Kriminalne_pravo_praktikum

Кримінальне право України. Практикум

(аудиторiї) з необхiдними для цього атрибутами, символiкою та обладнанням.

За тиждень до заняття має бути оголошено (реклама) про день, час i мiсце проведення iмiтованого судового процесу. Перед його вiдкриттям керiвник заняття має пояснити присутнiм на «процесi» студентам, що вони мусять уважно слухати учасникiв «судового процесу», анотувати позитив i негатив їхньої поведiнки та взяти участь в обговореннi проведеного заняття.

Вiдкриває i веде iмiтований судовий процес суддя вiдповiдно до заздалегiдь виписаного ним регламенту судового засiдання.

За ходом iгрового заняття стежить керiвник (керiвники) такого заняття – вчений у галузi кримiнального процесу, а також у галузi кримiнального права. Керiвник (керiвники) заняття, про яке йдеться, не повинен втручатися у ведення «судового процесу». Якщо пiд час «судового» засiдання у головуючого виникне складна ситуацiя, щось несподiване або труднощi у вирiшеннi певного питання, вiн має оголосити перерву i отримати пораду керiвника заняття, пiсля чого продовжити «судове» засiдання.

4.Пiсля оголошення «вироку» у справi i закриття «судового» засiдання має вiдбутися обговорення проведеного заняття, в якому беруть участь як слухачi «процесу», так i безпосереднi його учасники.

5.Керiвник (керiвники) заняття пiдсумовує результати обговорення заняття i дає свою оцiнку дiям кожного учасника навчального судового процесу.

Монографiчнi праці та науковi статтi до певного роздiлу заняття має назвати керiвник, який проводить практичнi та семiнарськi заняття з кримiнального права.

Нормативні акти, постанови Пленуму Верховного Суду України щодо судової практики з окремої категорії справ, а також літературні джерела до кожного розділу кримінального права як навчальної дисципліни дано у відповідних програмах, які містяться на початку цього навчального посібника.

Глава 4. Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

ГЛАВА 4

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО РОЗВ’ЯЗАННЯ ЗАДАЧ

Основні цiлi розв’язання задач. Розв’язання задач (казусiв) є окремою формою вивчення кримiнального права. Вона спрямована переважно на оволодiння навичками щодо практики застосування норм цiєї галузi права. Така практика, в свою чергу, становить невiд’ємну частину предмета кримiнального права як навчальної дисциплiни у юридичному вищому навчальному закладі.

Отже, основними цiлями розв’язання задач з кримiнального права є:

1.Набуття та закріплення навичок самостійної роботи з нормативним матеріалом кримінально-правового характеру переважно в

правозастосовнiй (практичнiй) площинi.

2.Вироблення вмiння давати власну кримiнально-правову оцiнку

конкретних життєвих ситуацiй (фактичних обставин).

3.Досягнення належного рiвня обґрунтування власної кримi- нально-правової оцiнки фактичних обставин.

4 Наближення навчальних форм засвоєння кримiнального права дозмiстуконкретних«кримiнально-правовихелементiв»вiдповiдних процесуальних документiв реальних кримiнальних справ.

Загальнiметодичнiрекомендацiї.Будь-яказадачазкримiнального права передбачає: а) умови задачi; б) основне питання задачi. Умовами задачi є iнформацiя про поєднання певних фактичних обставин (юридичних фактiв); iнодi в умови задачi вводяться оцiнки та доводи конкретних суб’єктiв кримiнального судочинства, якi також мають бути «предметом дослiдження» при розв’язаннi задачi.

Значна кiлькiсть задач, крiм основного варiанта умов, включає один чи кiлька альтернативних варiантiв. У цьому разi умови альтернативного варiанта задачi передбачають поєднання вiдповiдних фактичних обставин, наведених в умовах основного варiанта, та фактичних обставин, безпосередньо вказаних в умовах даного альтернативного варiанта. Останнi можуть доповнювати, уточнювати або змiнювати умови основного варiанта. Тому дуже важливо чiтко i конкретно визначити, у чому саме полягає новий змiст альтернативного варiанта умов задачi.

Кримінальне право України. Практикум

Убiльшостi задач iз Загальної частини кримiнального права основне питання прямо i конкретно сформульовано у їх текстi. У бiльшостi задач з Особливої частини кримiнального права основного питання

втекстi немає . В цьому разi воно «виводиться» контекстуально i в найбiльш загальнiй формi звучить так: «Яка кримiнально-правова оцiнка (квалiфiкацiя) дiй, зазначених у задачi суб’єктiв?».

Деякi задачi переважно з Загальної частини кримiнального права, крiм основного питання, мiстять одне чи кiлька додаткових (промiжних) питань. Як правило, такi питання спрямованi на полегшення вирiшення основного питання задачi i тому вiдповiдь на них має передувати остаточнiй вiдповiдi на основне питання.

В деяких задачах iз Загальної частини кримiнального права можуть бути сформульованi конкретнi завдання (рекомендацiї) типу: «Ознайомтесь iз ст. 257 КК та коментарем до неї» чи «Ознайомтесь з п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливi злочини проти приватної власностi» вiд 25 грудня 1992 р. № 12. Такi завдання спрямованi на полегшення засвоєння тих положень Особливої частини кримiнального права, без яких неможливо дати вiдповiдь на основне питання задачi з Загальної частини кримiнального права. Якщо подiбних завдань (рекомендацiй) у текстi задач даного типу немає, їх повинен сформулювати викладач, задаючи таку задачу студентам для самостiйного розв’язання.

Удеяких задачах iз Загальної частини кримiнального права замiсть питань можуть бути сформульованi завдання, наприклад: «Дайте оцiнку рiшенню суду» чи «Напишiть резолютивну частину вироку суду, в якому Носкову буде призначено остаточне покарання». У цьому разi виконання таких завдань вiдбувається у контекстi загального розв’язання задачi i, як правило, є його завершальним елементом.

Незалежно вiд того, чи сформульовано в задачi конкретне питання або завдання (кiлька питань чи завдань), її розв’язання у найбiльш загальнiй формi включає:

1. Встановлення кримiнально-правового змiсту наведених в умовах задачi фактичних обставин.

