Глава з

ПЕРЕХІД ПРАВ І ОБОВ'ЯЗКІВ ДО СПАДКОЄМЦІВ

§ 1. Прийняття спадщини

У момент відкриття спадщини спадкоємці ще не стають її власниками. Для цього слід здійснити такі юридичні дії:

а) вжити заходів щодо повного виявлення спадкового май­ на та його охорони. З цією метою провадився інвентаризацій­ ний опис виявленого спадкового майна, що слугувало право­ вою підставою визначення його складу (активу й пасиву);

б) виявити і визначити кредиторів і боржників, місце їх знаходження, розміри вимог і боргів тощо;

в) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли перебу­ вати як у місці відкриття спадщини, так і далеко від нього —

438

в провінціях, походах тощо. Треба було підготувати спадщи­ну до прийняття спадкоємцями, для чого необхідно було іно­ді багато часу. Проте спеціальних строків jus civile не вста­новлювало. Кредитори спадкодавця, зацікавлені у задоволен­ні своїх вимог у найкоротший строк, могли просити спадко­ємців дати відповідь — чи приймають вони спадщину, чи від­мовляються від неї. Відповідно до цього спадкоємці звергали­ся до суду з проханням призначити їм строк для роздумів. У «праві Юстиніана» цей строк міг бути визначений до 9 міся­ців, а імператором — подовжений до одного року.

Для прийняття спадщини вимагалися такі умови: а) здат­ність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини. Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прийняти спадщину через свою недієздатність, замість них спадщину приймали їх законні представники (батьки, опіку­ни, піклувальники).

Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із двох способів: а) заявою про намір прийняти спадщину; б) фактичним вступом в управління спадковим майном. У «праві Юстиніана» заяву про намір прийняти спадщину мож­на було зробити в будь-якій формі, так само і вступити у фактичне управління спадщиною можна було будь-яким спо­собом, який засвідчував про вступ до спадщини, її прийняття. Наприклад, спадкоємець продовжує проживати в будинку, який має перейти йому в спадок, здійснює його ремонт, ви­магає від боржників спадкодавця сплати боргів. Всі ці та інші дії засвідчують про вступ в управління спадщиною.

Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спад­коємець став наступником небіжчика у його правах і обов'яз­ках, тобто не лише власником активної частини спадщини, він ще зобов'язаний сплатити борги спадкодавця. Іноді борги перевищували активну частину спадщини, тоді поставало пи­тання, в якому обсязі має відповідати спадкоємець за борги спадкодавця. У класичному римському праві спадкоємець, що прийняв спадщину, зобов'язаний був відповідати своїм влас­ним майном за всі борги спадкодавця, навіть якщо спадщина складалася з одних боргів. Ухилятися від відповідальності можна було, лише відмовившись від спадщини. Така необме­жена відповідальність за борги спадкодавця не відповідала інтересам торгового обігу. Тому Юстиніан встановив нове правило, відповідно до якого спадкодавець був зобов'язаний

439

здійснити за участю нотаріуса, оцінювача, кредиторів спад­кодавця та інших зацікавлених осіб опис і оцінку спадкового майна. Відповідальність спадкоємця за борги спадкодавця в такому разі обмежувалася лише обсягом активної частини прийнятої спадщини. Наприклад, спадщина за здійсненим описом містила в собі майна на 2 тисячі і боргів на 3 тисячі. Спадкоємець ніс відповідальність лише в межах 2 тисяч ак­тивного майна.

Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помирав після відкриття спадщини, не встигши прийняти її, спадщину приймав субститут (підпризначений спадкоємець). В іншому разі відповідно до давнього jus civile спадщина залишилася без господаря.

Преторська практика винайшла інший шлях. В разі смерті спадкоємця за заповітом відкривалося спадкування за зако­ном. Частка померлого спадкоємця за законом пропонува­лась наступним спадкоємцям. Поступово преторська практи­ка виробила загальне правило: якщо спадкоємець помирав після відкриття спадщини, але до її прийняття, право прий­няти належну йому частку переходило до його спадкоємців (спадкова трансмісія).

Спадкову трансмісію слід відрізняти від спадкування за правом представлення. Якщо спадкування за правом пред­ставлення має місце лише в разі спадкуванні за законом, то спадкова трансмісія могла мати місце як при спадкуванні за законом, так і при спадкуванні за заповітом. Крім того, спад­кування за правом представлення настає, якщо спадкоємець помер до відкриття спадщини, а спадкова трансмісія буде то­ді, коли закликаний спадкоємець помирає після відкриття спадщини, але до її прийняття. Спадкова частка померлого спадкоємця при спадкуванні за правом представлення пере­дається конкретно зазначеним у законі особам — онукам, ді­дусям, бабусям тощо. При спадковій трансмісії право на прийняття частки, що мав одержати померлий, переходить до будь-яких його спадкоємців.

Якщо спадкоємець помирав до прийняття спадщини і не було спадкової трансмісії чи він відмовлявся від прийняття спадщини, його частка порівну приростала до часток інших спадкоємців. Наприклад, якщо помирав один з двох спадко­ємців за заповітом до прийняття спадщини, не залишивши спадкоємців, його частка не переходила до спадкоємців за законом. На підставі правила, що не може бути одночасного

440

закликання до спадкування за заповітом і за законом, частка померлого спадкоємця приростала до частки спадкоємця за заповітом, що залишився живим.

Спадкоємці були зобов'язані виконати також інші обов'яз­ки, що були зазначені в заповіті. Для захисту своїх спадкових прав вони мали спеціальний позов.