42. Типи мануфактур в Україні

Уже в першій половині XVI століття виникли початкові форми мануфактури основою її появи були селянські та міські промисли і ремесла, де не було цехових обмежень і вони виявилися найпридатнішими для технічних нововведень, нових форм організації виробництва і праці.

За організаційним принципом мануфактури поділялись на два види: централізовані і розсіяні.

За приналежністю мануфактури, як великі підприємства, на яких домінувала ручна праця поділялися на: державні або казенні, поміщицькі або вотчинні, монастирські або церковні, орендні і посесійні (утворювалися як казенні, а потім передавалися у посесію – умовне спадкове користування приватним особам або відраза виникали як посесійні). На них працювали приписані державні селяни або куплені спеціально для роботи на підприємствах.

Мануфактурне виробництво в Україні мало свої особ­ливості. Основними видами мануфактур, що існували в українсь­ких землях, були кріпосна та капіталістична мануфактури. До кріпосної мануфактури належать:

• вотчинна мануфактура (підприємство, базоване на приму­совій праці, що виникає з XVII ст. у великих маєтках-вотчин Російської імперії; в основному займається переробкою сирови­ни, що виробляється в маєтку); в Україні до вотчинної мануфак­тури відносять суконну та цукрову мануфактури;

• посесійна мануфактура (виникає у XVIII ст., в період прав­ління Петра І; передбачає умовне володіння, використовує при­мусову працю приписних робітників); найбільшого поширення набула в галузях важкої індустрії.

До капіталістичної мануфактури належали:

—купецька мануфактура (виникає в України в XVII ст., базу­ється на вільнонайманій праці, як правило, належить представни­кам III стану — купцям);

- селянська мануфактура (підприємство, засноване заможним селянством); виростає, як правило, із селянських кустарних промислів, використовує вільнонайману працю.

Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява ману­фактур посилювали територіальний поділ праці, що в свою чергу стимулювало розширення внутрішнього ринку. Збільшилася кіль­кість торгів та ярмарків. Міцніли й економічні зв'язки України із зовнішнім світом: з Західною Європою, Росією, Сходом. Проте умови для торгівлі були дуже важкими. Економічна політика польського уряду захищала передусім інтереси шляхти і завдава­ла великої шкоди розвиткові української вітчизняної промисло­вості, затримувала загальний економічний розвиток

43. Економічна політика Петра I та її вплив на економіку у. Економічні погляди Прокоповича

Політика Петра, спрямована на посилення економічної та політичної могутності Росії, стосовно України передбачала посилення колонізації та ліквідацію тих залишків автономного устрою, що ще залишалися. Петро І спрямовував свою політику щодо України на перетворення її у ринок збуту та сировинний придаток Росії. Надзвичайно багато роблячи для розвитку мануфактурного виробництва в Росії, здійснюючи політику “насадження мануфактур”, Петро І одночасно накладав певні заборони на розвиток їх в Україні, створюючи умови, перш за все, для підприємців-росіян та іноземців. Використовуючи українську сировину, російський уряд створював казьонні мануфактури, всіляко підтримував створення й приватних, але таких, якими володіли б росіяни, продукція яких ішла виключно на потреби російської армії та флоту. Російські ж потреби задовольняли виробники селітри, поташу. Російський уряд будував свою економічну політику щодо України на оволодінні українською промисловістю, створенні російських державних підприємств на українській сировині та із застосуванням української робочої сили. 3’являється кріпосна мануфактура з великою кількістю “приписних” робітників, як державна, так і приватна, власниками якої найчастіше стають російські підприємці.   Великої шкоди петровська політика завдала українській торгівлі — як зовнішній, так і внутрішній. Прямими заборонами були перекриті можливості для українського купецтва в уже налагодженій міжнародній торгівлі через прибалтійські порти — Ригу, Гданськ, Кенігсберг, куди заборонялося вивозити українські товари, а спрямовували їх до далекого Архангельська, на той час єдиного морського порту Росії (1701 р.). А указом 1714 р. заборонено вивозити ряд товарів — прядиво, шкіри, сало, віск, щетину та ін. через будь-які порти, крім російських — Ригу, Петербург, Архангельськ; у 1719 р. взагалі заборонено вивозити українське збіжжя. Врешті-решт, український експорт було скорочено до мінімума. З метою забезпечення ринків збуту для російської мануфактурної промисловості різко обмежувався й український імпорт: заборонялося завозити до України ряд іноземних товарів, таких як панчохи, полотно, сукно, голки. Усі ці дії призводять до значного падіння цін на українському ринку на ряд товарів.   Дуже дошкульною для українського купецтва була й митна політика уряду. До традиційного мита, котре платили українські купці на користь державного скарбу Гетьманату, додається обов’язкове мито, що сплачується при перетині російського кордону та ще раз у російських портах на користь російської казни.

Помітну роль у розвитку соціально-економічної думки України в кін. XVI – поч. XVII ст. відіграла Києво-Могилянська колегія. Особливо значна роль відводиться її випускникові, а із 1711 р. ректору Феофану Прокоповичу (1681 – 1736 рр.). Історик, філософ, літератор, політичний і релігійний діяч в економічних поглядах був прихильником меркантилізму, проповідував політику активного господарського і торгового балансу, якого, можна було досягти шляхом розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення, вдосконалення системи державних органів управління і економічного протекціонізму. Ф. Прокопович вважав, що розвинена економіка – запорука загального добробуту і соціальної злагоди.