2.7. Погляди на стать в історії психологічних знань

Відомо, що статева належність є першою категорією, в якій дитина починає усвідомлювати своє Я. Дитина віком двох з половиною-трьох років ще не здатна сказати про себе “Я”, “мені” і натомість говорить, наприклад, що “Миколці боляче”, проте вже знає, хто вона є – хлопчик чи дівчинка. Придивімося до дітей пиль­ніше – як і чим граються хлопчики та дівчатка, на кого орієнту­ються в манерах спілкування, якими навичками прагнуть оволодіти. Що одразу впадає в око? Всі діти – це передусім хлоп­чики і дівчатка. Хто навчив їх бути ними? Мама? Тато? Дитсадок? А може, двір? Звідки п’ятирічний хлопчик знає, що ця куртка “дівчача” і що “хлопчики таких не носять”? Як дівчатка дізнаються про те, як має поводитися лялька Барбі, як вона має вдягатися, про що говорити зі своїм нареченим?

Яким же чином засвоюються статеві ролі та набуваються ознаки жіночої та чоловічої психології? Різні психологічні школи дотримуються власних поглядів на цей процес.

Як відомо, основоположник психоаналізу З. Фройд виводив психоло-гічні відмінності статей з різної будови їх статевих органів. Оскільки пеніс виконує активну роль, а статеві органи жінки – пасивну, то ролі статей від природи комплементарні, взаємодоповнюючі. Сподвижник Фройда Карл Абрагам у роботі “Прояви кастрації у жінок” писав: “Чимало жінок і в дитинстві, і в зрілості періодично або навіть постійно страждають через свою статеву належність. Специфічні прояви ментальності жінок, які виникають із протесту проти долі бути жінкою, беруть свій початок від їх пристрасного бажання володіти власним пенісом…”* Ось чому жінки, на думку фрейдистів, воліють народити хлопчика, щоб через нього відчути причетність до чоловічого статевого органа.

Як засвоюється дітьми психологія чоловіків та жінок? За Фройдом, шляхом ідентифікації з одностатевим дорослим, насамперед, з матір’ю чи батьком. Хто запускає цей механізм ототожнення? Підсвідоме “воно”, яким рухає інстинкт задоволення.

Фройд та його послідовники вважали фалічний період розвитку дитини від чотирьох до шести років вирішальним для статевої ідентифікації та подальшого засвоєння статеворольової поведінки. Чому? Тому що, за Фройдом, саме на цій, третій стадії психосексуального розвитку діти переживають перший любовний досвід: хлопчик – Едіпів комплекс, а дівчинка – комплекс “Електри”. Як відомо, Електра, донька царя Агамемнона, вбитого своєю дружиною, наполягла на тому, щоб її брат вбив матір. Проходження дитиною фалічної стадії психосексуального розвитку характеризується почуттями безпомічних ревнощів, розчарування, агресії, знехтування, відчуження, зростанням ворожості до батька чи матері, напруження через страх бути покараним. Це здебільшого підсвідоме переживання настільки сильне, що спонукає хлопчика, який боїться бути кастрованим, розв’язати внутрішній конфлікт, ототожненням з батьком і набуттям особистісних ознак чоловічої поведінки.

Едіпів комплекс відіграє провідну роль і в статевій ідентифікації дівчаток. Коли дівчинка починає усвідомлювати, що за будовою статевих органів вона відрізняється від хлопчика, їй нічого не залишається, окрім переживання заздрості та злості до матері, винної в усьому. Саме тому в дівчинки виникає бажання володіти батьком замість матері. Оскільки досягти цієї мети неможливо, дівчинка змушена ідентифікуватися з жіночою статтю бодай у надії в майбутньому реалізувати свої бажання. “З перенесенням дитячого бажання мати пеніс батька, – писав Фройд, –дівчинка потрапляє в ситуацію Едіпового комплексу. Ворожість до матері… значно посилюється… Едіпів комплекс хлопчика, коли він жадає свою матір і прагне усунути батька як суперника, природно розвивається з фази його фалічної сексуальності. Проте загроза кастрації змушує хлопчика зректися таких настроїв… З дівчатками відбувається якраз протилежне… вони перебувають під впливом комплексу невизначено довго, позбуваються його дуже пізно, і то не цілком. За таких обставин формування над-Я зазнає перешкод…і не може досягти тієї сили та незалежності, що надають йому культурного значення”**

Розв'язок Едіпового комплексу веде розвиток дівчат трьома шляхами: один веде до сексуального гальмування або неврозу; другий – до зміни характеру в дусі комплексу чоловічості…, третій – до нормальної жіночості.***

Розв‘язок цього внутрішнього конфлікту між хтивим “воно” та моральним “Над-Я” лежить у виникненні в дівчинки потреби ідентифікува-

*Цит. за Хорни К. О происхождении комплекса кастрации у женщин // Женская психология – СПб, 1993. – С.6.

**Там же. – С. 598

***Там же. – С.595

тись з матір’ю шляхом типово жіночої поведінки. Згідно з фройдизмом, конфлікт на фалічній стадії розвитку дитини може лишитися через різні сімейні обставини нерозв’язаним, а, отже, хлопчик чи дівчинка можуть у дорослому житті мати серйозні проблеми зі своєю статеворольовою поведінкою. Саме застряванням на фалічній стадії психосексуального розвитку, нерозв’язаних комплексів Едіпа або Електри послідовники Фройда (інакше его-аналітики) пояснюють виникнення гомосексуальної поведінки у чоловіків та жінок, або маскулінність жінок чи фемінність чоловіків.