2.Формулювання власної кримiнально-правової оцiнки у вiдповiднiй формi (кiлькох формах).

3.Обґрунтування здiйсненої кримiнально-правової оцiнки.

4.Конкретну вiдповiдь на поставленi в задачi питання чи завдання, якщо таку вiдповiдь не було сформульовано у пунктах 2 i 3 рiшення задачi.

Глава 4. Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

1. Встановлення кримінально-правового змісту наведених в умовах задачі фактичних обставинах – досить складний поетапний процес. Його основними етапами є: 1) уточнення, попередня оцiнка та систематизацiя фактичних обставин; 2) визначення тих норм (положень) кримiнального права, якi виступають правовими пiдставами (орiєнтирами) для вiдповiдних висновкiв щодо фактичних обставин; 3) встановлення тих положень правозастосовної практики i теорiї кримiнального права, якi уточнюють, доповнюють чи конкретизують названi вище правовi пiдстави (орiєнтири); 4) зiставлення уточнених i систематизованих фактичних обставин з вiдповiдними нормами кримiнального права та положеннями правозастосовної практики i кримiнально-правової теорiї; 5) формулювання промiжних i остаточних висновкiв щодо кримiнально-правового змiсту наведених в умовах задачi фактичних обставин.

1) Уточнення, попередня оцiнка та систематизацiя фактичних обставин здiйснюєтьсяздотриманнямпевнихправил.Середнихперш за все можна видiлити так званi загальноприйнятi презумпцiї, якi в основному стосуються загальних умов кримiнальної вiдповiдальностi особи. Основнi з цих презумпцiй передбачають:

а) якщо в умовах задачi конкретно не вказано дату (час) вчинення суб’єктом вiдповiдних дiй (бездiяльностi), а також не зазначено дату (час) настання iнших юридичних фактiв, необхiдно виходити з того, що всі юридичні факти мали місце в межах чинності у часі останньої редакції відповідного закону про кримінальну відповідальність та (чи) інших джерел кримінального права України;

б) якщо в умовах задачi конкретно не вказано мiсце вчинення суб’єктом вiдповiдних дiй (бездiяльностi), а також не зазначено мiсце настання iнших юридичних фактiв, слiд виходити з того, що всi юридичнi факти мали мiсце в Українi;

в) якщо в умовах задачi конкретно не вказано вiк суб’єкта (потерпiлого) чи не зазначено, що вiн (вона) неповнолiтнiй (неповнолiтня) або малолiтнiй (малолiтня), належить виходити з того, що такий суб’єкт (потерпiлий) досяг 18 рокiв; при цьому термiн «неповнолiтнiй», вжитий в умовах задачi, означає, що особа досягла 14 (16) рокiв, але не досягла 18 рокiв, а термiн «малолiтнiй» – що особа не досягла 14 рокiв;

г) якщо в умовах задачi прямо не зазначено конкретний прояв медичного критерiю неосудностi суб’єкта або прямо не вказано на

Кримінальне право України. Практикум

стан неосудностi щодо вчиненого ним дiяння, належить виходити з того, що суб’єкт вчинив дiяння будучи осудною особою; ґ) якщо в умовах задачi не вказано термiн (час), який пройшов мiж окремими дiяннями суб’єкта, слiд виходити з того, що строк давностi притягнення до кримiнальної вiдповiдальностi за по-

переднє дiяння на момент вчинення наступного не минув;

д) якщо в умовах задачi вказано на судимiсть суб’єкта, необхiдно вважати, що на момент вчинення ним відповідного дiяння судимiсть не знято i не погашено.

Названими презумпцiями слiд керуватись при розв’язаннi будьякої задачi. При цьому саме тому, що вони мають загальноприйнятий i практично неспростовний характер, спецiально наводити їх у рiшеннi не потрiбно.

Друга група правил стосується уточнення специфiчних фактичних обставин окремої задачi, якi можна тлумачити неоднозначно. На вiдмiну вiд сформульованих вище загальноприйнятих презумпцiй тут у бiльшостi випадкiв має дiяти iнша презумпцiя – «всi сумнiви на користь суб’єкта». Щодо окремих найтиповiших ситуацiй ця презумпцiя набуває вигляду таких правил:

а) якщо в умовах задачi прямо не вказано, що суб’єкт вчинив певне дiяння чи мали мiсце окремi юридично значущi його ознаки (спосiб, мотив, мета тощо), таке дiяння чи вiдповiднi ознаки не повиннi iнкримiнуватись суб’єкту;

б) якщо в умовах задачi описано лише вiдповiдне дiяння суб’єкта (побив, нанiс кiлька ударiв, вiдштовхнув тощо) i прямо не зазначено наслiдки такого дiяння (втрата свiдомостi, тiлесне ушкодження того чи iншого ступеня тяжкостi тощо), належить виходити з того, що наслiдки як такi не мали мiсця;

в) якщо в умовах задачi вчинене суб’єктом дiяння чи iнший юридичнийфактописанонедостатньоконкретно(пригрозивпобити, спричинив ножове поранення тощо) i вiдповiдна кримiнальноправова оцiнка неможлива без подальшої конкретизацiї, таку конкретизацiю має бути здiйснено за найсприятливiшим для суб’єкта варiантом;

г) якщо фактичнi обставини викладено в умовах задачi таким чином, що виникають сумнiви в можливостi їх iнкримiнування суб’єктовi (певнi юридичнi факти чи їх юридично значущi ознаки могли не усвiдомлюватись спiвучасником злочину чи особою, яка його приховує, тощо), такi фактичнi обставини не повиннi iнкримiнуватись вiдповiдному суб’єктовi;

Глава 4. Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

ґ) якщо фактичнi обставини викладено в умовах задачi так, що неможливо однозначно визначити, в межах якого виду вини їх можна iнкримiнувати суб’єктовi (бажав настання певних наслiдкiв, свiдомо припускав їх настання чи легковажно розраховував на їх вiдвернення), i це впливає на змiст вiдповiдної кримiнально-правової оцiнки, такi обставини мають iнкримiнуватись суб’єктовi в межах «бiльш м’якого» виду вини.

