- •Інтродукція (вступ)
- •Глава 1
- •§ 1. Нарис політичної історії Риму (зовнішня історія)
- •§ 2. Соціально-економічна структура Риму (внутрішня історія)
- •§ 3. Римська культура (цивілізація)
- •§ 4. Традиція римського права
- •§ 5. Періодизація
- •Глава 2 п ідвалини (підґрунтя) римського права
- •§ 1. Попередні зауваження
- •§ 2. Римська моральність. Релігія
- •§ 3. Юридичні підвалини римського права
- •§ 4. Філософська думка
- •§ 5. Філософсько-правові погляди Ціцерона
- •§ 6. Римська юриспруденція (правова думка)
- •Глава 1 римське право як правова система
- •§ 1. Поняття правової системи і системи права
- •§ 2. Поняття римського права
- •§ 3. Право в системі Римської античної цивілізації
- •§ 4. Поділ римського права
- •Глава 2 ф орми права
- •§ 1. Загальний огляд тенденції
- •§ 2. Звичаї
- •§ 3. Закони
- •3. Імператорські конституції.
- •§ 4. Едикти магістратів
- •§ 5. Консультації правознавців
- •§ 1. Загальні зауваження.
- •§ 2. Становище особи
- •§ 3. Речі (об'єкти римського права)
- •§ 4. Захист прав. Судочинство
- •Глава 1
- •§ 1. Поняття рецепції римського права
- •§ 2. Форми рецепції римського права
- •§ 3. Види і типи рецепції римського права
- •Глава 2
- •§ 1. Передумови рецепції римського права у Візантійській імперії
- •§ 2. Систематизація Юстиніана
- •§ 3. Рецепції римського права у «післяюстиніанову добу»
- •Глава з
- •§ 1. Континентальний та англосаксонський типи рецепції
- •§ 2. Проторецепція
- •§ 3. Глосатори
- •§ 4. Вплив римського права на кодифікації XIX ст.
- •Глава 4 рецепція римського права в україні
- •§ 1. Загальні положення. Початок рецепції
- •§ 2. Римське право в Російській імперії
- •§ 3. Рецепція римського права в срср
- •§ 4. Римське право в незалежній Україні
- •§ 5. Школа рецепції римського права в Україні
- •Глава 1 г ромадяни риму
- •§ 1. Поняття римського громадянства
- •§ 2. Набуття римського громадянства
- •§ 3. Втрата римського громадянства та його обмеження
- •Глава 2 інші суб'єкти публічного права
- •§ 1. Юридичні особи публічного права
- •§ 2. Державець як виразник публічного інтересу в Римі
- •Глава 1
- •§ 1. Трансформації системи органів врядування у Стародавньому Римі
- •§ 2. Засади врядування у римській державі
- •Глава 2 елементи публічного правопорядку
- •§ 1. Грошова система і державна скарбниця
- •§ 2. Публічно-правові засоби поповнення державної скарбниці в ранньому Римі
- •§ 3. Становлення податкової системи (класичної доби)
- •Глава з
- •§ 1. Організація римського війська
- •§ 2. Статус воїнів
- •§ 3. Публічно-правові засоби забезпечення боєздатності армії
- •Глава 1
- •П ублічний порядок та врядування
- •У республіканському римі.
- •Історична довідка
- •§ 1. Народні збори
- •§ 2. Сенат
- •§ 3. Магістратура
- •Глава 2
- •§ 1. Принципат
- •Глава з
- •§ 1. Формування поняття публічного делікту (злочину)
- •§ 2. Засади карної відповідальності
- •§ 3. Класифікація злочинів
- •§ 4. Засади визначення міри покарання
- •§ 5. Види покарань
- •Глава 4 к арна юстиція
- •§ 1. Види карного процесу
- •§ 2. Судочинство у карних справах
- •Частина III
- •Особи (суб'єкти приватного права)
- •Глава 1
- •§ 1. Цивільна правоздатність та її обсяг
- •§ 2. Опіка і піклування
- •§ 3. Диференціація фізичних осіб як суб'єктів цивільного права
- •§ 4. Приватні корпорації
- •§ 5. Представництво
- •Глава 2
- •§ 1. Динаміка регулювання сімейних відносин
- •§ 2. Сім'я. Спорідненість
- •§ 3. Шлюб та його види
- •§ 4. Правові відносини подружжя
- •§ 5. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада
- •§ 1. Позовний захист: поняття і види позову
- •§ 2. Судове рішення
- •§ 3. Позовна давність
- •§ 4. Спеціальні засоби преторського захисту
- •Розділ II речеве право
- •Глава 1 p ossessio (володіння)
- •§ 1. Поняття і види possessio
- •§2. Виникнення і припинення посідання
- •§ 3. Захист посідання
- •Глава 2 право власності
- •§ 1. Формування поняття про право власності у Стародавньому Римі
- •§ 2. Поняття і зміст права власності
- •§ 3. Спільна власність
- •§ 4. Набуття і втрата права приватної власності
- •§ 5. Захист права власності
- •Глава з п рава на чужі речі
- •§ 1. Виникнення, поняття і види прав на чужі речі
- •§ 2. Сервітути: поняття і види
- •§ 3. Емфітевзис і суперфіцій
- •§ 4. Право застави (заставне право)
- •Глава 1
- •§ 1. Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обігу
- •§ 2. Підстави виникнення зобов'язань
- •§ 4. Виконання зобов'язань
- •§ 5. Наслідки невиконання зобов'язань
- •§ 6. Забезпечення зобов'язань
- •§ 7. Припинення зобов'язання, крім виконання
- •Глава 2 договори. Загальні положення
- •§ 1. Поняття і види договорів
- •§ 2. Умови дійсності договорів
- •§ 3. Зміст договору
- •§ 4. Укладення договору
- •§ 1. Вербальні контракти
- •§ 2. Літеральні, або ж лібральні (письмові) контракти
- •§ 3. Реальні контракти
- •§ 4. Консенсуальні контракти
- •§ 5. Інномінальні (безіменні) контракти
- •§ 6. Пакти та їх види
- •Глава 4
- •§ 1. Зобов'язання ніби з договорів
- •§ 2. Деліктні зобов'язання
- •§ 3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделікти)
- •Розділ IV спадкове право
- •Глава 1 загальні положення
- •§ 1. Основні поняття спадкового права
- •§ 2. Основні етапи розвитку
- •Глава 2 в иди спадкування
- •§ 1. Спадкування за заповітом
- •§ 2. Спадкування за законом
- •Глава з
- •§ 1. Прийняття спадщини
- •§ 2. Сингулярне наступництво
- •Словник
- •Персонали
- •Бібліографія
- •Хронологічна порівняльна таблиця розвитку стародавнього риму та римського права
- •Гай. Інституції (вибрані фрагменти) книга і. Про особи
- •Про поділ права
- •Книга и. Про речі
- •Про заповіти вояків
- •Про закон Фальцидія
- •Книга IV. Про позови
- •Частина і. Загальні положення
§ 2. Засади карної відповідальності
При визначенні засад карної відповідальності римська юриспруденція виходила з принципово важливого положення: «У кримінальних справах усуває чи пом'якшує відповідальність те, що не має такого значення у справах приватних». Цим, зокрема, обґрунтовувався важливий критерій провини (вини), як необхідної ознаки злочину й умови відповідальності за його вчинення. До того ж провина у галузі карного права розглядалася як обставина, що допомагала встановити причину злочину (захист від нападу, що спричинив смерть нападника; затримання зловмисника, палія тощо).
Об'єктивний бік злочинної дії міг кваліфікуватися чисто формально: при більш тяжких злочинах визнавалося, що замах карається, навіть якщо результат правопорушення не настав і конкретної шкоди заподіяно не було. Отже, визнавалося, що шкідливі наслідки публічного делікту полягають в абстрактному зазіханні на публічний правопорядок. Особливості загальної конструкції карної провини як підстави відповідальності зумовили також і те, що розрізнення стадій здійснення злочину (закінчене і незакінчене, намір, приготування) у більшості випадків не розглядалося римськими
245
юристами як чинник, що впливає на кваліфікацію дії і покарання злочинця.
Зосередження уваги римської юриспруденції на з'ясуванні мети і змісту публічного делікту сформувало ще одну важливу особливість оцінки злочину: практично не розрізнялися власне здійснення злочину і співучасть, підбурювання до злочину і його виконання, хоч різні відтінки злочинної поведінки було з'ясовано і проаналізовано. Результатом такого підходу була сентенція: «Хто дає згоду, має бути покараний як той, хто діє», що стала підґрунтям встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочини проти римського народу чи принцепса. Навіть смерть злочинця не припиняла карного переслідування осіб, що мали у такий спосіб відношення до дійсного чи уявного злочину — «у справах про злочин проти громади кожен — не співучасник, а найголовніший виконавець».
