§ 4. Право застави (заставне право)

Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що почало формуватися у ранній республіканський період для забезпечення виконання зобов'язань. При цьому застава виконувала допоміжну роль. Договір застави, що був підста­вою для виникнення заставного права, укладався паралельно з будь-яким основним договором як доповнення до нього. Акцесорний (додатковий) характер договору застави полягав у тому, що він вступав в дію лише за певної умови — невико­нання основного зобов'язання. Це був договір з відкладною умовою. Якщо умова не наставала, договір застави не діяв.

Формування заставного права було зумовлено саме праг­ненням гарантувати виконання зобов'язань боржником. На­приклад, Тит звертався до Клавдія з проханням позичити певну суму грошей. Клавдій, не відмовляючи в проханні, все ж висував умову, аби Тит гарантував (забезпечив) повернен­ня грошей по закінченні строку договору позики. Існували різні способи такого гарантування і одним з них була заста­ва. Сторони при укладанні основного договору одночасно укладали додатковий (акцесорний) договір, яким встановлю­валося право кредитора на певну річ боржника в разі неви­конання ним зобов'язання.

342

У нашому прикладі Клавдій, укладаючи договір позики з Титом, одночасно домовлявся про заставу. Тит визначав пев­ну річ, на яку встановлювалось право застави Клавдія. У разі неповернення грошей в обумовлений договором строк Клав­дій одержував право продати заставну річ і з вирученої суми погасити неповернутий борг.

Отже, застава — це засіб забезпечення виконання зобов'я­зання, який вЬтановлює речеве право заставодержателя на предмет застави. Речеве право заставодержателя полягало не в користуванні чужою річчю, як це має місце в інших пра­вах на чужі речі, а в праві розпоряджатися заставною річчю відповідно до закону. Право розпорядження заставодержа­теля було обмежено лише правом продажу (Д. 13.7.4). При деяких формах застави кредитору належало право володіння предметом застави, інколи — право на присудження власнос­ті, користування й одержання прибутків.

Заставне право встановлювалося передачею боржником-заставодавцем заздалегідь обумовленої речі (предмета заста­ви) кредитору-заставодержателю. Зміст цього права включав такі правоможності:

1. У разі невиконання боржником у встановлений догово­ ром строк основного зобов'язання, забезпеченого заставою, кредитор діставав право звернути стягнення (продажу) на заздалегідь обумовлену річ. Якщо виручка від продажу була більшою від суми боргу, кредитор зобов'язаний був поверну­ ти різницю боржнику, а якщо менше, то він мав право звер­ нути стягнення в розмірі непогашеної частини боргу на інше майно боржника на загальних умовах. У деяких випадках кредитор мав право вимагати присудження йому права влас­ ності на заставлену річ.

2. Право продажу застави в разі невиконання боржником зобов'язання зберігалося за кредитором і у випадку зміни власника предмета застави, незалежно від того, де і в кого була заставна річ. Право кредитора на заставну річ мало ре- чевий характер. Він міг скористатися ним у будь-якому разі. Тому якщо боржник, передбачаючи неможливість виконання зобов'язання, продавав заставлену річ, це не ускладнювало становища кредитора, оскільки він мав право звернути стяг­ нення на цю річ незалежно від місця її знаходження.

3. Право застави сильніше від інших вимог, тобто вимога, забезпечена заставою, задовольнялась передусім і в повному обсязі, а з іншого майна, що залишилось, задовольнялися всі

343

₁

інші вимоги. Наприклад, боржник послідовно позичив у трьох різних кредиторів по дві тисячі сестерцій. Однак тільки третій кредитор виявився найобачнішим і зажадав заставу майна боржника вартістю три тисячі сестерцій. Коли настав строк платежу, боржник жодному з кредиторів боргу не сплатив. У кожного з них виникло право вимагати відшкоду­вання боргу за рахунок майна боржника, яке у цілому кош­тувало лише три тисячі сестерцій. У цьому випадку передусім задовольнялася вимога, забезпечена заставою: третій креди­тор одержував свої дві тисячі сестерцій від продажу майна, а тисяча, що залишилась від його продажу, йшла на погашення боргів двох інших кредиторів у встановленому порядку.

Отже, право заставодержателя — це право кредитора в разі невиконання боржником зобов'язання звернути стягнен­ня на раніше визначену річ, незалежно від того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.

Римське заставне право пройшло довгий шлях розвитку. Відомі три форми застави: fiducia cum creditore (фідуційна угода), pignus (ручна застава) та hyppoteca (іпотека).

Fiducia cum creditore (фідуційна угода) — найранніша фор­ма застави. Вона полягала в тому, що боржник передавав кре­дитору (заставодержателю) замість одержаних у позику гро­шей будь-яку річ (предмет застави) у власність. Якщо борж­ник не зміг вчасно погасити борг, то предмет застави зали­шався у власності кредитора. При виплаті боргу обов'язок кредитора повернути заставу боржнику був лише моральним, а не правовим. Повернення застави при виконанні в строк зо­бов'язання боржником було справою совісті, сумління креди­тора. Звідси і назва цієї форми застави: fiducia cum credito­re — угода з кредитором, що основана на совісті, довірі.