Як уже зазначалося, наведенi вище правила уточнення специфiчнихфактичнихобставинокремоїзадачiпоширюютьсянабiльшiсть випадкiв. Проте можливi й винятки з цих правил. Так, якщо в умовах задачi вказано, що суб’єкт викрав пiстолет у працiвника мiлiцiї у жiночому гуртожитку, а потiм зберiгав його у себе вдома, можна практично беззаперечно вважати, що з боку суб’єкта мало мiсце не лише зберiгання, а й носiння пiстолета – принаймнi вiд мiсця його викрадення до мiсця зберiгання.

Важливо пiдкреслити, що і при застосуваннi наведених вище правил, i при здiйсненнi окремих вiдступiв вiд них вiдбувається формулювання юридично значущих попереднiх висновкiв, якi безпосередньо впливають на змiст остаточної кримiнально-правової оцiнки. Тому такi висновки, якщо вони потрiбнi, обов’язково мають бути викладенi у письмовій формі як окремий елемент розв’язання задачi. Саме вони – як необхідні доповнення до умов задачі – мають забезпечити створення так званої інформаційно-оціночної моделі фактичних обставин, яка і буде предметом остаточної кримінально-правової оцінки.

Третя група правил стосується попередньої кримiнально-право- вої оцiнки фактичних обставин. Проблема попередньої оцiнки найчастiше виникає тодi, коли вiдповiднi фактичнi обставини кореспондують з так званими кількісними та оцiночними поняттями кримiнального права, перш за все з кількісними та оцiночними ознаками юридичного складу злочину. Наприклад, в умовах задачi може бути вказано конкретну вартiсть викраденого майна – 62400 грн. або зазначено, що, реалiзуючи умисел на позбавлення життя потерпiлого, суб’єкт нанiс йому в груди i голову 28 ударiв сокирою. У цих та подiбних випадках постає питання про можливiсть iнкримiнувати суб’єктовi (суб’єктам) вiдповiднi ознаки (у наведених прикладах – квалiфiкуючi ознаки «в особливо великих розмірах» та «особлива жорстокiсть»).

Кримінальне право України. Практикум

В теорії кримінального права вироблено спеціальні правила конкретизації кількісних та оціночних ознак, які вивчаються у межах його Особливої частини. Зазначені правила повинні застосовуватися при формулюванні відповідних попередніх висновків, і це також має бути відображено як окремий елемент розв’язання задачі (див., наприклад, п. 1. 1 зразка рішення задачі у справі Будана, Панька, Скорика та Шумського).

Що стосується систематизацiї фактичних обставин, то вона, по-перше, передбачає їх певне узагальнення, а по-друге, створення в разi необхiдностi певних «блокiв» (частин) вiдповiдно до загального змiсту тих iнститутiв, юридичних конструкцiй чи окремих нормативних приписiв, якi можуть виступати конкретними правовими орiєнтирами у визначеннi кримiнально-правового змiсту вiдповiдних фактичних обставин (див., наприклад, п. 2 зразка рiшення задачi у справi Качалiної). Конкретнi правила такої систематизацiї передбачають перш за все додержання законiв формальної логiки, а конкретнi форми її вiдтворення у рiшеннi залежать вiд типу (рiзновиду) задачi. В переважнiй бiльшостi випадкiв вiдтворення у рiшеннi певної форми систематизацiї фактичних обставин як його окремий елемент може взагалi не мати мiсця.

2) Наступним етапом встановлення кримiнально-правового змiсту наведених в умовах задачi фактичних обставин є визначення тих норм (нормативних приписiв) кримiнального права, якi виступають правовими орiєнтирами вiдповiдних висновкiв щодо такого змiсту. Цей етап має здiйснюватись з урахуванням загальних вимог i додержанням конкретних правил, що визначаються певним типом (рiзновидом) задачi.

Загальнi вимоги передбачають:

а) попереднє визначення «блокiв» тих норм кримiнального права, якi можуть виступати конкретними правовими орiєнтирами (iнститути та субiнститути Загальної частини кримiнального права, групи норм Особливої частини кримiнального права тощо);

б) встановлення тих джерел кримiнального права, якi можуть мiстити кримiнально-правовi норми вiдповiдних «блокiв»; у переважнiй бiльшостi випадкiв таким джерелом є КК України 2001 р., але в деяких випадках, крiм нього, джерелами кримiнального права можуть бути, зокрема, Конституцiя

Глава 4. Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

України, КК України 1960 р., мiжнароднi договори, рiшення Конституцiйного Суду України;

в) вирiшення питання про чиннiсть вiдповiдних положень названих вище джерел кримiнального права щодо наведених в умовах задачi фактичних обставин: зокрема, в деяких випадках треба уточнити останню i попередню редакцiю певних положень i вирiшити, яка з них має застосовуватись в даному разi; якщо має мiсце колiзiя мiж положеннями окремих джерел, необхiдно визначити, яке з них має прiоритет щодо застосування.

Конкретнi правила визначення норм кримiнального права як певних орiєнтирiв щодо кримiнально-правового змiсту фактичних обставин зумовленi специфiкою вiдповiдних «блокiв» – iнститутiв, субiнститутiв,типовихюридичнихконструкцiйтощо.Так,«свої»правила має, зокрема, визначення правових орiєнтирiв при встановленнi специфiчної конструкцiї та конкретного змiсту юридичних складiв злочинiв, при призначеннi остаточного покарання за сукупнiстю злочинiв та за сукупністю вироків, при звільненні від відбування покарання з випробуванням (див. окремi зразки розв’язання задач).

3) Важливу роль у встановленнi кримiнально-правового змiсту фактичних обставин задачi вiдiграють вiдповiднi положення правозастосовної практики i теорiї кримiнального права. Такi положення, як уже зазначалося, уточнюють, доповнюють чи конкретизують певнi правовi орiєнтири. Крiм того, цiлий ряд зазначених положень впливає й на iншi елементи розв’язання задачi, перш за все на обґрунтування здiйсненої кримiнально-правової оцiнки. Тому їх визначення при розв’язаннi переважної бiльшостi задач є обов’язковим.

