право на існування.

Правовий статус являє собою систему правових норм, що фіксують права, свободи й обов'язки, які виступають як важ-

21

Тема 1

Держава, право й особистість

ливий засіб регулювання взаємовідносин особистості й держа­ви, а також особистостей між собою.

Закріплюючи в праві міру свободи особи, держава в цих са­мих межах самообмежується у своїх рішеннях і діях, бере на себе зобов'язання забезпечити справедливість у відносинах із кожною особистістю. Перебуваючи в стані підпорядкованості праву, державні органи не можуть порушувати його положення і відповідають за порушення або невиконання цих обов'язків. На праві заснована відповідальність особистості перед держа­вою. Будь-яке застосування державного примусу повинне мати правовий характер, не порушувати міру свободи особи, відпов­ідати тяжкості скоєного правопорушення. Крім того, у сфері юридичної відповідальності діють принципи, сформульовані ще юристами Стародавнього Риму: nullum crimen sine lege (немає злочину без зазначення його в законі), nullum poena sine lege (не може бути призначене покарання, якого немає в законі), ne bis in idem (не можна покарати двічі за одне й те саме). Через ці ідеї в праві було закріплено справедливість і гуманність.

Слід особливо підкреслити, що слова "право" і "справед­ливість" мають в українській та інших слов'янських мовах спільний корінь. Протягом століть у правосвідомості народу існу­вала думка, що несправедливого права взагалі не може бути. Тому такі одіозні системи як, наприклад, нацистська (в гітлерівській Німеччині 1933—1945 pp.), фашистська (в Італії 1922—1944 pp.), комуністична (в Радянському Союзі), маоїстська (в Китаї) тощо не мали права, а обходилися лише законодавством.

Епохи Просвітництва та буржуазних революцій у Європі при­несли нові теоретико-правові принципи. Серед них думка про те, що в демократичній державі людина має робити все, що прямо не заборонено законом. Навпаки, у середньовічній феодальній державі та в тоталітарних країнах XX ст. діяло правило, за яким можливими визнаються тільки дії, прямо дозволені в законі. Наслідком цього перекручення була ретельна регламентація людської поведінки. Але інструментом регулювання частіш за все був не закон, а підзаконний акт. Реформи на пострадянсько-

22

му просторі ставлять за мету відновити класичні підходи до сво­боди і взаємовідносин особистості й держави.

Сучасні автори, які розглядають проблему співвідношення держави й особистості, виділяють як головні такі принципи їхньої взаємодії:

• взаємна відповідальність держави й особистості;

• гармонійне поєднання інтересів держави й особистості;

• єдність взаємних прав та обов'язків держави і громадян;

• рівність основних прав і обов'язків громадян;

• розширення прав і свобод громадян, підвищення їхньої соціальної активності, відповідальності й самодисципліни при виконанні обов'язків;

• законність цих відносин.

На підставі цього можна дійти висновку, що головним інсти­тутом сучасних національних правових систем є сукупність правових норм, які надають та гарантують людині певний об­сяг прав. Виникнення цього інституту було наслідком плідної взаємодії міжнародного і національного права під час станов­лення Організації Об'єднаних Націй та розробки її Статуту. Зміцнення правового захисту прав особистості пов'язане з кра­хом колоніальної системи, а також зі значною корекцією внут­рішньополітичного курсу в провідних країнах світу під час "бунтів молоді" наприкінці 1960-х років та світової енергетич­ної кризи початку 1970-х років. Таким чином, багато вітчизня­них дослідників вважають, що в сучасну епоху остаточно фор­мується так зване "право прав людини". Отже, необхідно чітко визначити сутність цієї юридичної категорії з урахуванням її фундаментального характеру для українського права і право­вих систем усіх без винятку країн світу.

Права і свободи людини — це її соціальні можливості в різних сферах життя: економічній, політичній, соціальній, культурній, особистій, їхній обсяг і характер розкривають рівень демокра­тизму громадянського суспільства.

23