§ 2. Сенат

Хоч формально найвищим органом державної влади були народні збори, фактично провідна роль належала сенату. Сенат не був виборним органом: сенаторів призначали спо-

223

чатку консули, а потім — цензори. До сенату входили ті, хто в минулому обіймав вищу державну посаду (консула, прето­ра, цензора). Не могли бути сенаторами вільновідпущені та їхні сини, а також особи, що займалися негідними римського громадянина заняттями, наприклад дрібною торгівлею. Закон Овінія (lex Ovinia) 312 p. до н. є. приписував обирати сенато­рів «з кращих людей». Але слід взяти до уваги, що списки се­наторів, що складалися кожні п'ять років, практично не від­різнялися один від іншого. До цього органу влади обиралися довічно, а склад його регулярно поповнювався. Спочатку склад сенату був суто патриціанським. Пізніше доступ у се­нат одержали і плебеї. До Сули (82—79 pp. до н. є.) сенат складався з трьохсот чоловік. Сула збільшив його склад до шестисот чоловік, Цезар (49—44 pp. до н. є.) — довів до де­в'ятисот.

Процедура роботи сенату була такою. Зазвичай сенат скликав консул (чи диктатор), котрий і головував на засідан­нях. Претор також міг скликати сенат, однак лише у справах менш важливих. У засіданні сенату могли також брати участь діючі магістрати. Вони могли виступати, але не мали права голосувати. Засідання сенату, зазвичай, були публічними, але могли відбуватися і за зачиненими дверима. В останньому ви­падку рішення сенату називалося senatus consultum taciturn (мовчазним). Магістрат, який скликав сенат, викладав суть справи, з приводу якої він вирішив звернутися до сенату (ге-latio). При обговоренні сенатори висловлювалися за списком. Голосування могло бути або поіменним, або шляхом пере­ходу на різні сторони приміщення сенату («голосування но­гами»). Рішення сенату — сенатус-консульти (senatus con-sulta) — діставали назву від імені консула, що головував на засіданні сенату. Сенатус-консульти заносилися до спеціаль­ної книги і передавалися на зберігання у храм Церери на схов едилам. Пізніше сенатус-консульти передавали в архів­ний відділ державної скарбниці при храмі Сатурна.

Повноваження сенату в галузі врядування були дуже ши­рокими. Йому належала адміністративна влада під час так званих «вакуумів влади», коли своєчасно не міг бути обраним вищий магістрат. Наприклад, якщо з виборами консула трап­лялася затримка, сенат призначав зі свого середовища тимча­сового державця — biterrex'a. Через кожні п'ять днів оби­рався новий interrex. І так до того моменту, поки не буде об­рано нового консула. Від сенату залежало призначення дик-

224

татора у разі небезпеки війни чи внутрішніх заворушень. Він здійснював керівництво іноземними справами, вирішував пи­тання оголошення війни й укладення миру, ратифікував мир­ні договори. До його компетенції належало і загальне керів­ництво збройними силами. Тут він приймав рішення про на­бір та про умови набору до лав армії; розподіляв театри во­єнних дій між полководцями; фінансував армію під час війни; контролював хід воєнних операцій, даючи полководцям ука­зівки про те чи інше використання війська; надавав дозвіл полководцю залишитися на посаді понад встановлений тер­мін; вирішував питання про викуп військовополонених; при­суджував полководцю тріумф. Сенат також складав бюджет витрат і прибутків, керував державним майном, розпоряджа­ючись загарбаними в інших народів землями. Крім того, він відав «світськими» справами релігійного культу: встановлю­вав релігійні свята, приймав рішення про їх організаційне за­безпечення тощо.

Сенатори користувалися повагою у суспільстві та мали низку почесних прав, зазвичай нематеріального характеру. їх легко було впізнати по зовнішньому вигляду на вулицях Ри­му: вони носили золоте кільце, червоні черевики і тогу з ши­рокою пурпурною облямівкою.