Найбiльш значущими серед положень правозастосовної практики є вiдповiднi положення постанов Пленуму Верховного Суду України, в яких даються роз’яснення з приводу застосування чинного законодавства України. Як вiдомо, такi роз’яснення є основними правозастосовними орієнтирами для всіх судiв загальної юрисдикції. Iншими джерелами положень правозастосовної практики можуть бути роз’яснення Пленуму відповідного вищого спеціалізованого суду України з питань застосування законодавства, рiзнi узагальнення такої практики (слiдчої, прокурорської, судової), а також деякi процесуальнi документи (зокрема, вироки, ухвали, постанови судiв рiзних рiвнiв), винесенi в окремих кримiнальних справах.

Положення правозастосовної практики не мають обов’язкового характеру, але вони тiєю чи iншою мiрою вiдображають iснуючi в певний перiод реальні тенденцiї такої практики. Тому ці положення

Кримінальне право України. Практикум

– особливо відповідні положення постанов Пленуму Верховного Суду України – мають враховуватись у рiшеннi задачi, в тому числi й тодi, коли вони, на думку «автора» рiшення, є помилковими. В останньому випадку рішення задачі має здійснюватись за двома варіантами: а) з урахуванням відповідного положення постанови Пленуму Верховного Суду України; б) з урахуванням власної позиції « автора» рішення, яка має бути спеціально обґрунтована.

Як i положення правозастосовної практики, нiякi положення теорiї кримiнального права не можна розглядати як обов’язковi. При розв’язаннi задачi можна скористатись вiдповiдними положеннями пiдручника, монографiї, статтi чи будь-якої iншої наукової публiкацiї або сформулювати власне теоретичне розумiння певного кримiнально-правового явища.

Основнi вимоги до будь-яких положень теорiї кримiнального права, що використовуються у рiшеннi задачi, – їх наукова обґрунтованiсть, значущiсть щодо вирiшення конкретних питань кримiнально-правового характеру, переконливiсть. З цiєї точки зору особливе мiсце серед джерел, що мiстять теоретичнi положення, посі- даютьнауково-практичнi коментарi Кримiнального кодексу України.

Теоретичнi положення таких коментарiв, як правило, вiдображають усталенi позицiї в науцi кримiнального права на даний перiод, максимально враховують тенденцiї правозастосовної практики, орієнтують на єднiсть пiдходу до однотипних кримiнально-правових ситуацiй. Це, звичайно, не означає, що при розв’язаннi задачi теоретичнi положення науково-практичних коментарiв Кримiнального кодексу України мають наперед визначений прiоритет перед вiдповiдними положеннями iнших теоретичних джерел або перед власним теоретичним розумiнням певних питань «автором» рiшення.

Водночас зазначене вище особливе мiсце науково-практичних коментарiв Кримiнального кодексу України серед iнших теоретичних джерел передбачає, що їх положення при розв’язаннi задач не можуть бути просто проiгнорованi. Якщо має місце суперечність між положеннями окремих науково-практичних коментарів Кримінального кодексу України або їх положення суперечать положенням iнших теоретичних джерел, якi використовуються при розв’язаннi задачi, чи власнiй позицiї «автора» рiшення, то: а) така суперечнiсть повинна бути обов’язково зазначена в рiшеннi, б) в рiшеннi мають бути наведенi конкретнi аргументи, якi, на думку «автора», обумовлюють iнший пiдхiд до вирiшення конкретних питань нiж той,

Глава 4. Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

який запропоновано у відповідному науково-практичному коментарi Кримiнального кодексу України.

У будь-якому разi повноцiнне розв’язання задачi, якщо воно супроводжується безпосереднiм використанням певних положень правозастосовної практики i (чи) теорiї кримiнального права, вимагає наведення таких положень, як правило, в межах обґрунтування здiйсненої кримiнально-правової оцiнки.

4)Коли наведенi в умовах задачi фактичнi обставини уточнено, систематизовано i попередньо оцiнено, а вiдповiднi правовi орiєнтири, положення правозастосовної практики та теорiї кримiнального права визначено, вiдбувається процес їх зiставлення. За своїм загальним змiстом вiн являє собою кiлька взаємопов’язаних логiчних операцiй, спрямованих на одержання «нової» iнформацiї: яке кримiнальноправове значення мають тi чи iншi фактичнi обставини. Конкретний змiст кожної з таких операцiй залежить вiд того завдання, яке стоїть перед «автором» рiшення задачi, i може бути рiзним: в одному випадку, наприклад, йдеться про вiдповiднiсть окремих фактичних обставин ознакам юридичного складу злочину, а в iншому – про можливiсть їх визнання як обставин, що обтяжують покарання при його призначеннi.

Сам процес зiставлення безпосередньо в письмовому рiшеннi задачiневiдображається,алезанеобхiдностi,зокрема,приобговореннi обрунтованостi промiжних чи остаточних висновкiв на практичному заняттi, може бути вiдтворений в уснiй формi.

5)Завершальним етапом встановлення кримiнально-правового змiсту наведених в умовах задачi фактичних обставин є формулювання промiжних i остаточних висновкiв щодо такого змiсту.

Промiжнi висновки стосуються створених ранiше окремих «блокiв» фактичних обставин i формулюються у межах вiдповiдних кримiнально-правових iнститутiв (субiнститутiв), типових юридичних конструкцiй, складових частин юридичних складiв злочинiв тощо.

Остаточнi висновки стосуються усiх наведених в умовах задачi фактичних обставин i являють собою iнтегрований результат промiжних висновкiв. Здебiльшого змiст остаточних висновкiв збiгається принаймнi з однiєю з тих форм кримiнально-правової оцiнки, які використовуються у реальних процесуальних документах i якi, вiдповiдно, є основними елементами рiшення задачi. Такий збiг, зокрема, характерний при розв’язаннi більшості задач з Особливої частини кримiнального права, в якому остаточнi висновки безпо-

Кримінальне право України. Практикум

середньо втiлюються у формулу кримінально-правової квалiфiкацiї дiй суб’єкта (у формулу кваліфікації злочину) та в юридичне формулювання обвинувачення (див. зразок розв’язання задачi з Особливої частини кримiнального права). Водночас при розв’язаннi окремих задач iз Загальної та Особливої частин кримiнального права такого збiгу може й не бути.

