2.Функціонально-стилістична диференціація синтаксичних засобів на книжно-письмові та усно-розмовні

Кожній розвиненій мові властиво побутувати в розмаїтих формах, що більшою чи меншою мірою відрізняються одна від одної. По-різному функціонують, зокрема, писемні й усні типи мовлення.

Письмо, як графічний засіб фіксації мови, з'являється на певному етапі культурного розвитку народу. Значення виникнення письма в життєдіяльності етносу важко переоцінити. Його роль не обмежується функцією нагромадження інформації в часі, збереження історичної пам'яті народу. Графічно фіксоване мовлення уможливлює створення літературного стандарту, що стає загальнонаціональним засобом комунікації.

У ранні періоди постання писемні мови призначалися для обслуговування сакральних сфер життя. Функціональне розмежування писемної і усної мови в культурі середньовіччя було настільки чітким, що вони могли протиставлятися не тільки стилістично, за опозицією "високе — низьке", а й власне мовно.

Різке розмежування сфер використання писемних і усних форм побутування мови зникало в індустріальному суспільстві, під впливом процесів десакралізації й демократизації.

До характерних рис сучасних літературних мов належать такі: письмова фіксація, нормованість, загальнообов'язковість норм і їх кодифікація, розвинута функціонально-стильова система і стилістична диференціація засобів вираження, взаємодія писемного (книжного) і розмовного мовлення.

Стан сучасної української літературної мови відповідає всім зазначеним параметрам, крім останнього. Витіснення української мови російською з побутової сфери усної комунікації, відсутність мовленнєвого середовища значно ускладнює тепер процес оволодіння нею. Крім того, обмежене використання української як засобу усного спілкування позбавляє літературну мову одного з найважливіших, живих і відкритих, джерел нормування й кодифікації, оскільки переважна більшість інновацій і запозичень, їх перевірка на життєздатність і адаптація або ж відторгнення відбуваються в рухливому живому, а не фіксованому писемному мовленні.

Аналіз редакторської правки мовознавчих текстів показав, що абсолютна більшість внесених змін торкається книжних елементів, які редактори заміняють наближеними до розмовних: замість сполучників оскільки і тому що з'являється бо, наприклад виправляють на скажімо, щоб — на аби, потім, пізніше — на а тоді, внаслідок цього — на через це, незважаючи на — на попри.

На нашу думку наведена правка - це фактично спроба "українізації" наукового тексту і її можна вважати проявом тенденції до повернення пуристичної практики 20-х років, що орієнтувалася на живе народне мовлення.

Подібну аргументацію перегляду норм сучасної літературної мови висувають і в дискусіях з приводу правописних і термінологічних проблем.

Якщо граматичні значення — це царина обов'язковості, примусовості, силуваності, то лексичні значення не є такими обов'язковими, вони надають суб'єктові право вільного вибору. "Відтак надмірна граматична правильність і лексична вбогість —ознаки того, що мова гнітить мовця: закріпачує, сковує його дух.

Надання українській мові статусу державної відкрило перед нею перспективи розширення функцій і розвитку. Але, як показало минуле десятиліття, самого проголошення державності замало. Нинішній стан української мови і ставлення до неї визначила інерція тоталітарної традиції.

Отже, на заваді розширення сфер уживання української мови стоїть не ревізія її норм, а обмеженість її функцій сферою офіціозу, дисбаланс у співвідношенні писемних і уснорозмовних різновидів, консервацію якого спричиняє заблокованість україномовної культури в масовій комунікації. Поширення розмовної російської мови або утворених під її тиском змішаних форм мовлення дедалі більше поглиблює прірву, що утворилася між українською літературною мовою й уснорозмовними формами її побутування.

Боязнь варіативності й розмивання норм у даному разі безпідставна. Мова, що звільнилася від гніту, має повернути собі і необхідний простір свободи для природного руху й розвитку. Кодифікованість літературної мови і обов'язковість її норм аж ніяк не дорівнюють спрощеності, однозначності й одновимірності. Вона має органічно поєднувати книжно-писемні стилі й усно-розмовне мовлення — значно вільнішу, рухливішу і відкриту форму існування мови.