У реальному житті прояви комплексів Едіпа чи Електри проявляються в тому, що хлопчики виявляють бажання одружитися з матір'ю, а в дорослому віці лишаються синами, досить близькими до матері, а також обирають дружину, подібну до матері. Дівчатка часто лишаються ближчими до батька та обирають чоловіка, чимось схожого на батька.

Учень і послідовник Фройда Карл Юнг вважав, що в структурі позасвідомого є і чоловіче, і жіноче начало. В індивідуальному позасвідомому міститься досвід колективного підсвідомого, так звані архетипи. В житті людина реалізує архетип Матері, Героя, Блазня і т.п., відтворюючи ролі, маски, персони, набуваючи індивідуації Я. Архетипи – це своєрідна матриця, структура колективного досвіду, метафори, символи, що живуть у міфах, народних казках, традиціях, звичаєвості і є душею народу. Душа кожної людини, за Юнгом, містить архетипний зміст, який бере початок з Аніми (жіночого начала) та чоловічого – Анімуса. Стать – це роль, яка дається природою. В процесі індивідуації відбувається відкриття цілісного, вихід за межі статевої належності, проникнення в архетип Самості, який поєднує і жіноче, і чоловіче начала в одній людині. Відкрити себе – означає прийняти інтеграцію чоловічого і жіночого в собі такою, якою вона є.

Важливе значення для розуміння психології статі, особливо жіночої, відіграють описані З.Фройдом механізми психологічного захисту, тобто неусвідомлювані способи, використовані Я, щоб зменшити тривожність, яка виникає в результаті конфлікту між різними елементами структури особистості (Я проти над-Я, Воно проти над-Я, Воно проти Я тощо). Серед них витіснення, раціоналізація, сублімація, заперечення, регресія, проекція, переадресація реакції, а також заміна їх на протилежну.

Наприклад, останній з наведеного переліку механізмів добре ілюструється на прикладі матері, що розривається між роботою та сім'єю. З точки зору психоаналізу, якщо жінка виправдовується тим, що в неї не вистачає часу для себе, що не доходять до себе руки, то тим самим вона зменшує своє переживання провини як дружини, як матері. Психоаналіз пояснює прояви такою жінкою гіперопіки до своїх дітей, їх задобрення, засипання їх іграшками, безвідмовне виконання всіх забаганок компенсаторною материнською поведінкою, яка, по суті, є переадресуванням почуття провини, що переживається нею через обов'язки перед сім'єю. І, нарешті, якщо мати мало грається, спілкується з дитиною, вона часто виправдовує свій спосіб життя тим, що, мовляв, весь свій вільний час вона проводить з дитиною, що вона дає їй значно більше інформації, ніж мати-домогосподарка.

Слід зазначити, що введене З.Фройдом поняття статевої ідентичності згодом збагатилося як психологічна категорія та було взято на озброєння різними психологічними школами. Статеву ідентичність вважають показником зрілої особистості. Так, американський психолог Ерік Еріксон, характеризуючи особливості психосексуаль-ного розвитку та засвоєння статевих ролей у юнацькому віці, писав, що молодим жінкам важче досягти ясного відчуття ідентичності в суспільстві, де жінка вважається істотою другого сорту. Саме феміністичний рух, на думку Еріксона, допомагає жіноцтву досягти позитивної ідентичності, розкриваючи можливості професійного, громадянського зростання. Проте саме суспільство, як правило, орієнтує на розвиток лише однієї грані “Я” –маскулінності чи фемінності, замість того, щоб розвивати дану природою андрогінність.

Якщо З. Фройд виводив усі проблеми ідентичності з дитячого віку, особливо з перших п'яти стадій психосексуального розвитку, то Е.Еріксон розглядав просування до ідентичності також упродовж таких стадій, які сприяють інтеграції Я через розвиток базової довіри, набуття навичок его-контролю, самостійності, ініціативи, компетентності, виконання роз-виваючих завдань та розширення значущих інших. Так, погляди Еріксона на кризу ідентичності, рольову плутанину стали психологічним ґрунтом для розуміння соціальної природи явищ дискримінації жінок в американському соціумі в 50-60-і роки і допомагають осмислити механізми соціостатевих проблем сьогодення. Якщо перепоною на шляху ідентичності як статевотипізованої поведінки Фройд вважав тривожність, то Еріксон – порушення внутрішньої тотожності самому собі в минулому, сьогоденні та майбутньому, дисгармонію внутрішнього Я з практикою.

Чому жінкам значно важче набути ідентичності у суспільстві? Тому, вважав Еріксон, що суспільство досить консервативне і створює перешкоду на шляху вироблення позитивної ідентичності слабкої статі, протестуючи проти її нових соціальних ролей.

Карен Хорні, послідовниця Фройда виявилася особливо запеклим опонентом поглядів свого вчителя на диференціацію ідентичності та психологію статей. Особливо критикувала вона постулат фройдизму щодо жіночої заздрості чоловічому статевому органу як типово чоловічу точку зору в психоаналізі. “… До недавнього часу об'єктом психоаналізу була переважно свідомість чоловіків та хлопчиків. Причина очевидна. Психоаналіз – творіння чоловічого генія. І майже всі, хто розвивав його ідеї, також були чоловіками. Природно і закономірно, що вони були орієнтовані на вивчення сутності чоловічої психології і розуміли більше у розвитку чоловіка, ніж жінки.”*

К.Хорні категорично заперечує висновок Фройда, що почуття соціальної нерівності з'являється у жінки через механізм раціоналізації заздрості до пенісу. Її аргументами було те, що уявлення про свою анатомічну недостатність можуть існувати тільки у дітей, на догенітальному рівні розвитку. З позиції зрілої сексуальності генітальна організація дорослої жінки вже не є такою ущербною, та й можливостей для здійснення статевого акту в неї не менше, хоча вони інші, ніж у чоловіків. Крім того, внесок чоловіків у репродукцію значно менший, ніж у жінок. То ж немає чому заздрити, вважає Хорні.