2. Вiд того, чи зiбгаються остаточнi висновки щодо кримiнальноправовогозмiстуфактичнихобставинзвстановленоюзакономформою їх кримiнально-правової оцiнки, залежить i подальше розв’язання задачi по сутi, i змiст та обсяг його письмового вiдтворення. Що стосується формулювання власної кримiнально-правової оцiнки, то тут можливi такi варiанти.

1)Остаточнi висновки повнiстю збiгаються з встановленими законом формами кримiнально-правової оцiнки фактичних обставин: в цьому разі у рiшеннi вiдтворюються вiдповiдні форми такої оцiнки, i саме ці форми є основним елементом рiшення задачi. Даний варiант характерний, як уже зазначалося, для рiшення більшості задач з Особливої частини кримiнального права, а також для рiшення задач із Загальної частини кримiнального права щодо комплексного застосування окремих його iнститутiв, якi стосуються злочину.

2)Остаточнi висновки сформульовано в межах окремого iнституту кримiнального права i, вiдповiдно, вони стосуються лише окремого «фрагмента» встановленої законом форми кримiнально-правової оцiнки фактичних обставин: в цьому разі в рiшеннi мають бути вiдтворенi перш за все конкретнi остаточнi висновки, а потiм, якщо можливо, наведено i форму (кiлька форм) вiдповiдної кримiнальноправової оцiнки. Цей варiант переважно характерний для рiшення задач iз Загальної частини кримiнального права щодо застосування окремого iнституту, який стосується злочину (зокрема, стадiй вчинення злочину, спiвучастi у злочинi, множинностi злочинiв).

3)Остаточнi висновки сформульовано в межах окремого iнституту кримiнального права, але їх змiст не дає можливостi безпосередньо вiдтворити нi встановлену законом форму кримiнально-правової оцiнки фактичних обставин, нi окремого її «фрагмента»: в цьому разі в рiшеннi безпосередньо мають бути наведенi остаточнi висновки i саме вони розглядатимуться як вiдповiдна форма кримiнальноправової оцiнки фактичних обставин i становитимуть основний елемент рiшення задачi. Цей варiант характерний для розв’язання бiльшостi задач iз Загальної частини кримiнального права щодо за-

Глава 4. Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

стосування окремих iнститутiв, якi стосуються покарання та iнших заходiв кримiнально-правового впливу.

Незалежно вiд того, який з наведених вище варiантiв використовується при розв’язаннi конкретної задачi, власна кримiнальноправова оцiнка вiдповiдних фактичних обставин обов’язково має бути здiйснена у письмовому виглядi. При цьому, якщо така оцiнка може бути викладена у передбаченiй законом формi (формула квалiфiкацiї злочину, юридичне формулювання обвинувачення, фрагмент резолютивної частини вироку щодо призначення конкретної мiри покарання тощо), додержання вiдповiдної форми (кiлькох форм) також є обов’язковим.

Основний кримінально-правовий зміст двох найбільш типових форм кримінально-правової оцінки – формули кваліфікації злочину

(злочинів) та юридичного формулювання обвинувачення, а також рекомендації щодо їх написання сформульовано у додатках до цієї глави посібника.

3. Обґрунтування здiйсненої кримiнально-правової оцiнки –

це окремий елемент рiшення задачi. При цьому, якщо йдеться про повноцiнне розгорнуте рiшення, він є таким же обов’язковим, як i сама оцiнка. Здiйснюючи обґрунтування вiдповiдної кримiнальноправової оцiнки, «автор» рiшення має визначитися принаймнi щодо двох питань: а) щодо форми обґрунтування; б) щодо «iєрархiї» аргументiв (доводiв).

Форма обґрунтування в принципi не передбачає додержання якихось жорстких правил i визначається перш за все типом (рiзновидом) задачi. Так, обґрунтування при розв’язаннi задачi з Загальної частини кримiнального права в межах окремого iнституту, що стосується злочину, передбачає спецiальне утворення вiдповiдного «блоку» фактичних обставин, поглиблене дослiдження змiсту даного iнституту, як правило, поетапне встановлення вiдповiдностi фактичних обставин конкретним його проявам i лише пiсля цього формулювання промiжного, а потiм i остаточного висновкiв. При вирiшеннi задачi з Загальної частини кримiнального права щодо комплексного застосування його iнститутiв, якi стосуються злочину, обґрунтування може бути здiйснено у «знятому» виглядi i обмежуватись вiдтворенням лише промiжних висновкiв та визначенням впливу кожного iнституту на квалiфiкацiю злочину (злочинiв). Ще бiльш спрощена форма характерна для обґрунтування здiйсненої кримiнально-правової оцiнки при розв’язаннi задач iз Особливої частини кримiнального права (див. окремi зразки розв’язання задач).

Кримінальне право України. Практикум

Що стосується «iєрархiї» аргументiв (доводiв), якi використовуються при обґрунтуваннi власної кримiнально-правової оцiнки фактичних обставин, то тут необхiдно мати на увазі:

1)Всi аргументи (доводи) за характером свого впливу на змiст кримiнально-правової оцiнки можна подiлити на обов’язковi i необов’язковi. До обов’язкових належать тi аргументи, якi безпосередньо випливають зi змiсту вiдповiдних нормативних приписiв кримiнально-правового характеру (обов’язковi нормативнi аргументи). Необов’язковими аргументами є тi, якi використовують роз’яснення Пленуму Верховного Суду України (основні правозастосовні аргументи), а також тi, що ґрунтуються на iнших джерелах правозастосовної практики та на положеннях теорiї кримiнального права.

2)Iєрархiя обов’язкових нормативних аргументiв визначається юридичною силою тих джерел кримiнального права, з нормативних приписiв яких вони (аргументи) безпосередньо випливають. Вiдповiдно до ст. 8 Конституцiї України вона має найвищу юридичну силу, а норми Конституцiї України є нормами прямої дiї. Тому, наприклад, у випадку виникнення колізій між положеннями Конституції України та положеннями КК України положення Конституцiї України мають прiоритет перед останніми.

