44. Стилістичне можливості займенників та числівників. Омонімічне функціонування займенників. Стилістичне можливості займенників

Синонімічні заміни особових займенників.

Стилістичний потенціал особових займенників пов’язаний насамперед із різноманітними семантичними переносами.

Переносне вживання займенників I особи.

Займенник я, основною функцією якого є вказівка на мовця, може вживатись із значенням “особистість, індивідуум”:

А втім, грайте собі, грайте. Я – це світ, театр, трагедія, комедія й драма, але ж треба, щоб усе це було – світ, і театр, і драма, а не самі диктові декорації, по яких течуть фольгові ріки.

(В.Дрозд)

У науковому й публіцистичному стилях у значенні “я” використовується займенник ми (так зване “авторське ми”): Нам би хотілося детальніше зупинитися на цій проблемі. У художніх творах займенник ми вживається замість я для відтворення особливостей селянського мовлення. У таких випадках він виражає самоприниження, самозневагу мовця, іноді з відтінком іронії:

Де ж таки я сяду перед панією? Ми до цього не призвичаєні!

(М.Кропивницький)

Займенник ми може заступати займенники II особи однини і множини, створюючи

відтінок співчуття, поблажливості:

Як ми себе почуваємо? Добре? Я так і думала, – Поліна Іванівна підвела на Настю очі. – Ну, чого мовчите? Погано спали?

(Л.Романчук)

Переносне вживання займенників II особи.

Займенник ти у творах красного письменства часто позначає мовця. Таке використання здебільшого трапляється в описах роздумів, інтимних переживань:

Звичка була у старого з самим собою розмовляти, навіть сперечатися. Отож і тепер гомонів:

– Либонь, ночі прибавилось? А ти ж думав, – скоро осінь!

(М.Куліш)

Займенник ти може вживатися в узагальнено-особовому значенні, тобто позначати будь-яку особу, в тому числі й мовця:

Після розповідей Дмитра Івановича кожен із нас ще довго відчуває на собі їхній вплив, від них ти стаєш ніби дужчим, відважнішим, тобі хочеться жити по совісті, по правді.

(О.Гончар)

Займенник ви використовується при ввічливому звертанні до однієї особи:

Чого ви, тітко, смієтесь?

(І.Карпенко-Карий)

Паралельне вживання займенників ти й ви стосовно однієї особи розкриває динаміку стосунків героїв, виражає зміну почуттів:

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на “ви”;

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи.

Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.

Хай будень серця будемо творити.

Я вас люблю, о як я Вас люблю!

Але про це не треба говорити.

(Л.Костенко)

Інколи батько закидає на “ви”… Прямо сміх розбирає: “Ви себе вже не трудіть, Єфросинія Петрівна, мужицькою роботою, у нас є кому робить на городі”. А раніш було: “Проклену, одречусь, вижену, щоб і пам’яті твоєї не було у нас”.

(С.Васильченко)

Переносне вживання займенників III особи.

У розмовному мовленні для позначення співрозмовника може використовуватися займенник він, який, як правило, виражає негативне, зневажливе ставлення мовця до адресата:

– Мовчи, Андрію. Мовчи та гинь. – Живий не хоче гинуть. – Тепер він плаче, а перше радів: гуральня!

(М.Коцюбинський)

Яскравим стилістичним засобом є заміна займенника я займенником він, коли мовець розповідає про себе начебто зі сторони (так званий ефект відсторонення):

Ненавиджу слюняві белькотіння про рай у хатах під стріхами. Не було раю! Ось він, той хлопчик, з якого виросту я, – в порожній, холодній хаті, розіп’ятий на рамі вікна. Він ніби примерз обличчям до шибки. І боїться озирнутися назад: з-під печі, з-під полу, од мисника, де нявчить голодне кошеня, повзуть присмерки, вісники ночі, їхні кошлаті лаписька уже торкаються моїх плечей, я ревма реву.

(В.Дрозд)

Займенники III особи однини і множини можуть вказувати на того, хто спеціально не називається, – нечистого, лихого:

Хіба, ти думаєш, вона сама топилася? по своїй волі йшла? То він, – не при нас згадуючи! – нею водив; він привід давав!...

(П.Мирний)

Пошанна множина у III особі властива народно-розмовній мові:

Вони [батько] інколи бувають таки дуже добрі.

Займенник вони, що вживається стосовно однієї людини, може вказувати на улесливе, догідливе або іронічне ставлення до неї:

Та їх благородіє самі прибудуть. Вони такого менту не впустять.

(Ю.Хорунжий)

Займенник воно вживається в значенні займенників він, вона з відтінком пестливості або зневажливості:

Дивилися ми на цього красуня парубчака й думали: “І де воно таке взялося? Хто їх таких родить?” Потоваришували!

(О.Вишня)

Вживання зворотного та присвійних займенників.

