A.C. Макаренко називав традиції тим "зовнішнім каркасом, у якому можна красиво жити, тому він і захоплює". В ряді своїх праць видатний педагог приходить до висновку, що традиції — це дуже хороший клей для колективу. Таким чином, A.C. Макаренко переконливо показав методичну сутність традицій. Щоб розкрити механізм їх дії, він детально описує, як вдала форма виховання переходить у звичай, а далі — в традиції. Це, звичайно, правильно, однак у практиці можна знайти не менше випадків переходу функцій традицій як складних моральних відносин у прості форми взаємин людей, норми поведінки, звичаї, ритуали, а інколи — принципи.

Звідси висновок про те, що демократизація та гуманізація виховання і освіти, тобто їх розбудова в сучасних умовах неможливі без відродження вітчизняних культурно-історичних, народно-педа- гогічних, народознавчих виховних традицій. Це підтверджується науковим висновком К.Д. Ушинського, що "виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях". Національно-культурні традиції є обличчям народу, значною виховною силою і вічним джерелом духовності для підростаючих поколінь.

8.2.3. Реалізація виховного змісту національно-культурних традицій українського народу в діяльності вчителя

Національне виховання стосується всього народу України. При цьому слід, по-перше, усвідомлювати, що поняття "народ України" та "український народ" не є тотожними. "Народ України" має значно ширше значення. Український народ є його визначальним структурним компонентом, що об'єднує, за образним висловлюванням В. Яворівського, "київсько-наддріпрянську зваженість ", "слобожанську лагідність", "вольнолюбність народу Одеси", "донецько-криворізьке страйкове свавілля", "галицький сепаратизм", "кримську непокірність".

По-друге, І.В. Мартинюк правильно акцентує на тому, що національне виховання здійснюється через реалізацію національної ідеї, „яка є головною, об'єднує основні верстви населення України. Її основний зміст він розуміє як "національне відродження незалежної соборної України, розбудову її державності". Підкреслює, що головна мета українського національного виховання, яке традиційно склалося протягом століть, — формування людини-

— 329 —

громадянина, національно свідомої, духовно багатої і фізично розвиненої, будівника і захисника України".

Отже, виховання на традиціях стосується всього народу України, містить національну ідею, вбирає в себе соціалізацію і самовиховання, робить процес становлення особистості педагогічно керованим і доцільним. В.О. Сухомлинський застерігав, що "в нашій праці не може бути нічого маленького". Він писав, що на уроках і в позакласній діяльності виховний аспект завжди був і буде провідним, яким би "очищеним" від виховання не було навчання, воно є насамперед виховання, моральне формування людської особистості. Особливо важливою є його думка про те, що немає і не може бути, не повинно бути навчання, "непричетного" до виховання. "Виховуємо ми, — наголошує педагог, — не тільки ідеями, закладеними в знаннях, які ми даємо своїм учням, але насамперед тим, як ці знання і закладені в них ідеї несемо в клас ми, живі люди, тим, що людина доторкається до людини, до її душі своєю душею".

Виховання учнів на традиціях рідного народу найбільш повно відповідає сучасній ситуації розбудови незалежної суверенної України, її державності, служить передачі підростаючим поколінням основного морального змісту, історичної пам'яті нації, сприяє розвитку особистості громадянина України, який би відповідав новим запитам суспільства.

Тому В. Сухомлинський закликає педагогів подумати над етичною суттю своєї праці, обґрунтовуючи висновок, що віра у вихованця, довіра до нього — це корінь етики взаємовідносин педагога і вихованців. В.О. Сухомлинський наголошує, що кожна людина — це цілий світ думок, почуттів, переживань, що не можна зводити духовний світ маленької людини до навчання. Якщо ми намагаємося, щоб усі сили душі дитини були зайняті уроками, життя її стане нестерпним. Отже, передусім багаті національні традиції забезпечують, щоб вона була не тільки учнем, а насамперед людиною з багатогранними інтересами, запитами, прагненнями. У зв'язку з цим місію вчителя видатний педагог вбачав не в тому, щоб механічно перекладати знання із своєї голови в голову дитини. В.О. Сухомлинський довів, що навчання і виховання — це насамперед людські відносини.