3)Основні правозастосовнi аргументи в принципi не повиннi суперечити обов’язковим нормативним аргументам, тому, за загальним правилом, у разi виникнення колiзiй прiоритет мають останнi. I лише

увиняткових випадках, коли такі колізії викликані внутрішніми суперечностями відповідних обов’язкових нормативних аргументів між собою, основний правозастосовний аргумент, що ґрунтується на одному з них, може розглядатись як прiоритетний перед іншим.

Прикладом такого основного правозастосовного аргументу є абзац 1 п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримiнального покарання» вiд 24 жовтня 2003 р. № 7. У ньому правила призначення покарання за сукупнiстю злочинiв (ст. 70 КК 2001 р.) поширюються, зокрема, i на випадки квалiфiкацiї злочинiв за однією і тією ж статтею чи однією і тією ж частиною статті Особливої частини КК, якщо один із злочинів був закінченим, а інший становив готування до злочину або замах на злочин. В цьому разі роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, яке за своїм змістом ґрунтується на ст. 16 КК 2001 р., але формально суперечить ст. 33 КК 2001 р., має пріоритет перед останньою статтею.

Глава 4. Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

Основні правозастосовнi аргументи з певною часткою умовностi можна подiлити на два рiзновиди: основнi правозастосовнi аргументи «прямої дiї» та основнi правозастосовнi аргументи, що використовуються «за аналогiєю».

Прикладом основного правозастосовного аргументу «прямої дiї» є посилання у рiшеннi задачi на абзац 3 п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливi злочини проти приватної власностi» вiд 25 грудня 1992 р. № 12 у випадку, коли в умовах задачi вказано на заподiяння умисного тяжкого тiлесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, у процесi розбою.

Посилання ж у рiшеннi на цей же абзац 3 п. 12 згаданої постанови, коли в умовах задачi вказано на заподiяння умисного тяжкого тiлесного ушкодження,що спричинило смерть потерпілого, у процесi розбою з метою викрадення наркотичних засобів, є прикладом основного правозастосовного аргументу, що використовується «за аналогiєю». Таким чином, у рiшеннi рiзних задач використання одних i тих самих положень роз’яснень Пленуму Верховного Суду України може в одному випадку розглядатися як основний правозастосовний аргумент «прямої дiї», а в iншому – як основний правозастосовний аргумент, що використовується «за аналогiєю».

4. Інші необов’язковi аргументи – навiть якщо вони за змiстом видаються бiльш переконливими нiж обов’язковi нормативні аргументи чи основні правозастосовчі аргументи— не можуть мати прiоритет перед останнiми. При цьому, як уже заазначалось, суперечність між основним правозастосовним аргументом (відповідним роз’ясненням постанови Пленуму Верховного Суду України) та іншим необов’язковим аргументом (наприклад, теоретичним правилом кваліфікації злочинів) в основному варіанті рішення задачі має вирішуватись на користь першого. І лише в альтернативному варіанті рішення може бути наведене розгорнуте обґрунтування висновку про те, що інший необов’язковий аргумент, на думку автора, є більш переконливим, ніж основний правозастосовний аргумент.

5) Серед обов’язкових аргументiв, що їх використовують при розв’язаннi задач (крім основних правозастосовних аргументів), якась iєрархiя у принципi неможлива. Однак якщо мiж деякими з них iснують суперечностi (колiзiї), такi аргументи мають бути наведенi, а потiм зроблений вибiр на користь одного з них. При цьому бажано сам вибiр також обґрунтувати. Подiбне обґрунтування, як уже зазначалося, стає обов’язковим у разi, коли точка зору «автора»

Кримінальне право України. Практикум

рiшення суперечить позицiї, сформульованiй у відповідних науковопрактичних коментарях Кримiнального кодексу України.

В деяких випадках викладач, задаючи студентам дві-три задачi на наступне практичне заняття, може дозволити їм не писати розгорнуте обґрунтування при розв’язаннi однiєї з них. Однак i в цих випадках таке обґрунтування має бути здiйснено в повному обсязi, його ключовi моменти зафiксованi в письмовому рiшеннi, щоб у разi необхiдностi вiдтворити вiдповiднi аргументи в уснiй формi.

4. Сформулювавши власну кримiнально-правову оцiнку фактичних обставин у вiдповiднiй формi i належним чином обґрунтувавши її, «автор» рiшення задачi тим самим, як правило, дає вiдповiдь на всi питання та завдання, якi в нiй поставлено. I лише тодi, коли окремi питання за своїм змiстом мають не лише кримiнально-правовий, а й процесуальний характер, на них треба вiдповiдати окремо. Наприклад, у задачах iз Загальної частини кримiнального права можуть бути сформульованi питання типу: «Чи пiдлягає апеляція задоволенню?» або «Яке рiшення має прийняти апеляційний суд?». Вiдповiдь на такi питання має даватись у рiшеннi пiсля написання основної

– «кримiнально-правової» його частини i зводитись до вiдповiдної констатацiї типу: «На пiдставi викладеного апеляція адвоката задоволенню не пiдлягає» або «Таким чином, апеляційний суд має змiнити вирок місцевого суду i переквалiфiкувати дiї суб’єкта з ч. 2 ст. 121 на ст. 122 i ч. 1 ст. 119 КК».

Методичнi рекомендацiї щодо розв’язання задач iз Загальної час-

тини кримiнального права в межах окремого iнституту, який стосу-

ється злочину. Особливостi даного типу задач передбачають поглиблене дослiдження змiсту якогось конкретного iнституту кримiнального права, що стосується злочину. Тому рiшення таких задач як окремі елементи включає:

1.Уточнення та попередню оцiнку фактичних обставин (факультативний елемент).

2.Систематизацiю тих фактичних обставин, якi охоплюються змiстом вiдповiдного iнституту (обов’язковий елемент).

3.Визначення конкретних правових, правозастосовних та теоретичних орiєнтирiв, якi впливають на змiст iнституту, що розглядається (обов’язковий елемент).