Вона зазначає, що жінкам також дано природою материнство, якому може позаздрити будь-хто з чоловіків, адже чи не є прекрасним “бла-женне усвідомлення під час вагітності, що в тобі зароджується нове життя? А невимовне щастя передчуття появи нової людини? А радість, коли вона, нарешті, з'являється і ти перший раз тримаєш її на руках? А глибока насолода і задоволення від годування груддю і щастя від того, що вона потребує твоєї любові і турботи?” **

Хорні наголошувала, що почуття жінкою своєї неповноцінності базується на економічній, політичній та психосоціальній залежності від чоловіка чи чоловіків. Дівчаток протягом історії виховували залежними та несамостійними з установкою на перевагу чоловіків. Якщо жіноцтво прагне набути маскулінних якостей, то від заздрості не до пеніса, а до того становища чоловіків, яке вони посідають у суспільстві, а це – сила, сміли-вість, незалежність, успіх, сексуальна свобода, право вибирати партнера. Особливо негативно позначається на психіці жінки рольові контрасти, наприклад, між традиційною роллю жінки та вибором кар'єри або інших цілей. Саме такий рольовий контраст породжує тривожність та невротичні потреби, які так часто можна спостерігати у представниць слабкої статі. Хорні підкреслювала, що психологія жінок розглядається тільки з точки зору чоловіків. При цьому вони, виходячи зі свого привілейованого становища вважають об'єктивним своє суб'єктивне, афективне ставлення до жінок.

“Завдяки тому, що наша цивілізація до сих пір мала чисто чоловічий характер, жінці набагато важче було досягти сублімації, яка б реально задовольняла її єство, адже всі звичні професії завжди були розраховані на чоловіків. Це поглиблювало її почуття неповноцінності, оскільки вона, природно, не могла досягти того, що й чоловік, і їй починало здавати-*Хорни К.Отход от женственности (комплекс маскулинности у женщин глазами мужчин и женщин //Женская психология. –СПб.Вост.-Евр. ин-т психоанализа,1993.– С.26.

** там же. – С.28.

.ся, що це і є реальною основою для її дискримінації. Важко оцінити, якою мірою підсвідомі мотиви відходу від жіночості зумовлюються реальною соціаль-ною нерівністю жінки. Природно було б припускати зв'язок та взаємо-вплив психічних та соціальних факторів…”*

…Ті ж самі фактори мають настільки ж істотний (проте якісно інший) вплив на розвиток чоловіка. З одного боку, вони спричиняють надто сильне придушення його фемінних бажань, на яких стоїть тавро непов-ноцінності, а з іншого – ці бажання стає легше і успішніше сублімувати.”**

На відміну від психічного детермінізму статевих відмінностей психо-аналітиків представники гуманістично-екзістенціального підходу наголо-шують на важливості вільного виявлення Я незалежно від статевої належності, на самоактуалізації особистості. З погляду гуманістичної психології в самій сутності людини будь-якої статі закладено здатність до самовдосконалення, яка іноді може зникнути через зовнішні перешкоди.

Основоположник гуманістичного підходу Абрагам Маслоу стверд-жував, що будь-яка істота прагне і може досягти свого розквіту, якщо діє відповідно до своїх можливостей та домагань, індивідуального досвіду та глибинних почуттів. Які потреби надають сенсу життю індивіда? За Маслоу, це – зростання, самоактуалізація, прагнення до здоров'я, пошук ідентичності й автономності, прагнення до прекрасного. Гуманістична психологія, яка є концепцією людських прагнень, досить популярна серед емансипованого жіноцтва, адже вона допомагає формувати образ ідеального Я. Радість, любов, творчість, вибір – ось той потенціал, який дрімає у кожному, незалежно від статі. Згідно з А.Маслоу в основі організації мотивацій усіх людей лежить ієрархія потреб: від фізіологічних до вищих, соціальних. Чим вище людина здатна піднятися в ієрархії потреб, тим більше актуалізується її індивідуальність.

Концепція самоактуалізації А.Маслоу дуже актуальна для само-визначення українських жінок, адже вона переконує, по-перше, що будь-яка людина здатна до самоактуалізації в тій сфері, якою вона займається. По-друге, вона допомагає зрозуміти, чому далеко не всі чоловіки та жінки досягають рівня самоактуалізації. Цю причину Маслоу назвав комплексом Іони, тобто страхом успіху, який перешкоджає самореалізації.

Цей комплекс проявляється як у жінок, так і в чоловіків. Для особистісного зростання потрібна постійна готовність ризикувати, відмовлятися від звичних стереотипів, що часто суперечить засвоєним якостям жіноцтва – бути тінню чоловіка, доброю виконавицею, виваженою, консервативною та обачною щодо нових ідей та планів. З іншого боку, підкреслював Маслоу, на заваді самоактуалізації чоловіків час-то стають стереотипні очікування щодо істинної маскулінності. Адже *Хорни К.Отход от женственности (комплекс маскулинности у женщин глазами мужчин и женщин//Женская психология. –СПб.Вост.-Евр. ин-т психоанализа,1993.–С.34 ** Там же. – С.39

вияв доброти, чуйності, ніжності чоловік часто змушений гальмувати, оскільки вбачає в цьому втрату чоловічої ролі. То ж не дивно, що саме в батьківських ролях чоловіки найчастіше лишаються нереалізованими.