Виховання на традиціях потребує від педагога спеціальних знань, умінь і навичок для організації взаємодії між вчителем і учнями на рівні співробітництва. Таким чином, виховання на традиці-

ях розглядаємо як спеціально організований під керівництвом

— 330 —

учителя процес, в якому вирішальна роль належить самій дитині як унікальному неповторному суб'єкту цього процесу, його активній перетворюючій діяльності, самоосвіті, самовихованню, що веде до його "самозмін" і "саморуху".

Вивчення досвіду кращих шкіл показує, що національна свідомість успішно формується тоді, коли в усьому навчальному матеріалі, але особливо в різноманітній позаурочній роботі, в усіх видах діяльності учнів інтегрована національна ідея, якій належить статус провідної, фундаментальної основи виховання підростаючих поколінь. Ця ідея об'єднує всіх українців: "повільних і швидких, сентиментальних і мрійних, домашніх і непосидючих, мовчазних і співучих, сепаратистів і самостійників ".

У системі чинників розбудови державності України, духовного відродження українського народу, його національної культури і освіти, здійснення успішного переходу до ринкових відносин та входження України у високоцивілізоване світове співтовариство одне з провідних місць належить сучасній школі, національному вихованню її учнів, національно-культурним традиціям українського народу.

Без знання своєї історії, культури, свого родоводу, традицій народу і сім'ї неможливо виховати патріота України, який би характеризувався національною самовідданістю, був здатним дбати про успіх соціальних і економічних перетворень сучасності, трудитися для розквіту Батьківщини в майбутньому.

Традиції — широке філософсько-педагогічне поняття. Як педагогічний феномен це один із центральних компонентів українського народознавства, комплексний метод виховання, де звичаї, ритуали, свята і т. ін. виступають прийомами. Адже в змісті феномен "традиції" інтегрує звичаї, ідеї, естетичні цінності, певні моральні норми, правила поведінки, елементи духовної і матеріальної спадщини, що зберігаються в українському народі, розвиваються і передаються прийдешнім поколінням.

Таким чином, усі прогресивні традиції українського народу мають народознавчий, національно-культурний, високоморальний характер. Вони об'єднані єдиною силою, якою є національна ідея.

Цінність традицій полягає в тому, що їх розвиток і відродження забезпечує примноження кращих психічних якостей українського народу, його менталітету, емоційних та інтелектуальних особливостей нації. Отже, узагальнюючи сказане, під вихо-

ванням на національно-культурних традиціях ми розуміємо

— 331 —

процес відтворення у наступних поколіннях тих кращих національних моральних якостей і рис, що були вироблені українським народом упродовж всього періоду свого існування

(рис. 8.2.3.1).

Рис. 8.2.3.1. Основні напрями та суб'єкти виховання на національно-культурних традиціях

Поряд із цим, необхідно підкреслити зростаючу відповідальність педагогів за стан міжетнічних відносин в Україні, у зв'язку з цим — прищеплювати школярам уміння наполегливо і послідовно боротися за задоволення інтересів усіх народів, що населяють нашу землю, виявляти і підносити те спільне, що їх об'єднувало і об'єднує, виховувати довір'я до громадян різних національностей, формувати громадянську зрілість і розсудливість.

Вчитель мусить знати, що педагогічний уплив національнокультурних традицій на розвиток особистості дитини неперевершений. Учні сприймають їх від батьків і вчителів як дидактичну аксіому, зовсім не відчуваючи, що їх наставляють і виховують.

Нами вже велася мова про загальну мету виховання на традиціях, проте її слід прокоментувати словами К.Д. Ушинського. "В основі особливої ідеї виховання в кожного народу лежить, звичайно, особлива ідея про людину, про те, якою повинна бути людина в уявленні народу в певний період народного розвитку". Таким чином, звичаї, ритуали, свята, обряди, ідеали народу мають у своїй основі найбільш правильні уявлення про людину і спосіб її життя. Вони об'єднують минуле й майбутнє, утверджують в душах молоді віковічні заповіді старшого покоління, інтегрують певну спільність людей у високорозвинену сучасну націю, а вже потім — у цивілізоване загальнолюдське співтовариство.

