70. Економічне зростання у повоєнний період. Неокейнсіанська теорія економічного зростання. Харрод-Домар

Велику роль у формуванні неокейнсіанства та у створенні теорій макроекономічної динаміки і зростання відіграли англійський вчений Рой Форбс Харрод (1990 – 1978) та американець польського походження Овсій Девід Домар (1914 – 1997). Вони незалежно один від одного створили моделі економічної динаміки і зростання, які прийнято об’єднувати в єдину модель – модель Харрода-Домара.

Модель Р. Харрода доводить, що темпи економічного зростання залежать від частки нагромадження (заощадження) в національному доході і відповідно – величини капіталовкладень (інвестицій). Для того, щоб в економіці постійно мала місце динамічна рівновага, повне використання наявних ресурсів і поступальний, без різких коливань розвиток, необхідно підтримувати відповідні темпи економічного зростання. Необхідною умовою останнього є постійне і систематичне державне регулювання економіки.    Модель Р. Харрода виходить із рівності інвестицій і заощаджень (приватних і корпоративних), а також з наявності ефекту акселератора (прискорювача). Дія останнього полягає в тому, що зростання доходу породжує значно більші обсяги інвестицій. Програма практичних заходів державної політики з підтримки стійкого економічного зростання у Р. Харрода включала дві групи: 1) державне короткострокове антициклічне регулювання – приведення у відповідність фактичного і гарантованого темпів економічного зростання;    2) політика довгострокового стимулювання економічного розвитку – наближення гарантованих темпів економічного зростання до природних і попередження масового безробіття. Модель Р. Харрода відображає принципову відмінність між неокласичними та кейнсіанськими поглядами на місце і роль заощаджень в економіці.

На відміну від моделі Р. Харрода, що виходила із рівності заощаджень і інвестицій та базувалася на застосовуванні принципу акселератора, модель О. Домара будується на принципі мультиплікатора і визначає норму приросту інвестицій, яка забезпечує необхідний приріст національного доходу. О. Домар доповнив погляди Дж. Кейнса на роль інвестицій тим, що висунув ідею про подвійну функцію інвестицій. Інвестиції є не лише є фактором зростання доходу, вони також пов’язані із створенням додаткових виробничих потужностей. Тому для підтримки стійких темпів економічного зростання необхідно щоб темпи приросту доходу (тобто попиту) відповідали темпам приросту виробничих потужностей (пропозиції). О. Домар в своїй моделі динамічної рівноваги, на відміну від Р. Харрода, прагне врахувати постійні зміни ємності ринку. Але так само як і Р. Харрод підкреслює, що динамічна рівновага є нестійкою і тому необхідним є державне регулювання економічного зростання.

71. Економічне зростання в фрн. Ерхард

Ерхард —міністр економіки в уряді Конрада Аденауера (1949—1963) і його наступник на посту федерального канцлера (1963 - 1966). Він багато зробив для «економічного дива» ФРН.

Л. Ерхард розпочав з проведення конфіскаційної грошової ре­форми, яка мала справити стимулюючий вплив на економіку та за­безпечити створення засад ринкового механізму саморегуляції. Крім того, було створено нову фінансову мережу на чолі з Центральним феде­ральним банком, незалежним від уряду. Суть господарської реформи, що почалась одночасно із грошо­вою, полягала в лібералізації економічного життя. Було відновлено вільне ціноутворення, знято обмеження із заробітної плати і кварт­плати, відмінено нормування споживання та централізований роз­поділ. Одночасно було прийнято закон, спрямований проти монопо­лізації виробництва, тобто проти обмеження конкуренції. Особливого значення Л. Ерхард надавав вільному конкурентно­му ціноутворенню, що забезпечувало раціональний перерозподіл ресурсів, відновлення повноцінного обміну, стимулювання вироб­ництва товарів, на які існує попит, урівноважування кон'юнктури, а також самоокупність та прибутковість виробництва, тобто створен­ня умов для його дальшого розвитку. Державна підтримка підприємництва полягала в пільговому опо­даткуванні та кредитуванні малоприбуткових виробництв базових галузей (вуглевидобувні, сталеплавильні тощо), підприємств, що реінвестували прибуток у виробництво, а також підприємств, котрі виготовляли експортні товари, залучаючи іноземні капітали. Реформування економіки полегшувалося надхо­дженням матеріальної допомоги за планом Маршалла, однак отри­мувані суми не були такими вже значними, щоб вирішити проблеми зруйнованої економіки.

Першими наслідками реформ було те, що різко впала реальна за­робітна плата, зросли ціни та рівень безробіття. Але водночас полі­пшилась ситуація з пропозицією товарів, а досить швидко стабілізу­вались і економічні процеси.

Соціальна політика була спрямована на підтримку економічного курсу держави. Вона виходила з ідеї, що соціальний добробут будується на міцній економіці.

Наступним випробуванням для нового курсу були наслідки ко­рейської кризи (1951), що призвела до зростання цін, інфляційних процесів. Закінчувався термін дії «плану Маршалла», у зв'язку з чим постала проблема дефіциту торгового балансу. Усі політичні партії та угруповання почали вимагати прямого втручання держави в економіку. Однак і в цьому разі Ерхард відповів відмовою. За кілька років навіть найбільш упереджені противники Л. Ерхарда не могли не визнати, що він переміг.

У країні швидкими темпами відновлювалось виробництво (вже у кінці 1949 p. було досягнуто його довоєнного рівня), бурхливо роз­вивалося житлове будівництво, зменшувалося безробіття (до кінця 50-х pp. воно стабілізувалось і щорічно знижувалося майже на 5%), почали зростати витрати держави на соціальні потреби.

Економіка ФРН швидко інтегрувалась у світове господарство, оскільки лібералізувався зовнішньоекономічний обмін, за рахунок пільг та кредитів на виробництво експортних товарів зросли обсяги експорту та його конкурентоспроможність.

Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регу­люванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходи­ла за межі соціальної сфери.

Становлення соціально-ринкової економіки відбулось у дуже стислі строки. Уже 1957 р. на з'їзді Християнсько-демократичного союзу Л. Ерхард проголосив початок нового етапу розвитку «соці­ально-ринкового господарства». Він підкреслив, що перший етап, тобто пошук найліпшого «природного економічного порядку», за­вершився утворенням «сформованого суспільства», яке досягло високого рівня добробуту та економічної стабільності. Другу стадію розвитку Ерхард зв'язував з дальшим удосконаленням соціальної функції держави, зростанням витрат держави на соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.