Американський психолог Карл Роджерс поглибив гуманістичну персонологію А. Маслоу теорією про актуалізацію Я за умови самості – прийняття себе та безумовної любові до себе. Незалежно від статі, люди, які повноцінно функціонують, характеризуються здатністю слухати себе, усвідомлювати свої думки та почуття; вмінням наповнювати життям кожний момент свого буття – довірою до себе, свого внутрішнього Я, відповідальністю за власні вчинки, внутрішньою свободою від зовнішніх табу та обмежень, креативністю життя.

Чим цікава теорія Роджерса для аналізу соціостатевих проблем? Концептуальні принципи гуманістичної психології дають змогу зіставити світ чоловіків та жінок з погляду самоактуалізації статей у різних сферах діяльності. Керуючись постулатами А.Маслоу, К.Роджерса, можна дійти висновку, що переважна більшість жінок недостатньо реалізована в професійній, громадсько-політичній діяльності, оскільки їхній вибір часто диктується зовнішніми обставинами, а не прагненням до самовираження, самореалізації. Лише для невеликого відсотку жінок їхня діяльність чи то домогосподарство, чи соціальна активність є, з погляду гуманістичної психології, полігоном для особистісного зростання та поступу до найповнішої актуалізації Я.

Чимало жінок, зіткнувшись зі стереотипними установками щодо слабкої статі, опускають руки, стаючи рабинями обставин, начальства, чоловіка або дітей, на відміну від людей, які за характеристиками К.Роджерса “повноцінно функціонують”. Саме такі люди є для багатьох, не тільки жінок, а й чоловіків, дороговказом повсякденного буття. Які ж це люди? Насамперед, здатними слухати, розуміти себе, бути відкритими до переживань. По-друге, ці чоловіки та жінки прагнуть жити повноцінно й насичено кожний момент буття, наслідуючи екзістенціальний спосіб життя. По-третє, уміють прислухатися до голосу власного Я, характеризуються довірою до себе. По-четверте, для них характерна внутрішня свобода, яка диктує свободу емпіричну, вміння бути вільними від табу, заборон, обирати власну лінію поведінки. По-п'яте, вони вміють виявляти творчість в адаптації, креативність у способі життя.

Безперечно, що будь-яка актуалізація з позицій гуманістичної психології неможлива, якщо порушується один з фундаментальних її принципів – принцип безумовної любові до себе.

Практичне застосування положень гуманістичної психології, а саме: кожна людина є унікальною істотою і тому аналіз її долі не менш важливий, ніж статистичні узагальнення; кожна людина є цілісною істотою, а отже, і вивчатися має в своїй цілісності; відображення світу в самій людині – найголовніша психічна реальність; людське життя – неперервний процес становлення особистості; в кожній людині криються потенції до розвитку та самореалізації; людина є активною, творчою особистістю, здатною обирати свій індивідуальний шлях відповідно смислам та цінностям, які здатні зробити її внутрішньо вільною, дає змогу глибше зрозуміти соціостатеві проблеми, очікування, гармонію розвитку взаємин статей з погляду особистісної актуалізації.

У контексті екзістенціального підходу гендерні проблеми аналізуються з позиції повноти реалізації потреб самовизначення, само-престижу, самоцінності, а також тих базових, які забезпечують природнє прагнення до свободи та безпеки. Сутність людського життя, за Еріхом Фроммом, Віктором Франклом, Карлом Ясперсом, полягає в тому, наскільки людина здатна відчувати власне існування як реальність буття, що завжди має свою кінечність. У сучасному світі чимало чоловіків та жінок втрачають сенс життя, самовідповідальність за перебіг подій, перестають бути його господарями, переживаючи “екзістенціальну кризу”. Ось чому повернення до повноцінного життя, екзістенції (від лат.existo – існую) можливе за умови активізації самосвідомості.

Якими є базові екзістенціальні потреби, що наповнює життя чоловіків і жінок відчуттям повноти буття, радістю повсякденних справ, осмисленням незворотної плинності часу? Згідно з Е.Фроммом, це можливість діставати задоволення від установлення зв'язків, відчуття причетності до спільності. Саме “ми” – жінки, “ми” – чоловіки, “ми” – певна професійна група чи інша спільнота дає змогу позбутися відчуття самотності. Самоактуалізуючу мотивацію до життя породжує також задоволення потреби в подоланні-творенні (ідей, духовних, освітніх цінностей), створенні (матеріальних цінностей). Почуття захищеності дає також задоволення потреби в коренях, в можливості відчути тепло і затишок рідного дому, батьків. Екзістенціальний бік буття забезпечує потреба в ідентичності, самоцінності, самодостатності Я. Важливим модусом екзістенції для кожного є система уявлень про світ, опора в пошуку виходу із скрутних ситуацій на вищі цінності, особливо на Бога. Адже, як підкреслював Е.Фромм: “У всіх теїстичних системах, навіть в нетеологічних містичних системах, є сприйняття реальності духовного світу як світу транс-цендентного, який підносить значення і цінність духовних сил людини, її прагнення до порятунку та внутрішнього народження” *

Слід зауважити, що представники і гуманістичної, і екзістенціальної психологічної школи підкреслювали повноту реалізації Я насамперед в статевотипізованій діяльності, що, як і особистісні характеристики чоловіків та жінок, розглядається як взаємодоповнююча, комплементарна. “Мужність і жіночість наявні в характері так само, як і в статевій сфері,

* Фромм Э. Искусство любить: Исследование природы любви /Пер. с англ. – М.: Педагогика,1990. – С.90.