Стилістично розрізняються конструкції з присвійними займенниками їхній, їхня, їхнє, їхні й конструкції, в яких у присвійній функції виступає форма родового відмінка займенника вони – їх: їхні проблеми – їх проблеми, їхня машина – їх машина. Стилістично нейтральна форма їх вживається в офіційно-діловому, науковому стилях, в інших стилях перевага віддається присвійним займенникам.

Форми родового й давального відмінків присвійних займенників мойого, твойого, свойого, мойому, твойому, свойому належать до просторічних, їх літературними відповідниками виступають форми: мого, твого, свого, моєму, твоєму, своєму.

Редагування потребують речення, в яких форми особових займенників їх, його, її в присвійній функції, а також займенники себе, свій співвідносяться з кількома іменниками, що є причиною виникнення двозначності: Степанець після закінчення консерваторії п’ять років грав у камерному ансамблі. Його виступи завжди проходили з аншлагом.

Часто в реченнях присвійний займенник свій є зайвим: За все своє життя не чув нічого смішного.

Вживання означальних, вказівних, неозначених, відносно-питальних займенників.

Займенники оцей, оця, оці, ота, отой, оті належать до розмовних. Архаїчний характер мають займенники сей, ся, тії, тая, цеє, ції, такеє, такії тощо. Вони вживаються в діалектному мовленні, в усній народній творчості й у художній літературі.

У деяких означальних займенників є повна й коротка форми: кожний – кожен, жодний – жоден, усякий – усяк. Два останніх займенники вживаються в розмовному мовленні, всі інші належать до загальностильових.

Стилістично різняться неозначені займенники, утворені за допомогою часток аби-, казна-, хтозна- й займенники з частками -небудь, будь-: перші займенники мають відтінок розмовності, другі вживаються в усіх стилях.

Російські займенники любой, другой мають омонімами в українській мові прикметник любий і числівник другий. Міжмовна омонімія є причиною вживання слів любий і другий у невластивому їм значенні. Отже, слід розрізняти відповідники в двох мовах:

Російська мова	Українська мова
любой	будь-який (займенник)
дорогой, любимий	любий (прикметник)
другой	інший (займенник)
второй	другий (числівник)

Запам’ятайте стійкі словосполучення із займенниками, при вживанні яких у результаті калькування російських відповідників іноді трапляються помилки:

Російська мова	Українська мова
в одном и том же (месте)	у тому самому (місці)
один и тот же	той самий
в подобном случае	у такому разі
подобным образом	таким чином
и тому подобное	і таке інше
ни под каким видом	ні в якому разі
в другой раз	іншим разом

Стилістичне можливості числівника

Збірні й кількісні числівники, що позначають одне й теж число відіграють різні функції. Для позначення кількості осіб використовують відповідні кількісні числівники в поєднанні з іменниками. Для позначення кількості осіб, які уявляються як єдине ціле і становлять ніби неподільну сукупність, використовують збірні числівники

(двоє учнів, четверо дітей).

Збірні числівники викоривстовуються у художньому та розмовному стилі, але в науковому й діловому не вживаються зовсім.

У розмовній мові збірні числівники, виступаючи без іменників, субстантивуються. Субстантивовані збірні числівники надають висловленню емоційності, експресивності.

Стилістичне використання числівників буває двох ^ видів:

—— самостійне, суто кількісне: До дев’яти додати п’ятьГБід шістнадцятиГвШнімемо одинадцять;

—  значеннєво несамостійне (коли вони поєднуються з іменником або із субстантивованим словом): Три об­личчя здаються сіро-блідими (В.Тїїшниченко). Числів­ник синтаксично підпорядковує собі іменник: два, три, чотири -» обличчя, п’ять -> облич, але п’ятьох <— облич, п’ятьма обличчями, одне <— обличчя.

, По-особливому стилістично виразні форми числів­ників у фольклорі: …у тебе діток так багато: раз чет­вірко і раз п’ятірко, а всіх разом дев’ятірко (Нар. творчість).

Числівник — виразно своєрідна, лексично й грама­тично обмежена група слів (кілька десятків), кількість яких не поповнюється. Значення кількості чи порядку при лічбі в мисленні й мовленні людей — це категорії здебільшого незмінні й однозначні. І все ж числівники не завжди стилістично нейтральні. За різних мовленнє­вих ситуацій, по-різному інтонуючись, вони набувають неоднакової значеннєвої (отже, й стилістичної) важли­вості. Особливо очевидним це стає тоді, коли числівни­ки семантично зовсім інші, пор.: Мене премійовано на 50 гривень і Мене премійовано на 500 гривень. Різний кількісний зміст сказаного в обох реченнях, як, можли­во, й неадекватне інтонування, не може не впливати й на сприймання сказаного різними особами (навіть осо- бою-мовцем).

