§ 2. Сингулярне наступництво

Римське спадкове право знало сингулярне наступництво, за яким до окремих осіб переходили лише певні майнові ви­годи без обтяження їх будь-якими обов'язками. Це були 1е-gata (легати або заповідальні відкази) і fideicomiss (фідеїко-міси).

Legata (легат, або заповідальний відказ) — це розпоря­дження спадкодавця у заповіті про надання будь-якої май­нової вигоди за рахунок спадкового майна третій особі — відказоодержувачу.

За легатом до легатарія (відказоодержувача) переходило окреме право, а не частина спадщини. Отже, легатарій не ніс ніякої відповідальності за борги спадкодавця.

У римському спадковому праві класичного періоду існува­ли чотири види легатів, які відрізнялися способами призна­чення відказоодержувачів. Легати призначалися тільки в разі спадкування за заповітом і тому не могли бути покладені на спадкоємців за законом. Встановлення легатів супроводжува­лося суворим додержанням ряду формальностей, що усклад­нювало процедуру їх оформлення. Виконання легатів забез­печувалося позовним захистом.

Обтяжливий формалізм встановлення легатів, неможли­вість покладати їх на спадкоємців за законом призвели в пе­ріод імперії до виникнення ще одного виду заповідальних розпоряджень — фідеїкомісів. Вони з'явилися внаслідок по­слаблення формалізму і були можливі на основі усних або письмових прохань спадкодавця, з якими вони зверталися найчастіше в момент смерті до спадкоємців про виконання будь-якої позитивної ДІЇ на користь третіх осіб. Спочатку та­кі прохання юридичної сили не мали і тому не мали юридич­ного захисту. Цим пояснюється назва подібних розпоря­джень або прохань (фідеїкоміс — доручення совісті). Вико­нання їх було справою совісті спадкоємця, на якого поклада­лися такі розпорядження або прохання. Він міг їх і не вико-

441

нати. З часів Августа виконання фідеїкомІсів почало забезпе­чуватися наданням спеціальних позовів, тобто вони одержа­ли позовний захист.

Фідеїкоміси швидко набули визнання, оскільки мали ряд переваг порівняно з легатами. Вони позбавлені обтяжливого формалізму; їх можна покладати на спадкоємців як за запо­вітом, так і за законом; як до, так і після заповіту у вигляді додаткових розпоряджень, що додавалися до нього. Ці пере­ваги фідеїкомІсів зумовили їх зближення з легатами, тому в праві Юстиніана вони остаточно зливаються. Проте в фідеї­комІсів було уразливе місце. Спадкодавець міг покласти на спадкоємця обов'язок передати за фідеїкомісом усю активну частину спадщини третій особі. Це призвело до того, що на третю особу почали переносити спадщину повністю — з пра­вами і боргами. Спадкоємець часто залишався лише формаль­ним наступником. Оскільки ж він нічого не одержував у спадщину, йому було простіше відмовитися від неї. Проте при цьому він позбавляв майнових вигод третю особу (фідеї-комісарія), на користь якого встановлювався фідеїкоміс. Врешті-решт було вироблено правило, за яким незалежно від змісту розпорядження спадкодавця про встановлення фідеї-коміса спадкоємець в усіх випадках мав право залишити за собою не менше чверті спадщини — чверті Фаяьцидія. Решта спадщини переходила до фідеїкомісарія, але вже з боргами спадкодавця.

До заповідальних відказів близьким за сутністю було так зване дарування на випадок смерті, за яким угода про дару­вання набирала чинності лише після смерті того, хто дарує, і за умови, що він помирає раніше обдарованого.

Крім того, особливим випадком передачі частини спадку особі, що не є спадкоємцем, була mortis causa capio. Суть йо­го полягала в тому, що спадкоємець у заповіті призначався з умовою, що він передасть щось певній особі. Набути прав спадкоємця можна було лише за умови виконання цього роз­порядження. Однак вигодонабувач, на відміну від легатарія чи фідеїкомісарія, не міг вимагати виконання цього розпоря­дження.

442

Додаток 1