Умови цієї форми застави були дуже обтяжливими для боржника. Якщо кредитор продавав предмет застави третій особі, то боржник, навіть виконавши зобов'язання, позбав­лявся права на річ. При перевищенні вартості застави над су­мою боргу в разі невиконання зобов'язання різницю також одержував кредитор.

Тому преторська практика вишукувала шляхів удоскона­лення застави. Виникла нова форма, за якою застава переда­валась заставодержателю (кредитору) не у власність, а лише у володіння — pignus (ручна застава). Він швидко поширю­ється, замінюючи фідуційну угоду. При ручній заставі влас­ником застави лишався заставодавець (боржник). Якщо він

344

виконував своє зобов'язання, то заставодержатель (креди­тор) юридично був зобов'язаний повернути заставу її власни­кові, тобто боржникові Заставодержатель для захисту своїх інтересів мав посесійний інтердикт. Заставодержатель за за­гальним правилом позбавлявся можливості користуватися переданою йому в заставу річчю. Він міг зберігати її, хоч у деяких випадках користування допускалось на засадах пре-карію або найму (Д. 13.7.35.1).

Ручна застава більше відповідала вимогам цивільного обі­гу, проте й вона не могла повністю задовольнити його по­треб. Становище заставодержателя як володільця застави не було визначеним. При втраті застави він не завжди міг захис­тити свої інтереси. Становище боржника (заставодавця) було значно вигіднішим, ніж при фідуційній угоді, але також не забезпечувало належним чином охорону його економічних інтересів. Наприклад, якщо предметом застави була земельна ділянка, то при передачі її у володіння заставодержателю боржник позбавлявся можливості обробляти її, отримувати з неї доходи, щоб розрахуватися з боргами. Тому ручна заста­ва також швидко втрачала популярність.

Наступним етапом розвитку заставного права було вста­новлення правила, за яким предмет застави взагалі не пере­давався ні у власність, ні у володіння кредитору, а залишався у власності, володінні й користуванні самого боржника. Ці відносини дістали назву hyppoteca (іпотека). Ульпіан писав: «У точному значенні ми називаємо заставою те, що перехо­дить до кредитора, при іпотеці ж до кредитора не переходить володіння» (Д. 13.7.9.2).

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не пере­давав заставодержателю предмет застави (сторони при цьому зберігали свої старі назви). Боржник-заставодавець зберігав за собою можливість володіти, користуватися, отримувати з речі доходи. Предмет застави (земельна ділянка, раби, робо­ча худоба та інші засоби виробництва) залишався в його не­обмеженій власності. Застава ніби навіть не позначалася на правовому становищі як самих речей, так і заставодавця до певного часу.

Крім того, при іпотечній формі застави боржник мав мож­ливість одну і ту саму річ заставляти кілька разів, чого не можна було робити раніше. Наприклад, земельний наділ власник міг одночасно або послідовно заставити кільком кре­диторам на різні суми, тобто за одну і ту саму річ можна бу-

345

ло одержати значно більший кредит, ніж за старими форма­ми застави.

Іпотека дозволяла зміцнити фінансово-економічне стано­вище боржника, не обтяжуючи його господарство. Крім того, власник мав реальну можливість продати предмет застави ще до настання строку платежу, вибравши найбільш вдалий час, вигідного покупця, і розрахуватися з боргами. (При цьому застава переносилась на нового власника.)

Ці та інші переваги іпотеки сприяли її швидкому поширенню.

Основним для заставодержателя за іпотекою було право продати річ у разі невиконання зобов'язання боржником. До­говір застави міг мати й інші побічні умови. Вважалися не­дійсними угоди, за якими заставодержателю не дозволявся продаж застави або передбачався її перехід у власність кре­дитора. Продати заставу міг сам кредитор (або за його про­ханням суд), але він не мав змоги сам її купити. При відсут­ності покупця, після триразового попередження заставодав­ця про обов'язок сплатити борг кредитор міг просити імпера­тора присудити йому право власності на заставну річ.

Оскільки одна і та сама річ могла бути заставлена кільком кредиторам, можлива була колізія заставних прав. Якщо річ ішла в заставу кільком кредиторам одночасно, перевагу мав заставодержатель, який попередив інших про існування за­ставного права. Якщо ж застава на одну і ту саму річ вста­новлювалась кільком кредиторам послідовно, то при настанні строку платежу діяв принцип старшинства — qui prior tem­pore, potior est jure — хто перший у часі, той сильніший у праві, тобто право продажу мав перший кредитор. Виручка використовувалась насамперед на задоволення вимог першо­го кредитора, а сума, що залишалася, йшла на погашення боргів наступних кредиторів по черзі. Другий, третій і наступні кредитори могли викупити у першого кредитора право про­дажу застави з тим, щоб продати її в такий спосіб і по мож­ливості максимально задовольнити свої вимоги.

Договором застави могли бути встановлені й інші принци­пи розрахунків у разі продажу застави.

Застава встановлювалась передусім договором, а також заповітом, судовим рішенням або на підставі закону. Застав­не право припинялося: а) загибеллю предмета застави; б) по­єднанням в одній особі заставодержателя і заставодавця; в) припиненням зобов'язання, для забезпечення якого було встановлено заставу.

346

Розділ III ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО