43. Проаналізувати процес утворення срср і входження до його складу України.

Основним завданням національного життя радянських республік у 20-ті роки стало врегулювання відносин з центром. Україна, будучи формально незалежною державою, все більше втягувалась у створювані національними республіками (13 радянських республік на чолі з Російською федерацією) воєнно-політичні, дипломатичні та господарські відносини. Особливо об’єднавчий процес посилився з кінця 1920 – у 1921 рр.: сім основних наркоматів контролювалися центром (військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошт і телеграфу); у жовтні 1922 р. на всі радянські республіки, у т.ч. й Україну було поширено дію Земельного, Громадянського та ін. кодексів РСФРР.

Серед вищого партійного і державного керівництва існували два принципи об’єднання радянських республік:

– автономізації (Й.Сталін) – ліквідація суверенних республік і їх входження до складу СРСР на правах автономії (самоврядування певної частини держави, здійснюване в межах, передбачених загальнодержавним законом (Конституцією)).

– федерації (В.Ленін) – добровільне і рівноправне об’єднання самостійних республік. Цей принцип поділяв В.Винниченко. Голова уряду України Х.Раковський протягом 1922-1923 рр. виступав за розширення республіканських повноважень України – його погляди досить часто характеризують як конфедералістські. (Федерація – форма державного устрою; союзна держава, що складається з кількох держав або державних утворень, кожне з яких поряд із загальнофедеральними, має власні законодавчі, виконавчі та судові органи).

Об’єднання радянських республік відбулось на засадах федерації: 30 грудня 1922 р. Перший з’їзд Рад СРСР ухвалив Декларацію та Договір про утворення СРСР (РСФРР, УСРР, БСРР і ЗСФРР /Азерб., Вірм., Грузія/). Республіки низку своїх повноважень передавали органам центральної влади:

– до компетенції союзного уряду належали зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт і зв’язок, планування н/г, оголошення війни і підписання миру;

– союзно-республіканські наркомати займалися питаннями фінансів, продовольства, праці і робітничо-селянської інспекції;

– за республіками залишалися 6 наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, с/г, освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення.

Остаточне оформлення Радянського Союзу відбулося на ІІ з’їзді Рад СРСР (26 січня 1924 р.), який прийняв першу Конституцію СРСР. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад у травні 1925 р. затвердив зміни у діючій Конституції УСРР, які закріпили входження України до складу СРСР (нова укр. Конституція прийнята у 1929 р.).

Існують як позитивні, так і негативні оцінки актів 1922-1924 рр., однак їх об’єктивним наслідком було фактичне перетворення України (при формальному збереженні федеративної форми державності, з правом виходу з СРСР) на звичайну адміністративну одиницю унітарної держави (автономію).

44. Обґрунтувати необхідність політики українізації, пояснити її сутність та особливості культурного будівництва 1920-х рр.

З утворенням УРСР було проголошено курс на національне відродження, розвиток культури, зростання національної самосвідомості народу. Українське національне питання мало для керівництва СРСР особливе значення. У 1926 р. 44% неросійського населення СРСР становили українці. За своєю чисельністю вони перевершували всі інші національності, включно з радянськими мусульманами і наступною (після росіян й українців) найбільшою національністю – білорусами. Проте ці демографічні показники перебували у різкій невідповідності до частки українців у партійно-державному апараті. Наприкінці 1920 р. у Комуністичній партії (більшовиків) України українці складали лише 19,0%, а у квітні 1922 р. – 23,3%, тоді як серед усього населення УРСР вони становили близько 80%. Більшовики мали намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління в республіках представників неросійських національностей. Таким чином вони хотіли розширити соціальну базу свого режиму.

У зв’язку з цим велике значення для національно-державного будівництва в Україні у 20-ті рр. мала політика “коренізації” партійно-державного апарату, проголошена ХІІ з’їздом РКП(б) у 1923 р. На Україні вона проводилась у формі “українізації” (1923–1934). Її змістом стало:

– висунення на керівні посади осіб місцевого походження;

– перехід на українську мову в освітніх закладах;

– видання українською мовою книг, газет, журналів, виробництво кінофільмів, ведення діловодства і радіомовлення;

– створення умов для розвитку національних меншин.

Результати українізації були вагомі: кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 –1927 рр. зросла з 35 до 54 %. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книг, журналів і газет стала видаватися українською мовою. Одним із досягнень українізації стала прочитана у 1924 р. у Харківській публічній бібліотеці українською мовою лекція про теорію відносності Ейнштейна.

У цей період деякі українські комуністи пройнялися ідеями самостійництва: активними послідовниками українського націонал-комунізму були письменник М.Хвильовий і нарком освіти О.Шумський, які різко засуджували русифікацію України і вбачали її відродження в орієнтації на культурні процеси, що відбувалися в Європі, а не в Росії. М.Хвильовий висунув гасло: “Геть від Москви! Дайош Європу”.

Однак деякі кола керівних працівників явно недооцінювали значення української культури, яку вони цинічно вважали відсталою, селянською. “Теорію боротьби двох культур” висунув Д.Лебідь, який з 1920 по 1924 р. був другим секретарем ЦК КП(б)У. У цій теорії стверджувалося, що підтримували російську культуру в Україні ніхто інший, як прогресивний пролетаріат і місто. Прихильники цієї теорії пропагували ідеї стихійності в розвитку української культури й мови.

Однак український націонал-комунізм та політика українізації проіснували в Україні недовго. У партії почалася боротьба проти міфічних “націоналістичних ухилів” О.Шумського (1927), М.Скрипника (1933), а згодом – хвиля репресій проти національної інтелігенції.

Одним з важливих напрямків культурного будівництва в Радянській Україні стала ліквідація неписьменності населення: (у 1920 р. утворено республіканську комісію на чолі з головою ВУЦВК Г.Петровським), у травні 1921 р. був ухвалений декрет про обов’язкове навчання грамоті всього населення віком від 8 до 50 років. У галузі народної освіти у 1924 р. було поставлено завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей (у містах виконано за кілька років). В цілому по Україні у 1927/28 рр. н.р. поза школою залишалося близько 35 % дітей шкільного віку.

На поч. 20-х рр. ХХ ст. в УСРР діяло бл. 7 тис. шкіл і гуртків ліквідації неписьменності, де навчалося понад 220 тис. осіб. Позитивні наслідки цієї компанії: якщо до революції серед населення України частка письменних становила тільки 27,9 %, то, за даними перепису, наприкінці 1920 р. – 51,9 %. Уряд УРСР наприкінці 1930-х років повідомив, що питання боротьби з неписьменністю успішно розв’язане, в республіці все населення досягло певного рівня грамотності. За переписом населення 1939 р. в Україні - 85,3 % письменних віком до 50 років.