Аналізуючи виховний зміст українських традицій, варто

— 332 —

трактувати виховання і навчання як нероздільний педагогічний процес в двох взаємопов'язаних аспектах. По-перше, це — педагогічний уплив школи, сім "і, колективу дітей в урочній і позаурочній діяльності; а по-друге, це — готовність учня сприйняти цей уплив, а вчителя, батьків — здійснити його.

Акцент у роботі школи і сім'ї з виховання учнів на традиціях припадає на позаурочну діяльність, що зумовлено рядом факторів.

По-перше, позаурочна виховна діяльність — більш вільний, творчий і відкритий процес; по-друге, у позакласній і позашкільній діяльності яскраво виявляється творчість та ініціатива школярів і педагогів, розгортається процес самовиховання і самотворення особистості; по-третє, вона є важливим механізмом об'єднання зусиль школи і родини у вихованні шкільної молоді на традиціях.

Причини, що гальмують процес виховання на національно-культурних традиціях українського народу, мають соціально-економічний, загальнопедагогічний і організаційнометодичний характер. Це, по-перше, неповна визначеність мети, цінностей, ідеалів, прикладів і зразків у виховній роботі; недостатня етнізація і значний формалізм у змісті, формах і видах виховної діяльності, особливо позаурочної; по-друге, недосконалість навчальних планів і програм, відсутність підручників нового покоління, неврахування регіональної специфіки традицій, народних промислів, декоративно-ужиткового мистецтва; по-третє, недостатня навчально-матеріальна база, як традиційних загальноосвітніх шкіл, так і освітньо-виховних закладів для здібних і обдарованих дітей; по-четверте, невідповідність навчальних планів вищої школи запитам різних типів сучасної загальноосвітньої школи, що виявляється в недостатній кваліфікації педагогічних кадрів, зокрема, щодо виховання школярів на національно-культурних традиціях народу.

Велике значення для організації виховання на національнокультурних традиціях належить методичній роботі навчально-вихов- ного закладу. Головними ланками структури методичної роботи виступають районна конференція вчителів, шкільний методичний кабінет, методоб'єднання класоводів, учителів гуманітарних предметів і предметів природничо-математичного циклу (рис. 8.2.3.2).

Координує всю методичну роботу в районі з підготовки педагогів до виховання на національно-культурних традиціях районний методичний кабінет. Структура методичної роботи в районі подана на схемі (рис. 8.2.3.3).

— 333 —

Рис. 8.2.3.2. Структура методичної роботи в школі з виховання молоді на національно-культурних традиціях українського народу

Основними педагогічними умовами успішного функціонування і розвитку виховання на національно-культурних традиціях українського народу є:

1. Обізнаність учителів і учнів з національно-культурними традиціями свого народу, їх історичними коренями. Вміння виявляти й обґрунтовувати головні з них у відповідності до можливостей і потреб регіону, усвідомлення виховної сутності і педагогічного значення традицій свого народу.

2. Вивчення вікових і психологічних особливостей учнів певного віку для забезпечення ефективності особистісно орієнтованого навчання і виховання на традиціях.

Рис. 8.2.3.3. Структура методичної роботи в районі з підготовки педагогів до виховання на національно-культурних традиціях

— 334 —

Тема 8.3

Педагогічний потенціал національнокультурних традицій українського народу

8.3.1.Багатство і різновиди виховних традицій українського народу в національній системі виховання.

8.3.2.Традиції, звичаї, обряди, ритуали, свята та їх виховний механізм.

8.3.3.Традиції Полтавського регіону.

8.3.4.Процес виховання школярів на національнокультурних традиціях українського народу.

8.3.1.Багатство і різновиди виховних традицій українського народу в національній системі виховання

Педагогічна теорія і шкільна практика знаходяться сьогодні на якісно новому рівні свого розвитку, який передусім характеризується: 1) новою концепцією освіти; 2) оновленою парадигмою виховання; 3) етнізацією змісту педагогічного процесу. Основним фактором реалізації специфіки виховання в сучасних умовах розвитку нашого суспільства виступає система традицій українського народу.