– писав Е.Фромм. – Чоловічий характер визначається здатністю до аналізу, проникнення в глибину, потребою в керівництві, активністю, дисциплінованістю та відвагою; жіночий – продуктивним сприйманням, почуттям реальності, витривалістю, схильністю опікати інших. (Слід мати на увазі, що в кожного індивіда наявні і ті, й інші якості, проте, як правило, з перевагою тих рис, які стосуються її або його статі”*

Слід зазначити, що екзістенціальний підхід виявився досить продуктивним у залученні жінок до феміністичного руху. В сучасному світі чимало жінок відчувають, що втратили сенс життя, переживають екзістенціальну кризу. Залучення жінок до розв'язання своїх соціальних проблем дає їм змогу краще відчути, глибше усвідомити, осмислити спосіб свого існування і набути (згідно з екзістенціальним аналізом) почуття відповідальності, вибору нових смислів життя.

Якщо в центрі гуманістично-екзістенціального підходу до особистості чоловіка чи жінки лежить Я, здатне через подолання внутрішніх конфліктів досягти внутрішньої свободи та повноти реалізації як цілісний психічний образ, то у фокусі уваги гештальтпсихології – Я, здатне зро-зуміти себе в конкретній ситуації, тут і зараз.

Представники цієї психологічної школи К.Коффка, Ф.Перлз, П.Гудман, Дж.Рейнуотер та інші вважають, що свідомість людини – це певне цілісне “поле”, одиницею аналізу якого виступає гештальт – цілісна структура відчуттів, переживань, яку не можна зводити до простї арифметичної суми складових (як відомо, Gestalt у пер. з нім. – цілісна форма, образ, фігура). Тобто усвідомлення людиною того, як вона поводиться важливіше за розуміння причин, з яких вона діє саме так.

– Отже, Ви скаржитеся на постійний головний біль, знижений настрій, апатію?

– Так, лікарю.

– За віком Ви ще не пенсіонерка, Ви десь працюєте?

– Ні, мене рік, як скоротили. Хотіла влаштуватися на іншу роботу, але тут народилася внучка. От і я подумала, що це найкраще для мене – допомогти дітям.

– Вони вас просили про це?

– Просити не просили, але зраділи.

– Розкажіть мені про себе. Коли починаєте відчувати біль, втому?

– Та що розповідати. Я її помічаю тільки ввечері. Коли повертаюся додому, а вдень – ніколи. Вранці – бігом за молоком, потім каші варю, далі прання пелюшок. Поки невістка з дитиною йде на прогулянку, мушу приготувати їм обід. Син з роботи голодний вертається. Так і кручуся.

– Ну а ввечері? Любите телевізор подивитися?

* Фромм Э. Искусство любить: Исследование природы любви /Пер. с англ. – М.: Педагогика,1990. – С.52

–Та що ви, так за день втомлююся, що своє господарство геть запустила.

– Ну, а як випадають вільні хвилинки, у вихідні дні, наприклад, чи є у Вас улюблені справи? Чи зустрічаєтесь з подругами, а може перед дзеркалом хочеться посидіти?

– Та куди мені. Ще коли ходила на роботу, то стежила за модою, косметику купувала. А нині вже давно й губи не підмальовую, а про інше що й казати. ( З розмови лікаря-невропатолога з пацієнткою).

За гештальт-психологією жінки, які приносять себе у жертву дітям або чоловікові, втрачають власне Я, його межі. У такої жінки накопичуються нереалізовані власні потреби (незакриті гештальти), бо вона живе за принципами: “Я мушу”, “Мені потрібно”, “Необхідно”, “Хто, як не Я” тощо і припускається тим самим головної помилки, бо, щоб сприяти гармонії буття та щастю інших, необхідно, щоб власне життя було гармонійним. Процес відновлення меж Я, самості, розкриття справжніх почуттів вимагає від людини психологічно важкого кроку – подивитися в обличчя проблемі, якою б неприємною вона не була. Тому завдання психолога, який працює з чоловіком чи жінкою, – орієнтація не на пояснення стану справ, а на надання людині можливості самій зрозуміти себе в даній ситуації, сприяти прояву гештальту (цілісності особистості) “тут і зараз”. Гештальт-психологи не апелюють до образу ідеального Я, не прагнуть пояснити, чому людина відчуває ті чи інші емоції. Вони починають маніпулювати нею, заплутують її, щоб примусити людину протистояти самій собі, мобілізувати свої власні ресурси аби втриматися на ногах і, таким чином, краще зрозуміти своє справжнє Я.

Завдання гештальттерапевта полягає не в тому, щоб пояснити людині, що з нею діється, а щоб її саму наштовхнути на самостійний висновок. Продовження діалогу жінки з лікарем могло б відбуватись у такий спосіб:

– Ви задоволені собою як бабусею?

– Так.

– Звучить непереконливо. Адже задоволення супроводжується радістю на обличчі, а ваш вигляд показує про протилежне.

– Але ж я вам казала, що в мене болить голова, що апатія.

– Давайте поміркуємо, від чого вона болить.

– Мабуть, від безлічі турбот?

– А якби їх було менше?

– Звичайно, у мене було б більше часу на себе. Знаєте, мені іноді так хочеться самій побродити по парку, щоб тільки дерева і я.

– А щось змінити у собі – зачіску, плаття?

– Так, так, іноді я про це думаю, особливо, коли біжу від внучки додому і по дорозі зустрічаю жінок свого віку. Вони такі гарні.

– А може ви надто ліниві порівняно з ними і ви просто лінуєтеся приділити увагу своєму здоров'ю, зовнішньому вигляду?

– Як ви можете! Це – я лінива? Я, що давно плюнула на себе, щоб догодити дітям! Та я від усього відмовилась у житті заради онучки. Я нічогісінько собі не купую з того, що мені хотілося б – усе їм, дітям, їм потрібніше…

Другий, не менш важливий постулат гештальтпсихології – перехід на саморегуляцію поведінки – опора на власні сили, можливості у взаємодії із середовищем, що відбувається завдяки мобілізації власної енергії, форму-вання завершених гештальтів: “ Я прагну цього і мені це під силу”, “ Я це зробила (зробив), я це змогла (зміг), я на це здатна(здатний) попри опір оточуючих” і т.п. Успіх в особистісному зростанні жінки чи чоловіка залежить від того, як вона чи він сприйме ситуацію, в якій судилося опинитися. Часто негаразди в житті є настільки значні, наскільки їх такими уявляють. І змін у ньому можна досягти лише тоді, коли людина перестане ігнорувати своє Я. Не випадково гештальтпсихологія так широко оперує поняттями самість, самодостатність, самопізнання, ствердження власної своєрідності. Ці категорії легко віднайти в словах “Молитви гештальтиста”, написаних Фріцем Перлзом: “Я йду своїм шляхом, а ти – своїм. Я прийшов у цей світ не за тим, щоб відповідати твоїм очікуванням, а ти – не за тим, щоб відповідати моїм. Ти – це ти, а я – це я. І якщо наші очікування збіглися, це прекрасно. Якщо ж ні – цьому не можна зарадити”.

Не важко дійти висновку, що з погляду гештальтпсихології зрадою собі, своєму справжньому Я може бути наслідування різноманітних порад та рекомендацій, що пропонуються у жіночих часописах під рубриками на зразок: “Як закохати в себе”, “ Як сподобатись”, “ Як заворожити”, “Як стати сексуальною” тощо. Там, де починається будь-яке маніпулювання кимось чи чимось, там закінчується справжнє почуття. Насправді ж вільну від стереотипів, щиру жінку не треба переконувати в тому, як їй краще спокусити чи зачарувати. Те чар-зілля у ній самій.

Протилежні внутрішньо-орієнтованим погляди на способи засвоєння статевої ролі сповідують представники біхевіоризму – наукового психологічного напрямку, який розглядає поведінку людини як систему закріплених стимул-реактивних зв’язків, що формують типову чоловічу або жіночу поведінку. Мовляв, хлопчики і дівчатка наслідують таку чоловічу та жіночу поведінку, яка заохочувалася батьками і отримувала позитивне підкріплення, майже як при дресурі тварин. Спрямування статево-рольових установок дітей за біхевіористичною схемою заохочення-покарання відбувається насамперед у батьківській сім’ї, а потім у школі, на вулиці.

Представники реактивної наукової школи Джон Вотсон і Розалі Рейнер провели експеримент, в якому фіксувавали зміни поведінки маленької дитини на протилежну, коли вона отримувала негативне підкріп-лення. На перших етапах експерименту дитина раділа приходу Санта Клауса, його подарункам. Проте варто було поєднати його прихід з несподіваним різким звуковим сигналом, як пожвавлення і втіха дитини від доброго дідуся поступово зникали. Згодом демонстрація дитині самого лише кожушка Санта Клауса, яка ще донедавна так подобалася малюкові, почала викликати плач.

Як вважають прихильники поведінкової школи, найближче оточення з перших днів народження дитини підкріплює типові, як правило, статевовідповідні реакції і тим самим робить з неї чоловіка або жінку. З таким висновком важко не погодитися. Згадаймо голубу і рожеву стрічечки, які відрізняють дві статі, і відповідні їм диференційовані зауваження бать-ків, які супроводжують малюка в дитинстві: “Ти ж дівчинка, будь охайною” або ж “Ти ж хлопчик, мужчина, майбутній вояк. Ти ж козак! Ти повинен уміти захищати себе та інших!” Не випадково біхевіористичну схему засвоєння чоловічих та жіночих ролей називають теорією статевої типізації.

В університеті Дж. Гопкінса Джон Вотсон (1878–1958) користував-

ся величезною популярністю серед студентів. Йому присвятили випуск-

ний альбом і оголосили найкращим професором. Його книгу “Психологія

з точки зору біхевіориста” було опубліковано 1919 року. У ній стверд-

жувалося, що методи і принципи, рекомендовані для зоопсихології,

доцільні також і для вивчення поведінки людей.

Він закохався у свою аспірантку та асистентку Розалію Рейнер, у дів-

чину, вдвічі молодшу за нього з багатої балтіморської сім’ї. Вотсон писав

їй пристрасні любовні послання: “ Кожна клітинка мого тіла належить

тобі, індивідуально і в сукупності…Моя загальнареакція на тебе тільки

позитивна. Відповідно позитивна і реакція мого серця…”

Незважаючи на те, що Джон одружився з Розалією, він так

ніколи і не зміг отримати академічної посади.

Вотсон вважав, що люди діють, як машини, що їхню поведінку як

споживачів можна контролювати і передбачати, як і поведінку інших

машин. Щоб керувати споживачем, “необхідно лише поставити перед

ним фундаментальний чи умовний емоційний стимул… сказати йому

щось таке, що скує його страхом чи викличе легке роздратування,

чи викличе приплив ніжності і любові, чи торкнеться глибоко

захованих психологічних або житейських потреб”.