4.Зiставлення систематизованих фактичних обставин з правовими, правозастосовними та теоретичними орiєнтирами вiдповiдного

Глава 4. Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

iнституту (обов’язковий елемент, який у письмовому виглядi в рiшеннi може не наводитись).

5.Формулювання промiжних i остаточних висновкiв щодо кримiнально-правового змiсту вiдповiдних фактичних обставин у межах iнституту, що розглядається (обов’язковий елемент).

6.Написання формули кримiнально-правової квалiфiкацiї та юридичного формулювання обвинувачення (обов’язковий елемент, якщо таке написання можливе).

7.Вiдповiдь на конкретнi питання задачi, якщо така вiдповiдь не сформульована у попереднiх елементах рiшення (факультативний елемент).

При цьому у функцiональному планi перший з видiлених вище елементiв рiшення задачi (якщо вiн потрiбний) виступає загальною передумовою правильностi такого рiшення; другий–п’ятий елементи вiдображають процес формулювання власної кримiнально-правової оцiнки фактичних обставин i тим самим її обґрунтування; п’ятий (у частинi остаточних висновкiв) або шостий (якщо вiн можливий) елементи фiксують вiдповiдну форму власної кримiнально-правової оцiнки фактичних обставин; сьомий елемент (якщо вiн є в рiшеннi) дає вiдповiдь на питання задачi, що мають переважно процесуальний характер.

Зразок розв’язання задачі з Загальної частини кримінального права України в межах окремго інституту, що стосується злочину.

ЗАДАЧА

Щоб заволодiти грошима Плахової, якi зберiгалися у квартирi, Качалiна вирiшила її отруїти. Для цього вона придбала отруту, призначену для труїння гризунiв, прийшла «в гостi» i дала цю отруту Плаховiй пiд виглядом лiкiв вiд шлункових захворювань. Прийнявши «лiки», Плахова вiдчула себе погано, викликала швидку медичну допомогу i до її приїзду почала блювати, що за висновком судово-медичної експертизи в кiнцевому пiдсумку i врятувало її життя. Качалiна, побачивши такий розвиток подiй, з квартири Плахової втекла, однак через два днi була затримана.

Внаслiдок отруєння Плахова два тижнi перебувала на стацiонарному лiкуваннi, що за висновком судово-медичної експертизи

Кримінальне право України. Практикум

свiдчить про заподiяння їй легкого тiлесного ушкодження з короткочасним розладом здоров’я.

Ознайомтесь iз статтями 115 i 187 КК України, а також iз пунктами 10, 11, абзацом 3 пункту 12 та абзацом 5 пункту 30 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливi злочини проти приватної власностi» вiд 25 грудня 1992 р. № 12.

Яку кримiнально-правову оцiнку мають дістати дiї Качалiної? Рiшення

1. Уточнення та попередня оцiнка фактичних обставин.

1.1.Формулювання в умовах задачi «вирiшила її отруїти» будемо розглядати як пiдтвердження прямого умислу на вбивство Плахової

збоку Качалiної.

1.2.В умовах задачi немає даних щодо сильних фiзичних страждань Плахової пiсля вживання отрути, тому немає пiдстав вбачати в дiях Качалiної таку обтяжуючу обставину умисного вбивства, як його «особлива жорстокiсть».

1.3.Втеча з квартири Качалiної пiсля виклику Плаховою швидкої допомоги свiдчить не про добровiльну вiдмову Плахової вiд доведення злочину до кiнця, а про намагання уникнути вiдповiдальностi за вже вчиненi нею дiї.

2.Систематизацiя фактичних обставин, якi охоплюються iнститутом «Стадiї вчинення злочину».

2.1.За наявностi мети заволодiння грошима Плахової та виникнення наміру (прямого умислу) щодо її вбивства наступнi дiї Качалiної

–придбання отрути, давання цiєї отрути пiд виглядом лiкiв є окремими етапами досягнення мети та реалiзацiї умислу.

2.2.Заволодiння грошима не вiдбулося, а Плахова залишалась живою; це свiдчить, що мети не досягнуто, а прямий умисел на вбивство повнiстю не реалiзовано.

2.3.Внаслiдок отруєння Плаховiй заподiяно легке тiлесне ушкодження з короткочасним розладом здоров’я; в правозастосовнiй практицi таке тiлесне ушкодження є показником насильства, небезпечного для здоров’я потерпiлого (див. п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливi злочини проти приватної власностi» вiд 25 грудня 1992 р. № 12).

3.Визначення конкретних правових, правозастосовних та теоретичних орiєнтирiв у межах змiсту iнституту «Стадiї вчинення злочину».

Глава 4. Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

3.1.Правовими орiєнтирами є: а) статті 13–17 КК, що передбачають особливостi вiдповiдальностi за закінчений та незакінчений злочин; б) статтi 115 i 187 КК, якi передбачають види закiнчених злочинiв, що вчинила (мала намiр вчинити) Качалiна, а також визначають особливостi специфiчної конструкцiї та конкретного змiсту їх юридичних складiв.

3.2.Правозастосовними орiєнтирами – в даному разi основними –

єпункти 10, 11, абзац 3 пункту 12 та абзац 5 пункту 30 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України вiд 25 грудня 1992 р. № 12.

3.3.Теоретичнимиорiєнтирамиєвиробленiнаукоюкримiнального права загальнi правила квалiфiкацiї незакiнченого злочину, а також правила квалiфiкацiї злочину, обставини вчинення якого відповідають ознакам кiлькох стадiй.

4. Зiставлення систематизованих фактичних обставин з правовими, правозастосовними та теоретичними орiєнтирами iнституту «Стадiї вчинення злочину» (у письмовому виглядi не наводиться).

5. Формулювання промiжних i остаточних висновкiв щодо кримiнально-правового змiсту фактичних обставин у межах iнституту «Стадiї вчинення злочину».