Під вихованням на національно-культурних традиціях розуміємо процес відтворення у наступних поколіннях тих кращих якостей і рис, що були вироблені й перевірені українськими народом упродовж всього періоду свого існування. Педагогічна сутність їх — у спрямуванні молодого покоління на особистісно й суспільно корисний шлях самовдосконалення і самотворення, у формуванні його ціннісних пріоритетів. Виховні національні традиції вивчаються в загальнокультурних зв'язках, їх неможливо здійснити без національної етнопедагогіки, рідної мови, історії, фольклору, національного світобачення. Таким чином, традиції підтримують сили в істо- рико-етнічному організмі певного народу, забезпечують передачу народних надбань в освіті та вихованні як національної пам'яті, своєрідного педагогічного коду народу.

Тому, на наш погляд, відомі в науці цивілізаційний та формаційний підходи щодо педагогічної теорії і практики не забезпечують у дослідженні повноти і багатовимірності. Звідси ви-

— 339 —

тікає, що соціально-культурний напрям, який їх об'єднує, в нашу цивілізаційну епоху має бути доповнений традицієзнавчим.

Функціонування педагогічної теорії і практики протікає у безлічі традицій. Саме традиції забезпечують збереження національної сутності народу, найвищих вартостей в культурі, людського в людині й природного в природі.

"Націоналізація людського життя, — як зазначає М. Бердяєв,

— це індивідуалізація загальнолюдського... Людство йде до єдності через національну індивідуалізацію". Отже, національні традиції сприяють розвитку вселюдської культури. Національні культури вбирають у себе прогресивні традиції й акумулюють енергію для їх передачі на новому рівні культурного буття народу. Таким чином, традицієзнавчий підхід забезпечує повсякчасну трансляцію соціокультурного досвіду, його єдність з прогресивними інноваційними процесами, конструктивне спрямування в майбутнє. Невизнання цього підходу в науковому й культурному поступі породжує таке аномальне явище, як національний нігілізм, веде до деградації духовності й громадянськості в людині, байдужого ставлення до власної історії, втрати спадкоємності поколінь, відмови від рідного, материнського, своєї мови і Батьківщини.

По-перше, національно-культурні традиції українського народу зберігають національну пам'ять, застерігають проти того, чого не слід робити в навчанні та вихованні. По-друге, традицієзнавчий підхід у педагогіці збагачує зміст виховання згідно з віковічними настановами і вимогами, спрямовує процес виховання до певної благородної мети й добра, на користь усіх народів. По-третє, ми не можемо і не здатні заперечити, що в кожній країні найголовнішим педагогом є народ, який сотні років нагромаджує педагогічний досвід і формує правила виховання, зберігання їх у традиціях. По-четверте, особливо важливо забезпечити правильний підхід до дійсно національного та знаходження шляхів його сполучення з вселюдським. І тут вкрай необхідно передбачити багатоваріантність шляхів розвитку народів у руслі національної ідеї, національного та державницького інтересів, визнати ту істину, що суб'єктом національних прав є всі національності, що населяють Україну.

Основу національних традицій нашого народу складають узагальнені якості ідеалу українця: "людини лагідної і щирої, дотепної і жартівливої, талановитої і працьовитої, правдолюбної і доброзичливої, витривалої і терпеливої, з її високою емоційністю, чутливістю та

— 340 —

ліризмом, що виявляється, зокрема, в естетизмі українського народного життя, у звичаєвості та обрядовості, в артистизмі вдачі, у прославленій пісенності, у своєрідному гуморі, в яскравості ужитковоприкладного мистецтва, у концентрованій спрямованості на самопізнання через природу та тонких рефлексіях на її красу". Ці якості визначають особливості характеру, певне світобачення і життєдіяльність народу — "дух нації", або "українську ментальність".

