47. Стилістичні можливості простого речення

Стилістичні можливості синтаксису базуються на синонімії синтаксичних явищ.

До стилістичних ресурсів простого речення належать: спосіб вираження членів речення, порядок слів, використання однорідних членів речення та засоби зв’язку між ними, різновиди простих речень.

Один із важливих стилістичних засобів – синонімія вираження ресурсів.

Присудки ускладненої форми (чинити опір, покладати надії), властиві книжним стилям, науковому, офіційно-діловому, частково публіцистичному. Паралельні їм прості дієслівні присудки характерні для художнього та розмовного мовлення. Розмовний характер має дієслівний присудок, виражений інфінітивом, вигуком, повторюваним дієсловом (стук, стук, стук – вигук замість дієслова). Дієслово бути у формі теперішнього часу використовують у книжному мовленні, у формулюваннях та визначеннях.

 

Порядок слів

            Українська мова належить до мов із вільним порядком слів, що дає можливість з одного речення зробити кілька варіантів, при перестановці компонентів. Проте вільність не виключає правил, що регулюють їх розташування. Порядок слів виконує синтаксичну і стилістичну функцію. Розрізняють прямий (звичайний) і зворотний порядок слів. При прямому порядку слів група підмета стоїть перед групою присудка, узгоджене означення перед означуваним словом (зелений ліс), неузгоджене означення після нього. Такий порядок слів характерний для наукового, офіційно-ділового, публіцистичного стилю. Зворотний порядок слів (інверсія) застосовується у художньому та розмовному стилях. При цьому найбільша увага зосереджується на тому членові речення, який виноситься на кінець. Таким чином значно підвищується експресивність та емоційність тексту.

Книжно-писемне мовлення характерне вживанням повних речень. Неповні речення частіше вживані в живому мовленні.

48. Стилістика головних та другорядних членів речення

Важливу стилістичну функцію виконує член ре­чення — мінімальна і найпоширеніша синтаксична одиниця, яка виражає в реченні певне поняття, нази­ває особу (особи), предмет, дію, стан людини або яви­ща, ознаку, ознаку ознаки (прислівники) або кількість. Своєрідної комунікативної функції, самостійності й особливої вагомості член речення набуває тоді, коли трансформується, перетворюється на окреме речення.

Члени речення, будучи структурно-синтаксични­ми одиницями, поділяються на головні і другорядні, їх прийнято розрізняти за певною синтаксичною функ­цією і морфологічними показниками, а також стиліс­тично.

До головних членів речення належать:

—  підмет двоскладного речення: Сонце сяє; Народ — безсмертний;

—    присудок двоскладного речення: Настало літо; Киів — столиця України; Я хочу відпочивати;

—  головний член односкладного речення: Працюю; «Заповіт» Т. Шевченка знають і поза межами Украї­ни; Смеркає; Ніч.

Другорядними членами речення є:

—  означення (з прикладкою): Настало тепле літо; моя Батьківщина — це поле без меж (М. Рильський); гомонить Дніпро ріка;

—   додаток: Ми мостимо дороги людям грядущих золотих століть (Д. Павличко);

—   обставина: Вдалину лине пісня дзвінка (П. Ти­чина); 3 самого ранку в лісі точився бій (О. Гончар); Кайдаш спересердя грюкнув дверима (І. Нечуй-Ле- вицький).

