Ще й невірная дружина…” – Жінка молодіє…

“Нелюба дружина “За кепським мужом, за недбайлугом

Світом зав'язала…” Жінка помирає…”

Посилаючись на В. Даля, Чичеров виділяє як особливість російських приказок “домостроївське” ставлення до жінки (“Тряси бабу, как грушу, будет варить щи лучше”, “Бей бабу крепчей, будет любить ловчей”, “У бабы волос долог, да ум короток”)тощо, чого українські прислів'я не виказують. На противагу твердженню Вольфа Мідера, згідно з яким приказки, як правило, складаються від імені чоловіка, а не жінки, українські приказки у цьому сенсі є яскравим винятком: “Як ти живеш?” – “Як та вдовиця: сама на печі, а ноги на полиці”. Як сказала б удовиця “Кого лихо не мине, той візьме й мене”* тощо.

Українська етнокультура розкриває глибинні архетипічні уяв­­­лення про фертильність, чуттєвість, зближення, сутність пару­­­вання та продовження роду. Об'єктивізація архетипів у народних шлюбно-сімейних символах, обрядах, звичаєвості, фольклорі доз­­­воляє говорити про егалітарність міжстате­­вих взаємин, кор­­­доцентричність шлюбно-подружніх стосунків, свободу від поневолення чи силування, культ жінки і жіночого начала, його паритетність з чоловічим. У свідомості українців стать є половинним буттям, а смисл сімейного життя українці вбачають не лише у пошуку іншої половини, але й гармонійному співіснуванні з нею.

У статевій свідомості українців відсутні ригідні стереотипи щодо маскулінності-фемінності, дихотомічність яких притаманна більшості етносів. Сердечність, м'якість, ніжність чоловіка (згадаймо хоча б “Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки, сам на руках донесу” або “ Як не хочеш дівчинонько моєю бути, то дай мені таке зілля, щоб тебе забути”) поєднується з активністю, незалежністю, самостійністю та рішучістю жінки, маскулінні якості якої не применшують її фемінності. Слід пам'ятати, що витоками маскулінності українського жіноцтва є як освіченість, дієвість, рішу-

*Фольклорний збірник Матвія Номиса 1864-1984.-т.1. – 60с. Матвій Номис. Українські приказки, прислів'я і таке інше. Передрук видання 1864 року. – Видавничий Фонд владики Мстислава, 1985 –В 2-х т.- т.2.-304 с. –С.124-126.

чість княгині Ольги, так і ідеї незалежності та вольностей, що особливо поширилися з часів Запорозької Січі. Як підкреслюють етнографи та історики, українська духовна традиція виробила своєрідний код характеру українки: розум, доброта, мужність та гідність.

У шлюбно-сімейних стосунках, диференційованих за характером статевовідповідної діяльності, чоловік і жінка не переставали бути людьми з розви­­­нутою індивідуалізацією статевих ролей. При цьому жінці належало почесне місце при всіх сімейних та соціальних ролях, які вона виконувала:

“Жінка для поради,

Теща для привіту,

А над неньку рідненьку

Нема на всім світі”.

Рівність статей чітко простежується в етимології багатьох українських слів. За визначенням німецького мовознавця і філософа Вільгельма фон Гумбольта, мова народу – це його дух, а дух народу – це його мова. Думку про те, що психіка народу впливає на його мову, підтримували і український психолог Павло Чамата, а також А.Кримський, К.Ушинський, О.Потебня. Згідно з їхніми поглядами, різні мови дають не тільки різні означення якогось поняття, але й різне його світобачення. Тому мова впливає на всю людську поведінку, зумовлює таке ставлення до певних явищ, яке означено словами.

Особливо рельєфно паритетність статей українців та підпорядкованість жіночої статі чоловічій, приміром у росіян простежується в етимології слів, що позначають шлюбно-сімейні взаємини:

Подружжя – від “дружити”, Супруги – від “запрягать”,

“поділяти Я”; “сопрягать”;

весілля – від “веселитися”, свадьба – від “свататись”,

“радіти”; “предлагать породниться”;

шлюб – від староукр. “злюб”, брак – від “брать”

“ кохання”;

спільник – від “з-половини”, союзник – “співв'язень”,

“рівноправ'я”;

одружитись; побратися з…; жениться на; выйти замуж за;

Ці та багато інших прикладів дозволяють дійти висновку про те, що на рівні мовлення егалітарні цінності міжстатевих взаємин українців є цілком очевидними.