Умовою карної відповідальності була вина як певне негативне психічне ставлення злочинця до передбачуваної карним законом дії. Ідея врахування ставлення суб'єкта злочину до своєї провини сформувалася ще в рамках юрисдикції пон-тифіків і тих критеріїв, якими керувалися жерці в покаранні тих, кого вважали порушником суспільно-релігійних порядків. (У позарелігійному юридичному покаранні не мало значення ставлення порушника до вчиненого: головним було з'ясувати, що вчинено, ким і за яких обставин.) Порушення релігійних церемоній поділялися на значні та дрібні — такі, що можна вибачити. При цьому малося на увазі, що значні делікти вчинено свідомо, а дрібні — результат недбалості. Відповідно значні делікти тягли для порушника ганьбу, а дрібні — лише осуд з виховною метою. З часом це стало виглядати так, що лише значні делікти, тобто ті, що вчинені свідомо, винно, трактувалися як підстава застосування карних санкцій.
З часів визнання християнства офіційною релігією під його впливом наявність провини (вини) визнається обов'язковою умовою карної відповідальності. «Sine culpa non est aliquis puniendas» (Без вини немає будь-якого покарання. Немає вини — немає покарання), — вважали римські юристи. Безвинне вчинення протиправної дії, очевидно, взагалі не давало підстави загальної кваліфікації її як злочину.
Отже, історично склалося так, що і архаїчне, і пізнє римське право виходило з того, що для карності публічного де-
246
лікту обов'язковою є його навмисність. Дії протиправні, але ненавмисні, тобто вчинені з необережності, недбалості тощо кваліфікації як злочини не підлягали (хоч розглядалися як приватноправові делікти). Через це у римському праві визнавалася єдина форма карної провини — dolus (злочинний намір, злий умисел). Хоча іноді допускалося, що протиправна дія сама по собі, за своєю природою вимагає покарання, але в цих випадках припускалася наявність dolus, що трактувалася як злочинна зневага індивіда до публічного правопорядку. У свою чергу «злий умисел» як форму вини поділяли на кілька видів, що слугували підставою спеціальної кваліфікації вчиненого і були критеріями ступеня осуду дій злочинця. Зокрема, варто згадати про такі види dolus:
власне dolus (злий намір, як такий) означав наявність прагнення вчинити саме те, що було вчинено. Dolus означав, що особа розуміла характер своїх дій, могла оцінити як мож ливі, так і бажані наслідки;
lascivia означала, що суб'єкт вчинив злочинні дії як ви тівку, необдуманий жарт, однак він визнавався таким, що ро зуміє, якими можуть бути наслідки;
iuxuria відображала негідне психічне ставлення особи до протиправних дій, зумовлене прагненням до чогось по рочного;
cupiditas як мотив злочину, зумовлений жадібністю, пристрастю злочинця, що, однак, не є тотожним прагненню до особистого збагачення;
petulantia полягала у зухвалості, нахабності. Вона вва жалася мотивом злочинної поведінки при непокорі військо вій владі, магістрату, публічному правопорядку.
Втім, усі названі види dolus рівною мірою були тяжкою провиною і на визначення міри відповідальності практично не впливали.
Карна провина включала внутрішні елементи, наявність яких була обґрунтуванням карної відповідальності. Такими елементами були: 1) наявність певного інтелектуальною рівня, що означало передбачення можливих наслідків, розуміння обставин справи, уявлення про можливі наслідки вчинку; 2) наявність шкідливої для публічного правопорядку спрямованості волі. Відсутність цієї «шкідливості» визначалася загальним правилом: «Ніхто не діє навмисно, якщо користується своїм правом». Спроба вийти за межі реалізації прав у галузі публічних інтересів створює кримінальну ситуацію. Ви-
247
знання публічної шкідливої спрямованості волі зумовило наявність низки ситуацій, коли покаранню підлягали дії, що не обов'язково характеризувалися наявністю dolus. Наприклад, підлягав карній відповідальності лікар за невдале лікування, оскільки у цьому вбачалося порушення ним своїх обов'язків. Тут відповідальність наставала на засадах об'єктивного настання наслідків, визнаних законом злочинними та небезпечними, незалежно від конкретних мотивів чи навіть за відсутності таких.
Разом з тим, для визнання особи винною у вчиненні злочину не обов'язковим було усвідомлення нею протизаконності свого вчинку; від неї не вимагалося точне юридичне знання, що саме вона порушує. У загальній формі ця вимога виражалася у сентенції ignorantia legis neminem excusat (Незнання закону нікого не вибачає). Лише для злочинів із спеціальним суб'єктом — посадових тощо — усвідомлення протиправнос-ті своєї дії та її характеру було обов'язковим елементом. Без цього не йшлося про ці види злочинів: становище певного кола суб'єктів у римському публічному правопорядку припускало, що їх обов'язком є точне знання законів і їхніх вимог. Тут знання чи незнання законів трактувалося як ухилення від належного виконання публічних обов'язків магістрату з наслідками, що звідси випливали.