Педагогічний потенціал національно-культурних традицій полягає в тому, по-перше, що вони складають основний зміст виховання, служать формою культурного самозахисту нації; по-дру- ге, виступають як засіб і результат виховних зусиль народу протягом багатьох століть; по-третє, об'єднують на високих моральних засадах усі етноси, що проживають в Україні, обстоюють рівноправність молодшого і старшого поколінь; по-четверте, надійно захищають національну самобутність народу, орієнтують на професійне самовизначення, пов'язане з традиційними регіональними промислами, декоративно-ужитковим мистецтвом; по-п'яте, втілюють у собі минуле, сучасне і майбутнє українського народу, обґрунтовують його право на власну життєдіяльність і творчість, передають велич моральних засад нації; по-шосте, традиції зберігають і передають досвід народу для зміцнення порядку і норм життя людей у певних соціальних умовах і етнографічних обставинах; по-сьоме, їх наукова сутність — у певному національному спрямуванні молодого покоління, досягненні національних і загальнолюдських ціннісних пріоритетів особистості.

У різних місцевостях, поселеннях, регіонах, містах і селах, де живуть люди різних національностей, традиції складаються, функціонують і розвиваються специфічно. Це залежить від складу психіки, історії, ментальності етнічної групи населення. Отже, традиції є своєрідними підвалинами розвитку і формування нації. Вони вбирають кращі надбання народу в моральному, трудовому й естетичному житті людей, інтегрують їхню етнічну спільність у націю. Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і естетичний зміст, поступово стаючи невід'ємною частиною рідного народу, нації. У свою чергу, на національних засадах народу будуються трудові, морально-побутові та художньо-естетичні традиції кожного навчально-виховного закладу.

До найбільш поширених традицій, які мають виховне значен-

— 341 —

дусі, покликана розвивати традиції та звичаї батьків і дідів у нових конкретно історичних обставинах, поглиблювати самобутній колорит України. Поряд із цим, не слід забувати, що національні традиції нашого народу, його здібності й здобутки — це те, що сприяє усвідомленню народом свого внутрішнього "Я" і визначення свого ставлення до інших етнічних спільнот. Значить, кожна людина мусить увібрати в себе справжні народні традиції, соціальний досвід, набутий у ході розвитку народу. Трудові, моральні цінності завжди складали підґрунтя національної української культури. Серед них — національні моральні норми, вічні народні категорії совісті, праці, любові, гуманності, милосердя, поваги, вдячності тощо. До них ми сьогодні прагнемо, їх сьогодні оцінюємо і пересвідчуємося в їх вічності.

У даному контексті виникає необхідність бодай побіжно розглянути питання впливу релігійної традиції на освіту й виховання підростаючих поколінь. Необхідно насамперед вдумливо підійти до змісту понять релігійне виховання і релігійна освіченість. Релігійне виховання, як і виховання взагалі, передбачає спеціально організований, цілеспрямований процес відповідного формування особистості, що зобов'язує її вести певний спосіб життя, дотримуватися віросповідань, обов'язково виконувати обряди, пости, молитви, інші норми. Таке виховання можливе в конфесійних релігійних школах (у нас їх уже з'явилося чимало).

Що ж до релігійної освіти, то вона допоможе не лише розібратися у власній історії і культурі. Релігійне вчення — то певна цілісна мораль, яка поєднує і релігійне, і загальнолюдське. Тому, аналізуючи діалектичний зв'язок між власне релігійними та загальнолюдськими аспектами складної релігійної традиції, наголошуємо на тому, що остання може бути важливою не тільки для віруючих. Саме загальнолюдське і гуманне в релігійному вченні здатне об'єднати і різні релігійні конфесії, і віруючих, і атеїстів. На цій теоретичній платформі ведеться у нас викладання курсу "Основи християнської педагогіки".

К.Д. Ушинський залишив для нас свій науковий висновок, щоб ми читали й осмислювали його. "Усе, чим людина може і повинна бути, виражено цілком у божественному вченні, і вихованню залишається тільки раніше всього вкоренити вічні істини християнства. Воно дає життя і вказує вищу мету всякому вихованню, воно ж і повинно служити для виховання кожного християнського народу джерелом усякого світла і всякої істини. Це невгасимий світоч, що йде вічно, як вогняний стовп у пустелі, попереду людини і народів; за

— 343 —

ливих подій у житті роду, громади, сім'ї, окремої людини, що систематично повторюються. Вони стали традиціями, звичаями, обрядами, святами. Визначаються вони особистісними і соціальними інтересами та потребами.

