§ 2. Судочинство у карних справах

Основні засади процедури карного судочинства склалися при розгляді карних справ магістратом за участі суду при­сяжних і карних справ, що підлягали юрисдикції магістрата з наступним затвердженням вироку народними зборами.

Принциповою особливістю карного процесу за римським публічним правом була вимога обов'язкового приватного звинувачення по всіх карних справах. Ні посадові особи, ні особи, що офіційно виконували суддівські функції, ніхто інший (чиновник, військовий магістрат, клірик тощо) не міг порушувати карні справи, підтримувати обвинувачення у су­ді, надавати докази тощо. Для початку провадження у кар­них справах необхідно було, щоб приватна особа (римський громадянин) звинуватила іншу особу в здійсненні публічного делікту з ознаками карного злочину, в приватному порядку звернулася до відповідної судової інстанції і виявила ініціа­тиву підтримувати обвинувачення.

Зацікавлена особа зверталася до quaestio — спеціального органу, що займався підготовкою до судового розгляду даної категорії справ. Комісій було кілька. Об'єднання всіх таких комісій вважалося верховним карним судом. До складу комі-

259

сій входили кілька фахівців-суддів з числа магістратів, при­сяжні судді обиралися за жеребом; головував спеціальний магістрат. До початку засідання суду громадянин, який вису­нув обвинувачення, повинен був виконати певні формальнос­ті, щоб засвідчити свій намір. Якщо обвинувачів було кілька, претор призначав одного як dominus litis, додавши трьох по­мічників. Усі вони підписували обвинувачувальний акт, у якому зазначалися: 1) місце слухання справи, 2) ім'я претора, 3) ім'я того, хто обвинувачує, 4) ім'я того, кого обвинувачу­ють, 5) сутність обвинувачення, 6) зміст відповідної норми за­кону, 7) місце, рік і місяць вчинення злочину. При цьому об­винувачуваний міг скористатися правом ознайомлення з ак­том обвинувачення.

Той, хто висував обвинувачення, певним чином зв'язував себе фактом обвинувачення: у разі недоведеності обвинува­чення, до нього міг бути у свою чергу вчинений позов з боку колишнього обвинувачуваного з приводу наклепу на нього. Крім того, кожен римський громадянин міг обвинуватити то­го, хто висунув обвинувачення і програв карний процес, у не­сумлінності, змові з обвинувачуваним тощо і порушити іншу карну справу проти обох вказаних осіб.

Після встановлення сутності обвинувачення починалася процедура визначення складу суду присяжних. Кожна сторо­на мала право відводити присяжних, яких, зазвичай, у слу­ханні справи брало участь від 35 до 75 осіб. Потім жеребом визначався суддя — головуючий у справі. Суд збирався у спеціально організованому місці, у певні дні й години, був відкритим і публічним. Процес починався з промови обвину­вача, у якій той мав дотримати чотирьох умов: rem ut deftni-at, hominem ut notet, argumento probet, teste confirmat — ви­класти суть звинувачення, вказати на учасників і обставини злочину, викласти аргументи і вказати на докази. Під час од­ного процесу можна було обвинуватити особу лише в одному карному злочині. Головним елементом процесу були промо­ви. Допит свідків проводили особисто сторони. Після закін­чення змагань ораторів і підсумкового висновку головуючого наставав момент прийняття рішення присяжними.

Присяжні виносили голосуванням (dixerunt) вирок у одно­му з таких формулювань: «виправданий» (А. — absolve), «засу­джений» (С. — condemno), «істина не встановлена» (N. L. — non liquet). Вирок, що містив засудження обвинуваченого, потребував не менше 50 відсотків + 1 голос присяжних. За

260

умов рівності голосів «за» і «проти» підсудного виправдову­вали. Слухання справи могло бути відновлено за тим самим або аналогічним обвинуваченням, однак через певний промі­жок часу. Виконання вироку було справою обвинувачів (їм видавали для цього спеціальні накази на ім'я уповноважених міських магістратів).

