Глава з п рава на чужі речі

§ 1. Виникнення, поняття і види прав на чужі речі

Разом з правом власності вдосконалювався інститут прав на чужі речі, що почав формуватися ще у jus civile, але набув довершеності вже у період принципату.

Сутність прав на чужі речі полягає в тому, що суб'єкт цього права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею. Римське приватне право знало три ви­ди прав на чужі речі: а) сервітути; б) емфітевзис і суперфіцій; в) заставне право. Найдавнішим правом на чужі речі є серві­тути. Емфітевзис і суперфіцій, а також заставне право — це породження пізніших часів.

332

Ідея визнання прав на чужі речі виникла у ті далекі часи, коли почалися трансформації відносин щодо землі. Земельні наділи, що передавалися у посідання окремій сім'ї, певна річ, не могли бути рівноцінними. Один наділ, наприклад, мав во­доймище або пасовище, а інший — ні, що істотно знижувало його цінність, якість. Тому виникала необхідність користу­вання чужою ділянкою для того, щоб реалізувати споживчі властивості ділянки власної.

Поки всі ділянки перебували у власності громади, а корис­тувачі були лише посесорами, особливих проблем не виника­ло. Однак з виникненням права приватної власності на землю власники сусідніх ділянок набули більшої автономності й значення нерівноцінності ділянок істотно зросло. Наприклад, земельний наділ, що має всі необхідні якості, зручності й пе­реваги, після смерті власника перейшов до двох синів у спад­щину. Його було поділено між ними в такий спосіб, що один з них — Клавдій — змушений був діставатися до своєї ділян­ки через ділянку брата Тита. Брати мали добрі стосунки між собою, тому проблем з дорогою не виникало. Проте після першої сварки між ними Тит міг заборонити брату проїзд че­рез свій наділ до його ділянки. Передбачаючи таке, батько перед смертю встановив у заповіті право проїзду Клавдія че­рез земельний наділ Тита. Тепер уже право проїзду Клавдія не залежало від свавілля брата, навпаки, останній змушений був терпіти обмеження свого права власності за будь-яких обставин. Земля Тита ніби обслуговувала ділянку Клавдія на­данням проїзду. Тому земельний наділ Клавдія почали нази­вати «пануючим», оскільки його обслуговували, а земельний наділ Тита — «обслуговуючим», бо він ніби надавав послу­гу — проїзд.

Отже, виникає право власника земельної ділянки, позбав­леної певних переваг, користуватися ними на сусідньому на­ділі незалежно від волі його власника. Таке право користу­вання чужою землею в одному якомусь відношенні почали називати сервітутом (servire — служити). Сервітутні відноси­ни виникали, як правило, між сусідами чи сусідніми земель­ними наділами, тому сервітутне право часто називають ще су­сідським.

Сервітут зберігався й тоді, коли власники мінялися. Якщо згадуваний Тит продавав свій земельний наділ, право проїзду не лише зберігалося за Клавдієм, а й зобов'язувало нового власника землі надавати проїзд. Не припинявся сервітут і при

333

зміні власника земельного наділу Клавдія. Наприклад, якщо Клавдій продавав свій наділ, то право проїзду по земельному наділу Тита зберігалося і за новим власником землі. Суб'єк­том сервітутного права був той, хто на певний момент був власником пануючого наділу (але не Клавдій як конкретна особа). Обтяжував сервітут не Тита, як такого, а власника, який обслуговував земельний наділ, хто б ним не був.

Пізніше преторська практика створила нові форми права на чужі речі — емфітевзис і суперфіцій (про них йтиметься далі). Крім того, широкий розвиток дістало право застави — один з різновидів прав на чужі речі. Однак воно не є правом користування чужою річчю, а полягає у праві розпоряджен­ня чужою річчю.

З огляду на цю особливість права на чужі речі за римським приватним правом з певними застереженнями можна поділи­ти на дві групи:

1. права користування чужими речами. Це сервітути, які могли бути персональними або преюдиціальними, а також емфітевзис та суперфіцій, що являли собою обмежені речеві права на землю;

2. права розпорядження чужими речами, до яких належала іпотека (застава нерухомості), сутність якої в тому, що кре­ дитор мав право реалізації заставленого майна для задово­ лення своїх майнових інтересів у разі неповернення боргу.

Права на чужі речі перебували у певній колізії з правом власності, яке вони обмежують в міру свого обсягу. Якщо суб'єкт сервітутного права має право випасати 20 голів худо­би на його пасовиську, то право власності сусіда обмежуєть­ся в такому самому обсязі. При цьому сервітути мали пріори­тет. Конкуруючи з правом власності, вони виявляються силь­нішими. Власник зобов'язаний уступити вимогам, що випли­вають з сервітуту або іншого права на чужі речі. З припинен­ням права на чужу річ право власності поновлюється в пов­ному обсязі. Разом з тим, право на чужу річ за обсягом до­сить обмежене порівняно з правом власності. Але це речеве право на річ, а не право вимагати певної поведінки від влас­ника цієї речі. Воно не залежало від волі власника предмета сервітуту, який не міг його припинити або скасувати.

Режим права на чужі речі був неоднаковим. Ці права за обсягом і змістом істотно різнилися, хоч і мали багато спіль­ного. Наприклад, земельні сервітути мали багато спільного з емфітевзисом і суперфіцієм, але істотно відрізнялися один

334

від одного. Особисті сервітути практично були невідчужува-ними, а інші права на чужі речі можна було відчужувати і пе­редавати в спадщину. Помітні були відмінності й в обсязі прав. Суб'єкт сервітуту мав право користуватися чужою зем­лею в одній або кількох відносинах, а емфітевта користував­ся земельним наділом у повному обсязі.