У 1928 році він опублікував книгу про виховання дітей “Психологічне

виховання дитини”, в якій описав систему виховання дитини, що

базується на суворих принципах формування стійких зв’язків з

навколишнім середовищем. Книга містила багато рекомендацій щодо

виховання у дусі біхевіоризму. Наприклад, батькам заборонялося

обнімати і цілувати дітей і рекомендувалося ніколи не садити дітей

до себе на коліна. Можна у крайньому разі один раз поцілувати

дитину в чоло, коли вона приходить сказати на “добраніч”.

Зранку можна потиснути дитині руку. Можна погладити дитину по

голові, якщо вона дуже добре виконала важке завдання…

Покоління дітей, включаючи його власних, були виховані

відповідно до встановлених приписів. Син Вотсона Джеймс,

підприємець з Каліфорнії, згадував в 1987 році, що батько не міг

дозволити собі проявів ніжності до дітей, ніколи не цілував їх і

не торкався до них. Він писав, що батько був нечуйним, не здатним

до емоційного спілкування, він не вмів висловити власні почуття і

переживання, не міг впоратися з ними.

В 1957 році, коли Вотсону виповнилося79 років, американська

психологічна асоціація проголосувала за те, щоб внести його ім’я в

почесний список. “В останній момент учений відмовився ввійти до

зали, де відбувалася церемонія. Він боявся, що у відповідальний мо-

мент почуття заполонять його і що апостол повного контролю за

поведінкою не витримає і розридається”.*

Прихильники теорії научіння вважають основним механізмом засвоєння статевої ролі – спостереження за людьми з оточення, научіння та відтворення нормативів і приписів поведінки в процесі соціалізації.

Діти навчаються виконувати статеві ролі, спостерігаючи, як поводяться люди різної статі, як вони різняться манерами спілкуван-ня, професіями, побутовими справами. Не випадково провідним соціально-психологічним механізмом статевої ідентифікації прихильники теорії научіння вважають імітацію. При цьому вона може відбуватися значно пізніше, ніж саме спостереження за статеворольовою поведінкою, наприклад у дорослі роки.

Підтвердження своєї концепції прихильники теорії научіння вбачають у тому, що вихідці із кризових сімей, як правило, повторюють помилки батьків у створенні власної сім’ї, що вихованці закладів інтернатного типу та сиротинців, які зростали за межами родини, попри гарячу мрію мати сім’ю, досить часто не здатні, ставши дорослими, створити гармонійні подружні взаємини та успішно виконувати батьківські ролі тощо.

Класичний експеримент Альберта Бандури показав, як швидко діти

копіюють та наслідують моделі поведінки і ставлення. Поряд

з шести-семирічними дітьми, які звично гралися у дитсадку, починав

свою гру дорослий – своєрідна “підсадна качка” або, як її називав

Бандура, модель. Чим же займалася ця модель? На очах у дітей

гралася з надувною іграшкою Бобо, причому характер її гри

видозмінювався перед різними групами дітей. Так, в одних випадках

“модель” поводилася з лялькою дуже брутально – жбурляла її, била

* Шульц Д.П., Шульц С.Э. История современной психологии /Пер с англ.

– СПб.: “Евразия”,1998. – С.278-281

дерев’яним молотком, сідала верхи. При цьому вона супроводжу-

вала свої дії невідомими дітям лайливими словами. Виявилося, що

малюки, які навіть мимоволі спостерігали за дивною грою дорослого,

починали вже в наступні дні відтворювати не лише поведінку

моделі, а й навіть імітувати незрозумілу для них лайку. На очах

іншої групи модель поводилась з об’єктом гри чемно, що потім

відповідно визначало поведінку дітей.

Який висновок можна зробити з цих дослідів?

Поведінка дорослих є найпершою статеворольовою моделлю, з якої беруть приклад наші сини та доньки. То ж не дивуймося, що син чи донька поводиться не так, як би нам хотілося. Придивімося краще до власної поведінки. Як ми спілкуємось у колі сім’ї та за її межами, як будуємо стосунки з особами протилежної статі? Чи часто промовляємо, що всі чоловіки (жінки) не варті поваги, спілкуємося, не соромлячись вживати “міцні” слова, або брешемо, ухиляючись від рівної участі у побутових справах? Якось на зборах у першому класі батьки висловили претензію, що вчителька не приділяє уваги статевому вихованню в класі. Як з’ясувалося, один з учнів цього класу удома часто разом з батьками переглядав еротичні фільми і став для однокласників своєрідним “сексологічним інформатором” про міжстатеві стосунки. Він розповідав щоразу нові й нові історії. Не випадково, що в нього вже склалось уявлення про чимале коло статевих ролей. “Хто така коханка?” – запитали його діти під час чергової розповіді про фільм. На що малий знавець упевнено відповів: “Це як дружина, тільки набагато краща…”

Те, що дошкільні роки відіграють провідну роль у засвоєнні статевотипізованої поведінки, підтверджується багатьма психологічними дослідженнями. Якщо, наприклад, через розлучення чи інші причини хлопчик виховувався без батька (дідуся чи старшого брата), то він або наслідував типово жіночу поведінку (манери спілкування, види дівчачих ігор та іграшок), або ж виявляв гіпертрофовані риси чоловічої поведінки, так звану “компенсаторну мужність” – був підкреслено грубим у манерах та визивно-агресивним. У разі спілкування із сильнішим за себе партнером поведінка змінювалася на ухильну та залежну.

Те саме стосується і осіб жіночої статі. Брак спілкування з батьком (дідусем, старшим братом, дядьком) у дошкільні роки позначається на характері їх контактів з особами іншої статі. Останнім часом американські психологи дійшли висновку, що роль батька у вихованні андрогінної поведінки доньки не менша, ніж матері. Чим кращі стосунки між донькою та батьком, чим більше вона орієнтована на здобуття освіти, професійну кар'єру, тим вищого соціального статусу вона досягає, ставши дорослою.