З часом процедура судочинства зазнає змін. Поступово зростає роль головуючого у суді. З'являються платні обвину-вачі-донощики, а згодом і професійні слідчі-поліцейські. Справи про незначні злочини підлягали прискореному адмі­ністративному розгляду зі спрощеними покараннями. Обви­нувачення могло бути вже не тільки приватним (accusatio), a й офіційним. Процес стає закритим і зводиться часто до до­питу обвинувачуваного з приводу висунутих проти нього об­винувачень (inquisitio). He допускається, як було раніше, уго­да сторін щодо формулювання обвинувачення, про характер покарання. Якщо винесений і оформлений належним чином судовий вирок не виконується негайно, то він вважається владним наказом для адміністрації, що не вимагає додатко­вих судових дій.

У період імперії судочинством займаються чиновники, при­значені імператором — співробітники його канцелярії. Ста­новище обвинуваченого враховується при визначенні судової процедури: сенаторів могли засуджувати або сам імператор, або спеціальна колегія; з'являються спеціальні суди для при­дворних, вояків і духівництва; чиновники підлягають суду своїх начальників; створюється спеціальний суд для розгляду злочинів, вчинених рабами і колонами.

Розвивається інквізиційний процес Справу від її порушен­ня до винесення вироку цілком проводила одна особа — суд­дя. Все ширше застосовуються катування, причому навіть що­до свідків. Катуванням піддаються не тільки раби, а й вільні громадяни. Перевагу надають письмовим доказам. Свідчення однієї особи не вважаються достатнім доказом, свідчення жі­нок мають обмежене значення. У судах присягати повинні вже не лише сторони і свідки, а також і судді- Судова проце­дура стає платною і дорогою. Це помітно гальмує розгляд справ.

Останнє слово при карному судочинстві належить імпера­тору, що міг припинити карне переслідування, звільнити від покарання, амністувати. Він міг поновити добре ім'я того за­судженого, котрий, на його думку, був цього гідний (restitu-

261

tio in integrium — інститут, відомий у приватному праві як анулювання угоди).

Поступово формується корпорація осіб, що мають відно­шення до судочинства, але не є суддями — advocati. Претен­дентів вносили у списки колегії адвокатів (statuti advocati) після попереднього іспиту. Очолював колегію адвокатів її го­лова — primas. Судова установа, до якої зараховувався адво­кат, мала над ним дисциплінарну владу, тобто могла наклада­ти штрафи, забороняти на якийсь час ведення справ, виклю­чати зі списків. Від адвоката залежало, прийняти на себе ве­дення справи чи відмовитися від неї. Іноді суддя призначав стороні, що не знайшла собі захисника, адвоката від суду. Адвокат одержував гонорар (почесну винагороду) — «у ме­жах справедливої помірності». Крім виступу в суді, адвокати складали для своїх клієнтів документи, ділові папери тощо.

При визначенні кола доказів, що могли використовуватись у карному процесі, виходили з того, що найголовнішим дока­зом є інформація свідків. Свідками, зазвичай, могли бути тільки повноправні римські громадяни. Однак у разі держав­них злочинів допускалося свідчення жінок, дітей, осіб чужо­го громадянства, навіть рабів. Не допускалося у класичному праві свідчення одне проти одного родичів, що перебували у прямому спорідненні; лібертинів проти своїх колишніх хазя­їв; свідчення клієнтів проти їхнього патрона. Свідчення мало бути особисто зробленим у судовому засіданні. Допускалося примушування до свідчення: вільних громадян примушували загрозою штрафу, рабів — загрозою катування. Катування вважалися прийнятними також для бурлак. У разі тяжких, державних чи релігійних злочинів дозволялося катувати за розсудом суду будь-кого. Спеціально визначалося становище рабів, що дають свідчення проти свого хазяїна: після допиту з катуванням вони вважалися вільними і більше не належали колишньому власнику.

Достатніми для обвинувачення визнавалися також докази, добуті під час обшуку будинку підозрюваного (але при цьому обшук мав проходити за точно встановленою законом процедурою, для того щоб виключити можливість підкидання доказів), і ті, up містилися у документах. Значення пись­мових доказів мали у карному процесі тільки документи офі­ційного характеру. Папери мали бути представлені в оригіна­лах безпосередньо суду.

262