§ 4. Правові відносини подружжя

Відносини подружжя були як особистого, так і майнового характеру. Вони істотно відрізнялися при шлюбі без чолові­чої влади і при шлюбі з чоловічою владою.

Особисті й майнові відносини подружжя при шлюбі cum manu відрізнялися патріархальною суворістю. Дружина не мала юридичної самостійності Більш того, влада чоловіка над нею була практично необмеженою. Чоловік міг піддавати її будь-яким покаранням, витребувати її (як річ) назад, якщо вона самовільно залишала його дім, продати в рабство. Так само як раби, діти і дружина були повністю позбавлені правоздатності Широта правового свавілля чоловіка якоюсь мірою обмежу­валася громадською думкою. Захід покарання за провинність дружини визначала рада, що складалась з родичів дружини.

Так само складалися й майнові відносини подружжя. Все майно, яке дружина мала до шлюбу або набувала за час шлю­бу (наприклад одержувала спадщину), автоматично ставало власністю чоловіка. Практично дружина не могла бути влас­ницею майна, а отже не могла й укладати правочини. Таке обмеження прав дружини певною мірою компенсувалося тим, що вона могла бути спадкоємницею після смерті чолові­ка нарівні з дітьми і поділяла соціальне становище чоловіка: почесті, що виявлялися йому, поширювалися і на неї.

Шлюб sine manu інакше визначав особисті й майнові відно­сини подружжя. Чоловічої влади над дружиною як такої вже не було. Дружина зберігала правовий статус, який мала до шлюбу. Якщо вона була під владою свого pater familias, тоб­то особою чужого права (persona alieni juris), це її становище зберігалось і після шлюбу, а якщо не була під владою свого pater familias, залишалася незалежною. Влада чоловіка на неї не поширювалася. Втім, у деяких внутрішніх сімейних вза­єминах верховенство чоловіка зберігалося (наприклад, вирі­шення питання вибору місця проживання сім'ї, способів і ме­тодів виховання дітей тощо).

Так само регулювалися майнові відносини подружжя, в основу яких було покладено принцип роздільності майна чо­ловіка і дружини. Все, що було власністю дружини до вступу в шлюб або набуто нею за час шлюбу, залишалося її власніс­тю, якщо вона юридично була самостійною. Дружина мала право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном.

286

Разом з тим, дещо обмеженим було jus commercii подруж­жя щодо одне одного. Загалом, чоловік та дружина мали право укладати між собою різноманітні види договорів, од­нак, один з них — дарування, — був можливий лише з істо­тними застереженнями.

Іноді в романістичній літературі можна зустріти тверджен­ня, що дарування між подружжям було категорично заборо­нено взагалі При цьому посилаються на сентенцію Ульпіана, який писав: «Наші предки заборонили дарування між жінкою і чоловіком; вони вважали гідною поваги любов лише на ос­нові душевного настрою і піклувалися про репутацію по­дружжя, аби [подружня] угода не мала вигляду набутого за­собом [сплати] ціни і аби кращий не біднішав, а гірший не збагатився» (Д. 24.1.3).

Але слід мати на увазі, що Ульпіан змальовував ситуацію, яка мала місце у римському праві раннього періоду. У період класичного римського права правове регулювання цих відно­син виглядало дещо інакше. Дійсно, існувало загальне пра­вило, згідно з яким дарування між чоловіком та дружиною не мало сили (Д. 24.1.1—3). Разом з тим, перелік винятків був вельми широким: дозволялось дарування на похорон (Д. 24.1.5.8—10), дарування на випадок смерті (Д. 24.1.9.2), дарування дружиною чоловікові для просування по службі, а також для необхідних витрат за посадою (Д. 24.1.40—42), да­рування внаслідок вигнання (Д. 24.1.43), а також на випадок розлучення (Д.24.1.60.1).

Дружина могла доручити чоловікові управління своїм май­ном. Оскільки між подружжям могли виникати будь-які пра­вові відносини, ці відносини підлягали позовному захисту. Проте існували обмеження, які полягали в тому, що між по­дружжям не допускалися позови, що призводили до безчестя одного з них.

Майнові відносини подружжя охоплювали ще два шлюб­но-правових інститути: посаг, придане (dos) та дарування з боку чоловіка (donatio propter nuptias).

Посагом вважалося не все майно дружини, а тільки те, що спеціально призначалося для цієї мети і передавалося чолові­кові самою дружиною, її pater familias чи іншими особами. Спершу мета посагу полягала в полегшенні майнового тягаря чоловіка на утримання сім'ї, а пізніше — у забезпеченні не­похитності шлюбного союзу.

У республіканський період посаг відразу переходив у влас-

287

ність чоловіка, і навіть після припинення шлюбу не повертав­ся дружині. Це спричинило низку негативних наслідків. Че­рез повну свободу розлучення і нівелювання моральних засад наприкінці періоду республіки кількість розлучень зросла. Шлюб набуває форми збагачення, що обурювало багатих батьків наречених. Вони вимагають від нареченого перед вступом до шлюбу певних обіцянок на випадок його припи­нення, що поступово перетворюються на шлюбні договори. Преторська практика з часом виробила певні правила, які зняли гостроту проблеми.

Згідно з загальним положенням, при припиненні шлюбу через смерть дружини посаг залишався чоловікові. Проте, якщо він був встановлений батьком дружини, який був живий на момент смерті дочки, посаг повертався йому. Якщо шлюб припинявся через смерть чоловіка, посаг в усіх випадках по­вертався дружині. При розлученнях діяло інше положення: якщо в розлученні винен чоловік, посаг повертався дружині, якщо винна дружина — залишався чоловікові. Пізніше Юсти-ніан ще більше обмежив права чоловіка на посаг, встановив­ши положення: посаг залишався чоловікові лише за умови розлучення з вини дружини, в інших випадках — повертався спадкоємцям дружини чи їй самій. Права жінки на посаг зростали, при цьому римські юристи зазначали: «Хоча посаг перебуває у майні чоловіка, він належить жінці» (Д. 23.3.75).

Дошлюбне дарування — дарування майбутнього чоловіка майбутній дружині — ввійшло в звичай, а згодом набуло до­сить чітких правових контурів після того, як визначилася за­безпечувальна функція посагу. Якщо дружина у разі безпідс­тавного розлучення зі свого боку ризикує втратою посагу, вона зацікавлена в тому, щоб чоловік, отримуючи посаг, ви­діляв певну (приблизно рівну посагу) частину свого майна для подібної гарантії дружині Це положення не було нор­мою, правовим обов'язком чоловіка, проте його суворо до­держувалися через вимоги моральності. За Юстиніана зазна­чені норми набули подальшого розвитку. Це дало змогу у відповідь на переданий чоловіку посаг здійснити відповідне дарування не тільки до шлюбу, а й після його укладення. Та­ке дарування з боку чоловіка дістало назву donatio propter nuptias. Насправді дарування тут не було. Чоловік залишався власником майна, яке обіцяв дружині замість посагу, корис­тувався ним, як і раніше. Однак при розлученні з його вини це майно переходило у власність дружини як штрафна ком-

288

пенсація. Найбільше це нагадувало заставу на випадок розлу­чення, за якої дружина не тільки мала право вимагати назад придане, а й могла домогтися передачі цього умовного дару­вання з боку чоловіка.