Якщо оцінювати зміст українських народних переказів, легенд, дум, пісень як систему світобачення і світосприйняття, то дійових осіб певної статі можна вважати відображенням певних архетипів. Відомо, що архетип – це внутрішня схильність сприймати певні образи та реагувати на них відповідним чином. Архетип – це комплексне переживання, оскільки включає в себе як когнітивний, так і емоційний та поведінковий компоненти психіки, які активізуються в процесі сприйняття певного образу. Архетип виробляє установку на певний образ і водночас керує поведінкою особистості, створюючи відповідні йому переживання та способи ідентифікації. К.Юнг вважав, що архетипи як колективне несвідоме, унаслідуються від пращурів і є вродженою основою виховання людини. Досліджені ним архетипи Матері, Дитини і Землі виявилися спільними для багатьох етносів.

Специфічну роль у ментальності українців відіграє архетип Матері. Емоційна залежність від матері, незаперечне прийняття її настанов, розпоряджень зберігається впродовж всього людського життя і навіть після її смерті. Причому цей невидимий зв’язок з матір’ю значно більшою мірою проявляється у синів:

“Ой іде козак та дороженькою,

Слізоньками умивається:

- Десь моя ненька, десь моя старенька

Та за мною убивається.

“ Чи ж я тобі, сину,

Подушки не клала,

Ти мене покинув,

Щоб я бідувала”.

“Да не кажи, моя мати,

що я в тебе одиниця,

Топи мою головоньку,

Де холодна водиця”

“Не казала-сю, мати, убогої брати,

Казала-сь, мати, багатої шукати,

Щоб з нею воли, корови взяти…

З встидкою, бридкою свій вік скоротаю”

Звертання за порадою до матері вже дорослих її дітей з приводу різних життєвих обставин настільки типове в українській народній творчості, настільки часто особистісно значущі думки, переживання, спогади, майбутнє пов’язані з образом Матері, що це дало науковцям привід дійти висновку про наявність сильного комплексу матері.

Культ жіночого начала в міфології українців проявляється досить рельєфно. Він мав і має значний вплив на формування глибинної традиції поваги до жінки як носія духовної культури і ладу.

Колективна підсвідомість українців містить чимало інших статеворольових настанов, пов’язаних з національною історією та культурою. На різних щаблях підсвідомого домінуючою гендерною рисою українців є пошана до жінки та її волі, партнерство статей, індивідуалізація характерів поза статевою належністю, взаємна довіра і рівність. Цей досвід пращурів певним чином присутній і в підсвідомості сучасних українців. Саме в цих первинних образах, на наш погляд, слід шукати пояснення тому, що чимало пропагованих ідей жіночої емансипації, сприймається нині багатьма українськими чоловіками і жінками як зайва забаганка.

Не випадково численні жіночі громадські організації, які виникли чи відновили свою діяльність в незалежній Україні, зокрема “Жіноча громада”, “Союз українок”, “Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги” та інші, займаються проблемами, які мають мало спільного з гаслами про рівність прав жінки і чоловіка, проте є більш орієнтованими на самореалізацію жіноцтва не тільки в родині, але й у суспільному житті. Не випадково членами багатьох жіночих організацій, як, наприклад, “Жіночої громади”, є чимало чоловіків, які разом з жінками спрямовують свою громадську активність на відродження генетично закодованих ідей рівності статей, повноцінності людського існування, звільнення від нашарувань патріархальності, привнесених російською колонізацією та радянською владою.