Член речення, як і окреме словосполучення чи спо­лучення слів поза реченням, є тільки особливою мовно- синтаксичною абстракцією, поняттям-уявленням, лек­сико-граматичною моделлю слова чи сполучення слге. Тільки в реченні кожне слово набуває й виражає час­тинку тієї комунікативної функції, яка в повному обся­зі виявляється в усій структурі речення. Це стосується й однослівних речень. Наприклад, словом зима тільки названо певне явище природи, пору року (на відміну від весна, літо, осінь). Стилістична функція всіх чотирьох слів, узятих окремо, майже нульова. Кожне з них ство­рює тільки певне знання-уявлення і таку ж почуттєву налаштованість, але тільки внаслідок життєвого досві­ду людини. Кожна з назв пір року сама по собі не зорієн­тована на комунікативність, на передавання інформа­ції. А реченням Зима мовець стверджує, повідомляє про наявність чи відсутність якогось конкретного природ­ного явища (саме такого, а не іншого). У реченні Зима сконденсовано, найстисліше (однослівно) виражено думку-судження, яку розчленовано й синонімічно мож­на було б сформулювати, зокрема, так: Те, що ми в цю мить спостерігаємо (бачимо, відчуваємо), — зима. Або: Зима — це холодна пора року та ін. Тільки речення і слова-речення (Так!, Еге ж!, Ні, Хіба?, Геть!, Ой! та ін.) мають предикативність, модальність, бо їх зміст пов’я­заний з дійсністю, щось конкретне в один і той самий момент і називає, і комунікативно виражає, репрезен­тує, а тому усвідомлюється як що-небудь реальне (най­частіше) або ірреальне (нереальне). Саме предикатив­ністю й модальністю (сприйманням висловленого в ре­ченні в певному способі й часі, здебільшого і в особі) в поєднанні з іншими визначальними для речення озна­ками (відносною закінченістю змісту речення, його ло­гічною сутністю, граматичною організованістю, інтона­ційною завершеністю і внаслідок цього — комунікатив- ністю) формується речення.

Тільки в реченні слово (змінюване чи незмінюване), кожна із форм повнозначного слова стає членом речен­ня або ж і окремим реченням — повним чи неповним, отже, й виконує внаслідок цього конкретну стилістичну функцію. З погляду стилістичного немає речень функ­ціонально досконаліших і менш досконалих (певна річ, за умови дотримання їх нормативності в межах лі­тературної мови). Усе визначається конкретною ситуа­цією мовлення, задля досягнення якої й утворюється речення.

Структурна різноманітність речень породжує без­межну варіативність їх стилістичних функцій. Речення двоскладної, як і односкладної, синтаксичної будови спроможне виконувати не одну, а кілька чи багато сти­лістичних функцій, стаючи внаслідок цього щоразу і витвором людського розуму, етичності й естетичності, а не тільки суто комунікативною одиницею. Кожен з мов­ців певною мірою інтуїтивно прагне до найбільшої доско­налості свого мовлення, але, звісно, не розмірковує про те, якою структурою речення скористатись у конкрет­ному випадку. Речення будь-якої синтаксичної будови можуть відрізнятись одне від одного більшою чи мен­шою «стилістичністю», зокрема образністю, емоційніс­тю, — залежно від конкретно-неповторної, індивідуаль­ної ситуації мовлення.

Двоскладне речення, як відомо, формується двома головними членами — підметом і присудком, навколо яких найчастіше групуються другорядні члени речення. Найбільш формально й стилістично розлогим головним членом двоскладного речення є присудок. Він повніше, ніж підмет, поширюється другорядними чле­нами, кожен з яких також завжди стилістично ваго­мий. Підметом виражається предмет думки, присуд­ком — його ознака, тому за змістом обидва члени речен­ня здебільшого становлять не тільки синтаксичний, а й логіко-семантичний центр висловлювання або ж усе висловлювання, якщо двоскладне речення синтаксично непоширене, тобто в ньому немає жодного другорядного члена речення.

Стилістична індивідуальність підмета й присудка визначається їх семантикою, структурою і місцем у ре­ченні. Функції члена речення зрідка набуває і службове слово, напр.: Тільки «так» чи «ні», «за» чи «проти» ма­ло сьогодні сенс (П. Загребельний). Своєрідні однорідні підмети в цьому реченні виражені службовими словами, що зумовило стилістичну незвичність сказаного.