Педагогам у зв'язку з цим потрібно, по-перше, постійно працювати над відродженням історичної пам'яті рідного народу через поновлення традицій, інколи їх актуалізації в демократичних умовах на якісно новому, "олюдненому" рівні. По-друге, важливим є сприйняття їх усіма етносами, що населяють Україну, для формування почуття культурної єдності й міжнаціонального взаєморозуміння. На базі національно-культурних традицій накопичується енергія для пробудження національної свідомості і поваги до всіх народів. Таким чином, національно-культурні традиції є унікальним педагогічним явищем, до якого наукова педагогіка і вчитель будуть постійно йти, щоб "освіжитися "святою водою народного генія. Отже, по-третє, традиції є джерелом сучасної педагогічної науки. Досвід людей минулих епох в організації своїх взаємин нагромаджувався організовано і стихійно з метою підсилення виховного впливу на дітей. Цей досвід завжди переймався, вивчався і засвоювався з тим, щоб поновлювати методи, прийоми і засоби, відбирати і відшліфовувати ті з них, які б забезпечили найвищий результат і найповніше використання у вихованні молоді на національно-культурних традиціях українського народ.

Прилучення учнів до національно-культурних надбань рідного народу має пронизувати зміст, форми, методи, всю організацію діяльності загальноосвітнього навчально-виховного закладу. Школа покликана спиратися на народні традиції, звичаї, обряди, вироблені віками норми поведінки, психологічні та моральні якості українця, спонукати учнів до свідомого регулювання своєї поведінки, що відповідала б народному духу української ментальності.

В історичному процесі формування національних традицій їх появі передує звичай. Найбільш поширеним є розуміння звичаїв як усталеного, загальноприйнятого порядку в суспільному, побутовому житті, певної послідовності дій, моральних норм, естетичних уподобань тощо. Таким чином, під звичаями розуміють усталений загальноприйнятий порядок здійснення певних суспільних дій, дотримання прийнятих правил поведінки. Виконання вимог звичаїв не викликає у дітей сумніву, оскільки вони незаперечно визнані батьками, родиною, громадськістю. Отже, народні звичаї знаходяться у не-

— 345 —

розривній єдності із традиціями. Вони передаються, розвиваються в житті певного народу, а інколи набувають міжнародного визнання.

В етнопедагогіці звичай навчає, що вихователь мусить знати дитину, бути з нею у постійному духовному спілкуванні, розуміти, що дитячий світ — це світ особливий. В.О. Сухомлинський писав, що діти живуть своїм уявленням про добро і зло, про честь і безчестя, про людську гідність; у них свої критерії краси, своє вимірювання часу: в роки дитинства день здається роком, а рік — вічністю. Тому, згідно з народною дидактичною традицією, В.О. Сухомлинський закликав стати в певній мірі дитиною. Цей звичай чи традиція повторюється й у інших народів. Наприклад, Януш Корчак в одному з листів нагадує про необхідність піднятися до духовного світу дитини, а не ставитися до неї поблажливо.

Тільки за цих умов дитина впустить дорослого у чарівний світ дитинства, і душа дитини не буде подібна до застебнутої на всі ґудзики сорочки. Недарма у народі кажуть: "Розумій, допомагай, звичаю навчай," "Кожен край має свій звичай". У загальному розумінні, звичай — це те, що стало звичним, засвоєним, визнаним, своєрідним, насущним. Тому і в українській мові слово "звичай" походить від дієслова "звикати", тобто привчатися до чого-небудь, взяти щось у звичку; звичка поступати певним чином у праці, побуті, громадському й духовному житті.

Звичай нерідко виступає як форма вияву народної традиції, тому зміст і педагогічна роль їх обох, по суті, ідентичні: вони служать засобом (методом чи прийомом) збереження й передачі від покоління до покоління досвіду народу, зміцнення порядку й форм життя, регламентації і контролю поведінки індивідів, посилення їх зв'язку з тією соціальною групою (нацією, суспільною верствою, формацією), до якої вони належать. Звичаї виконують ту ж роль, що і традиції, — універсального регулятора поведінки людей, виявів їх емоційно-вольової сфери. Звичай підтримується і передається від старшого покоління до підростаючого, від дорослих до дітей. Національні звичаї такі сильні, що той хто не бере участі у звичаєвому дійстві, привселюдно осуджується. Виховне значення звичаїв полягає в тому, що дотримання чи безпосереднє виконання їх вимог суттєво впливає на формування морально-естетичних стосунків між людьми, є засобом прищеплення молоді певних моральних якостей.

