48. Висвітлити становище західноукраїнських земель у 1920-1930-х роках та проаналізувати офіційну політику Польщі, Румунії, Чехословаччини.

Західноукраїнські землі після завершення Першої світової війни були розділені між Польщею (Східна Галичина), Румунією (Північна Буковина та Бессарабія) і Чехословаччиною (Закарпаття). У складі цих держав вони перебували на становищі напівколоній (понад 80 % їх мешканців займалося с/г, економіка краю служила ринком збуту товарів, джерелом дешевої сировини й робочої сили) і зазнавали політичної, економічної і національної дискримінації. У цілому тут проживало від 5,5 до 7 млн. українців.

Колоніальна політика Польщі щодо українців (за даними 1931 р. – 5,6 млн. чол.) позначалася в усіх галузях: стримувався промисловий розвиток краю, українські робітники зазнавали утисків у оплаті праці (30-50 %), кращі землі отримували польські колоністи-осадники (близько 200 тис. польських осадників); українська мова заборонялася, були ліквідовані українські школи (у Польщі й Румунії слова “Україна” і “українець” були заборонені – “русини”, “Східна Малопольща”, галицький сейм був розпущений). Зменшується чисельність студентства, і взагалі інтелігенції (до війни український селянин-середняк міг відправити до гімназії 1-2 синів, а після війни – 1-го могло відправити третє-четверте господарство (чисельність укр. студентів у Празі, Берліні, Варшаві зменшується).

Румунський окупаційний режим був більш жорстоким, ніж у Польщі (з 1918 до 1928 р. діяв воєнний стан). За офіц. статистикою кількість українців становила 582 тис., або 3 % населення, українські демографи говорять про 1 млн. чол. Основним районом проживання українців була Буковина, менше проживало у Бессарабії біля Хотина і Аккерману. У промисловості в основному розвивалися кустарні галузі (7,9 % населення станом на 1930 р. було зайнято у текстильній і харчовій промисловості), окупанти демонтували і вивезли до Румунії обладнання Аккерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізмаїльського та Ренійського портів. Економічна криза, яка поч. у 1928 р., гостро відбилася на економіці цього регіону (кількість безробітних досягла 50 тис. чол., на Закарпатті – 100 тис.). Укр. населення (за даними 1920 р. – 790 тис.) зазнавало націонал. гноблення і насильницької румунізації.

Українське населення у складі Чехословаччини (1921 р. – 455 тис., 1930 р. – 549 тис. чол. або 3,8 % населення Чехословаччини) не відчувало такої дискримінації, як в Польщі чи Румунії – центральний уряд намагався вкладати в економіку краю більше грошей, ніж отримував назад. Однак цих інвестицій не вистачало для кардинальних зрушень в економіці краю і він залишався аграрно-сировинним придатком (за весь міжвоєнний період 85 тис. місцевих дрібних господарств одержали 35 тис. га землі). Освітня і культурна політика Чеської республіки сприяла збільшенню загальноосвітніх закладів, мова викладання у школах залежала від вибору місцевих жителів. Такий лібералізм сприяв діяльності культ.-просвітніх товариств (“Просвіта”, “Асоціація укр. учителів”), кооперативів, молодіжних організацій (“Пласт”) і політичних партій (у 30-х рр. у Закарпатті існувало ≈30 партій). Чехізація у Закарпатті була порівняно м’якою. Чехословаччина дала притулок і фінансову підтримку кільком українським ВНЗ: Українському вільному університету (1921 р.), Високому педагогічному інституту ім. Драгоманова у Празі (1923 – 1933 рр.), Українській господарській академії у Подєбрадах (1922 – 1935 рр.).

Більшість населення західноукраїнських земель становили селяни (малоземельні, безкінні та однокінні). Аграрні реформи урядів Пол., Чехословаччини й Румунії не вирішили проблеми аграрного перенаселення й малоземелля, а часом і загострили їх. Багато сімей намагалося покращити своє становище, емігруючи за океан – до США, Канади, Австралії, Бразилії.