Отже, лексично обмежений вияв числівників своє­рідно важливий і стилістично. Наприклад, форми числів­ника один (одна, одне, одно, одні) мають немало лексико- семантичних значень. Цей числівник входить до бага­тьох сполучень слів, зокрема: не один (декілька, багато): Старезний самотній прадуб, що шумів віттям не один рік, похилився над Дніпром вже майже без гілля (О. Дов­женко); ні один — ніхто, ніщо з усіх, жоден: Роман… ду­же несміливий: ніколи він не зачіпав ні однієї дівчини ні словами, ні жартами (І. Нечуй-Левицький); один-два, один-другий — вживаються як назви неточної, приблиз­ної кількості: Все це триває… не більше одної-двох хви­лин (Леся Українка); один на один — тобто з кимось на самоті, без свідків, віч-на-віч, сам-на-сам: Так піду я в поля неозорі, Із піснями один на один (А. Малишко) або без чиєї-небудь участі, допомоги чи втручання: Ото як зчепляться з Павлом. Один на один… (А. Головко). Ши­роко використовується числівник один також і в складі інших сполучень слів, серед них і фразеологізованих: один одним, один одинцем, один-єдиний, один-однісінь- кий, одним один, в один голос, в одну душу, в одну мить, в одну шкуру, все одно, один і той же, один і той самий, одне і те ж, одне й те саме, одним миром мазані, одна но­га тут, а друга там; одним вухом чути; одним духом, одним оком подивитися, стояти однією ногою в могилі, один до одного, одного поля ягода, ставати на одну дош­ку, стригти всіх під одну гребінку, один з одним, один за одним, один перед одним, одне слово, одне побіля одного, одної весни (зими…), одного разу, що за один та ін.

Типовим (особливо для розмовно-побутового мов­лення) є стилістичне вживання числівника один (одна, одно) у значенні слів інших частин мови:

—  займенників (переважно вказівного, неозначено­го): …Я живу одним [таким] життям, ти — іншим (П. Загребельний); Було колись в одній [якійсь] країні… (Леся Українка);

—  прислівника (весь час, постійно, тільки): Лежить Карпо на лаві плазом, мов зарізаний кабан, і пальцем не ворухне, одно постогнує (М. Коцюбинський).

При числівниках два, три, чотири синтаксично за­лежний іменник уживається в називному відмінку мно­жини, але з наголосом на першому складі: хороші сини, брати, але два, три, чотири сини, брати (це залишок колишньої двоїни — окремої форми числа іменників, які вживалися з числівником два), але п’ять — двад­цять п’ять синів (чи братів). Недотримання цього ор­фоепічного правила призводить до мовленнєвої непра­вильності, а з нею і до стилістичної невправності, по­милки.

Омонімічне функціонування займенників

Займенник — суперечлива за своїм значенням і граматичною природою частина

мови. Кожен займенник має велику силу абстрагованості і узагальненості, на що вказував В. І. Ленін: «Це?» Найзагальніше слово» і далі: «Хто це? Я. Всі люди я» І ті ж самі займенники в конкретній життєвій обстановці, в контексті цілком точно й недвозначно вказують на особи і явища навколишнього світу. В цих властивостях займенників потенціально закладена можливість омонімії. І справді. Якщо особово-вказівні займенники в силу своєї загальності легко «заміщують» будь-яке ім’я, то, очевидно, створюються умови, за яких ці слова одночасно вказують на різні імена. Омонімія займенника якраз і виникає тоді, коли його відношення з іншими словами стають нечіткими, і він може пов’язуватися не з одним, а з кількома іменами.

Подвійне значення займенників трапляється досить часто, воно порушує ясність думки, виразність слова, заважає спілкуванню і межує з лінгвостилістичною помилкою. В одній із статей О. М. Горького наводиться, наприклад, невдала фраза письменника-початківця: «Батько помер, коли йому було дев’ять років». Із неї можна зробити парадоксальний висновок, що батько помер не тоді, коли героєві було дев’ять років, а коли сам батько був у цьому дитячому віці.

Звичайно, у відредагованому тексті такі стилістичні огріхи зустрічаються не дуже часто. І все-таки рідше в художніх творах, частіше в наукових і публіцистичних статях окремі речення доводиться перечитувати по кілька разів, щоб з’ясувати, якого іменника стосується вжитий займенник.

Виникненню омонімії сприяють деякі формально-граматичні фактори. Двозначність займенника пов’язана, зокрема, з розташуванням слів у реченні. Чим ближче до імені поставлений займенник, тим більше підстав вважати останній «замінником» першого. І навпаки, значний дистанційний розрив між іменником і займенником послаблює їх семантичну відповідність. Наприклад: «І хоча приплив капіталу великих промислових монополій кіно затримав на деякий час його фінансовий занепад, дав можливість вдатися до певних технічних удосконалень (були введені широкоформатний та круговий екрани, кінопанорама та інші нововведення), — водночас він посилив деградацію художньої вартості кінострічок» («Вітчизна»). Як стилістична невправність сприймається те, що займенник «його» заміщує іменник «кіно», а займенник «він» — словосполучення «приплив капіталу», яким починається речення.