Не можна не погодитися з висновками М. Стельмаховича та інших педагогів, що звичаї і традиції утворювалися лише тоді,

— 346 —

коли моральна практика й уява народу емпірично їх підтримувала, а також через виховні дії дорослих і дітей, із різноманітних варіантів поведінки відбирала найвідповідніші з них щодо етичних вимог буття і сформувала їх у об'єктивній суспільній думці як моральну вартість. Тільки на цьому етапі розпочинає здійснюватися виховний процес, основним механізмом якого виступають звичаї й традиції, забезпечуючи завдяки старшим поколінням передачу цих національних цінностей підростаючим. До певної міри можна погодитися з тим, що в індивідуальному розвитку людини у дитинстві деякі вчені підкреслюють особливе значення звичаїв. Коли дитина підростає, звичаї все більше доповнюються різноманітними виявами національних традицій. Для старшокласників нормами поведінки стають традиції. Цей виховний механізм народна педагогіка вважає одним із найважливіших своїх методичних прийомів. Отже, в процесі свого росту та розвитку школярі засвоюють досвід високоморальної етичної поведінки спочатку через виконання вимог звичаїв, а в старшому віці — через прийняття традицій.

Велике значення у вихованні мають також обряди і ритуали. Це — сукупність установлених народом упродовж років дій, по- в'язаних з виконанням побутових і релігійних традицій або настанов. У цих формах, особливо обрядах, втілені дії, помисли та почуття попередніх поколінь, викликані в них реалізацією суспільних відносин і необхідні для нормального їх функціонування. У вихованні учнів надзвичайно важливе значення мають і народні свята, які більшість дослідників визначають як форми і вияви національно-культурних традицій і звичаїв. Свято — це джерело буття людини, виразник важливих і цікавих сторін її життя. Цей визнаний феномен культури заслуговує на увагу в шкільній практиці передусім тому, що покликаний організовувати вільний від навчання час. Свята викликають особливий психологічний настрій, упливаючи на почуття. Отже, за своєю природою свята, ритуали і обряди виконують важливу роль чинників формування морально-естетичних почуттів, смаків, відносин. Звичаї, обряди, ритуали, свята можуть сприйматися як форми традицій. Вони органічно поєднують у собі духовний зміст традицій: усну народну творчість, інструментальну музику, народну пісню, національну хореографію, моральні норми, правила, проповіді, заповіді, заклинання тощо. Таким чином, залучаючи дітей до краєзнавчої роботи, проведення народознавчих пошуків, участі в народних ритуалах, обрядах і святах, педагог у єдності з родиною організовує їхнє вихован-

— 347 —

ня на національно-культурних традиціях. У зв'язку з цим заслуговує на увагу практичний досвід шкіл-родин.

Найбільш успішно виховання на традиціях здійснюється в цього типу навчальних закладах, що виникли по всіх регіонах України. Учителі і батьків об'єднує українознавча робота. Структуру ро- динно-шкільного виховання на національно-культурних традиціях українського народу доцільно подати так (рис. 8.3.2.1):

Рис. 8.3.2.1. Структура родинно-шкільного виховання на національно-культурних традиціях українського народу

Відбувається відродження і розвиток національних традицій українського народу. Виховне значення їх зростає. Вчитель і батьки мусять активно передавати підростаючим поколінням національні особливості, духовну культуру, психологічні ознаки рідного народу. Наступність поколінь, вірність дітей найбільш вікопомним моральним традиціям батьків, дідів, прадідів народ вважав і вважає основним законом розвитку нації. Однак при цьому в наш час нерідко ставиться під сумнів патріотизм, героїзм, відданість народу своїй Батьківщині. Ми неначе соромимося цих понять. Симпатію почали викликати "круті", нахабні, інтелектуально обмежені люди. Педагогам належить формувати справжні ідеали і зразки, громадянську само-

— 348 —