За словами Віталія Дончика, фемінізм полягає в “…утвердженні Жіночої Окремішності в світі, відвоювання жінками у світу самих себе, плеканні Особливого, відстоюванні права на свою власну духовну територію і на її розширення – на свій власний вагоміший внесок до скарбниці віками громаджених загальнолюдських цінностей"* Для більшості жіночих організацій емансипація – це процес двосторонній, який однаковою мірою потрібен як чоловікові, так і жінці. Гуманізація міжстатевих стосунків розглядається через призму проведення демократичних реформ в економіці та соціальному устрої суспільства, в яких жінка має виступати активним началом. Своєю роботою прогресивне жіноцтво прагне привернути увагу збайдужілих своїх посестер до вирішення долі країни, до активної їхньої позиції у визначенні шляхів перебудови суспільного життя, до активної участі у феміністичних рухах.

Витоки феміністичного руху беруть початок з XVIII століття. Їх вбачають у розширенні та усвідомленні суспільством жіночих прав, коли француженка Олімпія де Гуш подала до Конвенту “Декларацію прав жінок і громадянок”, у якій були такі слова: “Жінки мають право виходити на шибеницю, отже, вони можуть виходити на трибуну”.

З 1832 року проблема жіночих виборних прав була предметом

дебатів в англійському парламенті. У 1874 році (англійки добилися

*Слово і час. - 1998.- №8-9 .– С.18

права на отримання вищої освіти. Проте тільки у 1918 році було прийнято закон, згідно якому всі жінки Англії отримали виборчі та виборні права.

Перші жіночі організації з’являються на Україні на межі XIX-XX століття. Виникнення жіночого руху в Україні пов’язують з іменами Наталії Кобринської та Христини Алчевської. Процитуємо слова Наталі Кобринської на перших зборах “Товариства Руських Жінок”, заснованого 1844 року на Західній Україні:“Наше сьогоднішнє зібрання – це ще один доказ на те, що наш час, це час загального порушення умів. Могутні сили, що дрімали століттями, тепер прокидаються, а нові течії прошибають світ духа й матерії. Чи лиш одне жіноцтво мало б остатися недіткнене й непорушене?…”

“Заявимо мужчинам, що ми можемо жити з ними спільною думкою для спільної ідеї, а не вважаймо себе лиш за вічних кандидаток до їх серця”.

Іван Франко привітав нове жіноче товариство алегоричним віршем “Жінка – алегорія на привітання Товариства руських Женщин у Станіславові”, в якому мармурову статую богині перетворив на жінку:

“І з п’єдесталу божества зіпхну.

Зате у груди серце дам любляче

І в мозок вложу думку запальну.

Хай чоловік її своєю баче,

У всьому рівною собі, і їй

Не молиться, та не клене й не плаче.

Нехай вона по стежці життєвій

Іде з ним спільно, думає і вчиться

Учасниця всіх трудів, втіх, надій.

І хоч сльозами вмиються їх лиця,

Стиснуть серця їх жаль,і біль, і страх,

Зате ж і щастям вік їх проясниться.”*

З першого жіночого віча в м.Стрию 1891 року була надіслана петиція до австрійського парламенту “у справі допущення жінок до університету”. “… Іти крок за кроком, добиватися вищого розвою людства, поборювати назадницькі переконання, доказувати силу і спосібність дану жінці природою; пробивати свіжі шляхи в майбутнє…”** – так писала Наталя Кобринська. У центрі її відомого твору “Пані Шуминська” – жінка, її особисте й суспільно-громадське

* І. Книш. Смолоскип у темряві. Наталія Кобринська й український жіночий рух. Вінніпег,1957. – С.53-55.

** там же. – С.55

життя, її становище в сім'ї, ставлення до змін застарілих традицій. Після заміжжя, з волі батьків “не бачила вона більше простору, лиш що з-за його вікон, не вибігала гадкою поза його стіни. В нім замикалося ціле її життя, вона нічого не бажала над те, що входило в його об’єм. Той дім, на вид такий тихий, був цілим її щастям, вистарчав їй у всім.” Проте доньки переймалися іншими цінностями, а улюблена внучка приголомшила визнанням: “Я хотіла б так учитися, щоб мати свій власний хліб – я хочу бути вчителькою”.

Переживання, світ пані Шуминської – це типові погляди закріпаченого віковими традиціями західноукраїнського жіноцтва, що їх жінки нової генерації прагнули змінити:

“Ви, дівчата й молодиці,

До мужчин мішайтесь,-

Котрі мете правду знати.