5.1.Промiжнi висновки:

а) дiї Качалiної були спрямованi на вчинення двох злочинiв – розбою та умисного вбивства з корисливих мотивiв; основними правозастосовними аргументами для такого висновку є пункти 10, 11, абзац 3 п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України вiд 25 грудня 1992 р. № 12;

б) дiї, спрямованi на умисне вбивство з корисливих мотивiв, у будьякому разi є незакiнченим злочином, оскiльки Плахова залишилась живою; спочатку має мiсце готування до цього злочину (придбання отрути як різновид підшукування знаряддя умисного вбивства), а потiм закінчений замах на умисне вбивство з корисливих мотивiв (Качалiна безпосередньо спрямувала свої дiї на позбавлення Плахової життя – виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але умисне вбивство не було закінчене (смерть не настала) з причин, що не залежали вiд її волi);

в) розбiй є закiнченим злочином з моменту застосування небезпечного для життя чи здоров’я насильства до потерпiлого або здiйснення погрози застосування такого насильства; таке насильство з боку Качалiної мало мiсце; отже, той факт, що заволодiння грошима Плахової не вiдбулося, на визнання вчи-

Кримінальне право України. Практикум

неного Качаліною розбою закiнченим злочином не впливає; таким чином, вчинення розбою пройшло двi стадiї: готування до злочину (придбання отрути) i закiнчений злочин;

г) попередня стадiя умисного вбивства з корисливих мотивiв – готування до злочину i попередня стадiя розбою – готування до злочину, якi мали мiсце в дiях Качалiної, при остаточнiй квалiфiкацiї її дiй не дiстають самостiйної кримiнальноправової оцiнки; у цьому разi дiє загальне правило: якщо вчинення злочину проходить через кiлька стадiй, кожна наступна стадiя «поглинає» попередню i попередня стадiя самостiйнiй квалiфiкацiї не пiдлягає;

д) остаточна квалiфiкацiя закінченого замаху на умисне вбивство з корисливихмотивiвпередбачаєобов’язковепосиланняуформулi квалiфiкацiї на ч. 2 ст. 15 КК; остаточна квалiфiкацiя розбою як закiнченого злочину посилання у формулi квалiфiкацiї на ст. 15 КК не потребує;

е) оскiльки при вчиненнi розбою з боку Качалiної мало мiсце проникнення в житло (абзац 5 пункту 30 постанови від 25 грудня 1992 р. № 12), її дiї квалiфiкуються за ч. 3 ст. 142 КК з iнкримiнуванням зазначеної квалiфiкуючої ознаки.

5.2. Остаточнi висновки збiгаються з формулою кримiнальноправової квалiфiкацiї та юридичним формулюванням обвинувачення (див. п. 6 даного рiшення).

6.Формула кримiнально-правової квалiфiкацiї та юридичне формулювання обвинувачення.

Дiї Качалiної необхiдно квалiфiкувати за сукупнiстю злочинiв, передбачених ч. 3 ст. 187; ч. 2 ст. 15, п. 6 ч. 2 ст. 115 КК.

Качалiна вчинила: напад з метою заволодiння чужим майном, поєднаний з насильством, небезпечним для здоров’я особи, яка зазнала нападу, – розбiй, вчинений з проникненням у житло (ч. 3 ст. 187 КК); закінчений замах на умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині – умисне вбивство, вчинене з корисливих мотивiв (ч. 2 ст. 15,

п.6 ч. 2 ст. 93 КК).

7.Оскiльки питання задачi мало кримiнально-правовий характер, вiдповiдь на нього дано в пунктах 3, 5, 6 рiшення.

Методичнi рекомендацiї щодо розв’язання задач iз Загальної частини кримiнального права в межах комплексного застосування iнститутiв, що стосуються злочину. Особливостi даного типу задач передбачають послiдовне та системне використання змiсту кiлькох

Глава 4. Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

iнститутiв Загальної частини кримiнального права, що стосуються злочину. При цьому кримiнально-правова оцiнка в межах окремого iнституту, як правило, вiдбувається в «знятiй» формi – вона зводиться лише до основних промiжних та остаточних висновкiв; обов’язковим компонентом таких висновкiв має бути визначення впливу вiдповiдного iнституту на остаточну кримiнально-правову квалiфiкацiю дiй суб’єкта (суб’єктiв) та на юридичне формулювання обвинувачення. Останнi два елементи практично завжди є обов’язковими для розв’язання задач цього типу.

Таким чином, рiшення задач iз Загальної частини кримiнального права щодо комплексного застосування iнститутiв, що стосуються злочину, включає наступні елементи:

1.Уточнення та попередня оцiнка фактичних обставин.

2.Попередні висновки щодо видів злочинів, ознаки яких вбачаються в діях суб’єктів.

3.Вплив окремих iнститутiв Загальної частини кримiнального права, що стосуються злочину, на кримiнально-правову квалiфiкацiю дiянь суб’єктiв.

3.1.Стадiї вчинення злочину.

3.2.Спiвучасть у злочинi.

3.3.Опосередковане вчинення злочину.

3.4.Причетнiсть до злочину.

3.5.Групове вчинення злочину за відсутності ознак співучасті.

3.6.Конкуренцiя кримiнально-правових норм.

3.7.Множиннiсть злочинiв.

4.Формула кримiнально-правової квалiфiкацiї.

5.Юридичне формулювання обвинувачення.

Така ускладнена форма рiшення задач даного типу в функцiональному планi передбачає тiсний зв’язок встановлення кримiнальноправового змiсту фактичних обставин у межах кожного iнституту з вiдповiдними формами кримiнально-правової оцiнки. Цей зв’язок, зокрема, виявляється у тому, що кожний фрагмент формули кримi- нально-правової квалiфiкацiї та юридичного формулювання обвинувачення має бути обґрунтований на рiвнi промiжних i остаточних висновкiв у межах окремого iнституту, який вбачається у поведiнцi суб’єкта (суб’єктiв) та iнших фактичних обставинах. Якщо ж окремий з видiлених iнститутiв у вiдповiдних кримiнально-правових ситуацiях вiдсутнiй, про це коротко зазначається у вiдповiдному пунктi (пiдпунктi) рiшення. При цьому уточнення i попередня оцiнка фактичних обставин, якщо вони потрiбнi, традицiйно виконують роль загальної передумови правильного розв’язання всiх наступних питань.