Чіткості думки часто заважає поєднання кількох займенників однакового категоріального змісту, які, проте, стосуються різних іменників: «...живі та цільні, юні герої ранніх оповідань Андрія Головка здатні непомітно супроводжувати людину на дорогах життя, і, навіть не Думаючи про них, вона постійно носитиме в Душі їхню людяність і щирість. Сам я, на жаль, прочитав їх запізно...» («Вітчизна»), де «про них», «їхню» пов’язано з юними героями, а «їх» — з оповіданнями: пор. також: «Визнання до Олекси Шовкуненка прийшло в стінах училища, вже тоді в газетах писали про нього, що він, його гордість, визначний талант» («Вітчизна»).

Займенники залишаються омонімічними лише за формально-граматичними ознаками, що не заважає спілкуванню. Так, займенник «він», із яким найчастіше виникають омонімічні зв’язки, звичайно вказує на найближчу до нього за розташуванням в реченні назву особи або предмета. Але це «заміщення» слів близького контексту відбувається не механічно, а з урахуванням загального змісту, який дозволяє легко перекинути місток від займенника до імені: «Сагайда, передавши бійцеві коня, забрався на воза і швидко заснув. Він любив поспати — і при найменшій нагоді не відмовляв собі в цьому» (Гончар). Після власного імені «Сагайда» стоїть ще кілька іменників чоловічого роду — «боєць», «кінь», «віз». Проте читач безпомилково й не вагаючись відносить займенник «він» до прізвища Сагайда. Адже в уривку йдеться в першу чергу про Сагайду. Можна виділити й граматичні засоби, що перешкоджають тут виникненню омонімії. За своєю побудовою початок другого речення збігається з першим: і те, і друге починається з підмета, називний відмінок зближує іменник і займенник. Перше речення закінчується дієсловом «заснув», пов’язаним із іменником «Сагайда». І зразу ж іде займенник «він» і нове дієслово — «любив», теж у формі минулого часу. Таким чином між займенником, іменем і дієсловами обох речень виникають додаткові, «невидимі» формально-семантичні зв’язки. Все це допомагає пов’язати займенник «він» з іменником «Сагайда».

Омонімія займенників, зумовлена їх подвійними формально-смисловими відношеннями, може створюватись у межах одного речення або ширшого контексту, коли відповідні імена знаходяться в інших реченнях. Займенники здатні «заміщувати» не лише попередні, але й наступні слова, хоч перевага віддається розміщенню займенників за іменами. Лише інколи із спеціальною стилістичною настановою — заінтригувати читача, тимчасово дезорієнтувати його — автори починають художній твір не назвою особи чи явища, а займенником. Відомий вірш І. Франка «Беркут» відкривається рядками:

З укритого гнізда в скалистій десь щілині

З тяжким він розмахом рвонувсь під хмари сині...

Ще не раз І. Франко скаже «він», не називаючи хижака, аж поки з’явиться «беркут». Цей засіб виправданий з ідейно-художніх міркувань. Революційно настроєний поет розвінчував не птицю, а «все, що звесь беркут». А слово «він» своєю узагальненістю відповідало цій меті.

У багатьох випадках особові займенники, і в першу чергу я, ти, ми, ви, взагалі не вимагають чергування з іменем. Омонімія виникає тут лише за виняткових обставин. В усній мові я — це мовець, який називає себе дуже рідко, наприклад, при знайомстві. Ти — це співрозмовник, до якого звертаються, отож і його не треба називати. Ім’я вживається з цим займенником як звертання: «Ми живі, змужнілі й досвідчені, а чи живий ти, ворожий авіаторе, з залізним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну неділю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого літака» (Гончар).

Ліричне «я» в поезії має інший характер. Коли поет складає вірш, його «я» цілком конкретне, це передача особистих переживань, настроїв тощо. Але твір закінчено, і поетове «я» стає голосом кожного. Адже справжній поет говорить від імені народу. І той, хто читає такі рядки, вимовляє їх і від себе:

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить — я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

(Тичина)

Але в такому вживанні займенник «я» не стає омонімічним. Адже і тоді, коли поет говорить «я» і коли за ним повторить це слово читач, займенник залишається однозначним. Це «я» дорівнює значенню «кожний». Тому ліричне «я» найчастіше не супроводжується передачею ознак людини: її ім’я, соціальні й сімейні зв’язки, професія, зовнішність невідомі. І все-таки в ході розвитку теми «я» обростає подробицями й деталями. Образ ліричного героя частково конкретизується.