Який висновок напрошується? Вчені доводять важливість як материнського, так батьківського впливу на становлення особистості дитини, зокрема її статевої ідентифікації. Ось чому важливо замислитися про реальний престиж батьківства в українській сім'ї.

Згадаймо слова великого педагога Антона Семеновича Макаренка про те, що батьки виховують дітей не тільки тоді, коли повчають їх чи розмовляють з ними. Виховання дитини триває і тоді, коли батьків немає вдома. Те, як вони залишили свій одяг, які книги, газети читали – усе має свій відбиток у свідомості дитини. Навчання статевих ролей відбува-ється не лише в дитячі, а й в дорослі роки. Соціально схвалені моделі поведінки вивчаємо з екранів телебачення, спостерігаючи за поведінкою політиків, акторів, бізнесменів. Як тут не згадати досить поширену на всіх каналах УТ рекламу прального порошку “Аріель”, яка закінчується словами героїні сюжету ролику, що має прати замащені в губну помаду рукави блузки: “Жінка є жінка. Вона завжди має бути гарною”. Чи не створює така реклама образу чоловіка-нехлюя? Бо ж, виходить, що йому зовсім не обов’язково бути гарним та охайним?!

Когнітивний підхід до розуміння психологічної природи засвоєння статевої ролі та становлення статевої свідомості представлений у працях Лоуренса Колберга, Томаса Раблі, Стегнора. Якщо в теорії научіння статева ідентичність є результатом набуття дедалі більшої подібності до статевоспіввіднесених моделей, то в когнітивній – поетапного пізнання, поглиблення та розширен-ня інформації про правила поведінки статей та про себе як статеву істоту. Л.Колберг пов'язував диференціацію поведінки статей з різними етапами розвитку моральної свідомості в процесі дозрівання мислительних функцій. На ранніх стадіях онтогенезу уявлення про стать, норми поведінки хлопчиків та дівчаток досить конкретні і базуються на вимогах та інформації з найближчого сімейного оточення. При цьому дитина оперує конкретними наочно-дійовими алгоритмами диференціації статей. Наприклад: “Якщо я буду охайною дівчинкою, мама мене похвалить; Мама каже, що я майбутня жінка, а жінки – це ті, які носять сукні, роблять зачіску, манікюр, фарбують губи; чоловіки носять брюки, палять, мають коротке волосся, ремонтують машини” тощо.

Джерелом нормативів статеворольової поведінки для дитини лишається середовище, яке “вимагає” від неї дотримання певних статевоти-пізованих правил, прийнятих у родині, школі, колі однолітків. Чим старши-ми стають діти, тим різноманітнішими гранями відкриваються для них статеві ролі, тим чіткіше проявляються механізми самокатегоризації, самовизначення у нормах поведінки чоловіків та жінок.

Пізнання статевих відмінностей проходить стадії від первинного закарбування інформативних патернів до їхньої самокатегоризації – поглиблення, розширення, пересортування, відбору найпривабливіших моделей статеворольовї поведінки. Як прихильники теорії научіння, так і послідовники когнітивного підходу до статевої соціалізації поділяють точку зору про імітацію як рушійний чинник ідентифікації статевої ролі. Проте перші спонукою наслідування вважають винагороду матері-батька, а другі – імманентно притаманні дитині сили до пізнання, пошуку, досягнення автономності виконання статевої ролі.

Погляди вчених на засвоєння дитиною статевих ролей відкривають шлях до розуміння методів виховання чоловіків та жінок. Звідки, наприклад, у зовсім маленької дитини беруться уявлення про те, хто перед нею – жінка чи чоловік? Чому вже з дошкільного віку хлопчики і дівчатка за характером та сюжетом ігор, змістом та манерами спілку­вання є ніби двома полярними таборами?

Основоположниця теорії схем американська дос­лідниця Сандра Бем, яку ще називають хрещеною матір’ю “гендерних” досліджень (нагадаємо: гендер – соціалізована стать), вважала, що довкілля буквально ліпить чоловіків та жінок, розводячи їх по різні боки життя, бо по­стійно кодує свідомість маленьких дітей статевоспіввіднесеними схемами відмінної поведінки. Схеми, як фільтр типової та нетипової поведінки діють і на свідомому, і на підсвідомому рівні, відсіюючи нестандартні ролі та якості, і зберігаючи, таким чином, статевостереотипні моделі. Так, чимало наших уявлень про те, якими мають бути жінка або чоловік, походять від образів ма­тері-бабусі, тата-дідуся. З раннього дитинства така схема матриця-спогад фор­мує образ “ідеальної дружини” чи “ідеального батька”. Підтвердження цього прихильники теорії схем психологи Мартін та Хелверсон бачать у результатах свого екс­перименту, коли підліткам пропонували переглянути безліч картинок, де хлоп­чики та дівчатка займались нетиповими для своєї статі справами: дівчатка боксували на рингу, а хлопчики куховарили, прибирали приміщення, прали тощо. Коли ж через певний час дітей попросили пригадати, що саме вони бачили в тому наборі картинок, то більшість описували їх сюжети у так би мовити статевотипізованому вигляді, де дійові особи хлопчики та дівчатка виконували традиційні ролі. Тобто, біля духовки у спогадах дітлахів поралися дівчата, а хлопчики боксували. Усе стало на свої місця, без втручання іззовні…

Слід підкреслити, що наведені вище теорії статевої соціалізації є не стільки альтернативними, скільки взаємодоповнюючими. Тому аналізуючи ті чи інші феномени в освоєнні статевих ролей, психологи спираються на кожну з них.