Від синтаксичної будови висловлюваного залежить його стилістична сутність, пор.: Минуло шість років (саме шість) і Минуло років шість (приблизна кіль­кість); 3 десять скирт хліба палало заразом (І. Нечуй- Левицький) і Десять скирт хліба палало заразом (у другому варіанті речення кількість скирт визначається точно); Інженер — мій друг (підмет — означення — при­судок, тобто Інженер є моїм другом). Мій друг — інже­нер (означення — підмет — присудок, Мій друг є інже­нером). Це паралельні двоскладні конструкції, які ма­ють відтінки в значенні.

Отже, неоднакова стилістика речень також суттєво визначається таким синтаксичним засобом, як поря­док слів . Його зміна в реченні нерідко неможлива, бо призводить до зміни семантики висловлюваного: Трак­тор тягне плуг (а не навпаки).

Стилістично, певною мірою й семантично, інколи й синтаксично можуть розрізнятись двоскладні речення за способом вираження в них певного члена речення, зокрема підмета: Вчителі зі своїми учнями прийшли на вечір і Вчителі та учні прийшли на вечір. З першо­го речення випливає, що ініціаторами були вчителі (підмет), учнями (додаток), у другому реченні два одно­рідні підмети, більша чи менша активність їх у тій са­мій дії синтаксично не позначена (обидва двоскладні ре­чення синонімічні, але стилістично не адекватні); Штабний офіцер з молдаванином-перекладачем допи­тував перших полонених (О. Гончар). З речення зрозу­міло, що допит вів офіцер, друга особа тільки перекла­дала. Це передано формою присудка допитував (а не допитували), отже, участь двох осіб в реалізації дії (в допиті) неоднакова, через що з перекладачем — дода­ток, а молдаванином — прикладка до нього; Мати з ди­тинкою ішла вулицею: підмет — мати, з дитинкою — додаток (дитинка самостійно не пересувалась), але: Ма­ти з дитинкою йшли вулицею (дитинка також ішла), мати з дитинкою — складений підмет, пор.: Мати і ди­тинка йшли вулицею — два однорідні прості підмети. Усі три конструкції синонімічні, стилістично неадек­ватні. А в реченні Своїми ногами Микола Миколайович разом з дружиною сходив увесь Київ (М. Рильський) більш стилістично виправданою була б множинна фор­ма присудка — сходили.

Особливо розгалужені стилістично форми присудка двоскладного речення: Книги, як і взагалі всі твори людського духу, неоднакову мають долю (П. Тичина). Простий присудок у цьому реченні виражено фразеоло­гізмом, який становить одне образне поняття. Парубки погомоніли-погомоніли та й розійшлись (Марко Вов­чок) — присудком передано збільшену тривалість дії; До кімнати увійшла жінка офіцера (йдеться про дру­жину певної особи), офіцера — неузгоджене означення (чия жінка?), пор.: До кімнати увійшла офіцерська жінка, означення офіцерська є узгодженим, а все сло­восполучення напівнормативне, нешанобливе.

Другорядні члени у реченнях Пташка підлетіла (до чого? куди?) до дерева і Пташка сидить (на чому? де?) на дереві є обставинами місця, це підтверджується можливістю вставлення в речення очевидної обставини: Пташка сидить угорі, на дереві і Пташка сидить на дереві, вгорі — в обох реченнях по дві обставини місця; На полонині багато гірських квітів і На яблуні з’явиться перший цвіт — до члена речення на полони­ні цілком природним є питання де? і майже не допуска­ється питання на чому?, це пояснюється значно шир­шим лексично-просторовим значенням іменника поло­нина порівняно з іменником яблуня; Ваза з квітами стоїть на вікні: ваза (яка?) з квітами — неузгодже­не означення, стоїть (де? на чому?) на вікні — обстави­на місця.

Синтаксично неоднакове трактування певних слів у реченні стосується стилістики всього речення, бо з кож­ним членом речення завжди пов’язана певна семанти­ка, а з нею і якийсь стилістичний відтінок, емоційність висловлюваного або її відсутність.