7.5.5.Професійне самовизначення школярів
УЗаконі України „Про освіту" зазначається, що загальноосвітня школа має забезпечити професійне самовизначення учнів. Особливо важливу роль у виконанні цього значного соціальноекономічного завдання повинна і може відіграти освітня галузь „Технологія". Це припущення підтверджується тим, що професійне самовизначення учнів відбувається у двох напрямах: з одного боку, учні ознайомлюються зі світом професій, а з іншого, пізнають себе, свої можливості і здійснюють особистісний вибір з урахуванням власних можливостей і суспільних потреб.
Сьогодні майже все населення України залучено до сфери матеріального та нематеріального виробництва. Тому саме через освітню галузь „Технологія" може забезпечуватися найбільш широке входження школяра у світ професій, який органічно вписується у зміст навчання. Таким чином, є підстави стверджувати, що освітня галузь „Технологія" відіграє домінуючу роль серед інших загальноосвітніх галузей у забезпеченні професійного самовизначення учнів, виключаючи будь-яку штучність.
Відомо, що в сучасному виробництві налічуються тисячі професій. Ознайомити учнів з усіма ними неможливо, та в цьому немає й потреби. Сучасна професіографія обґрунтовує можливість групування всіх професій за декількома основними видами діяльності, зокрема: людина-природа; людина-техніка; людина-людина; людина-знакова система; людина-художній образ. У кожній з цих груп можна визначити типові професії, з якими і слід ознайомити учнів.
При необхідності школярі можуть здійснити самостійний перенос знань та вмінь на вибрані ними сфери трудової діяльності. При цьому необхідно знати вимоги, які висуває професія до людинипрофесіонала. Так, наприклад, обов'язковою умовою успішної трудової діяльності всіх спеціалістів типу „людина-людина" є професійні вміння ефективно спілкуватися, встановлювати контакти з іншими людьми, володіти емоціями, правильно висловлюватися, ставити запитання тощо.
Звичайно, одним із провідних чинників схильності людини то тієї чи іншої професії є її власні уподобання, адже інтерес до певної діяльності — неодмінна умова досягнення професійної майстерності та успішної роботи. Однак це — лише один бік справи. Водночас не менш істотним фактором є й відповідність індивідуальних
— 268 —
особливостей людини обраній професії. На це слід звертати особливу увагу у професійному самовизначенні школярів, щоб позбутися
помилок в їхньому особистісному виборі.
Забезпечити умови для самовираження школяра покликана профорієнтація як специфічна складова трудового виховання.
Профорієнтація — це науково обґрунтована система соціально-економічних, психологічних, виробничо-технічних та індивідуальних заходів, спрямованих на надання допомоги учням у їх професійному самовизначенні згідно з особистісними здібностями, можливостями, покликанням і врахуванням потреб суспільства.
Професійна орієнтація в школі ставить перед собою мету — ознайомити учнів з основами різноманітних професій та їх суспільним значенням, навчити кожного школяра оцінювати свої знання, вміння, психофізіологічні особливості, "приміряти" себе до фаху, який вабить, і на основі цього самостійно і ґрунтовно обирати місце в житті, вчитися самотворенню і життєтворчості.
Основними складовими системи профорієнтації у
загальноосвітній школі є: 1) професійна освіта; 2) професійна консультація; 3) професійний відбір; 4) професійна адаптація; 5) професійна діагностика; 6) практична спроба трудової діяльності.
Основними формами профорієнтаційної роботи у
сучасній школі визначені урок, позакласна і позашкільна робота. Профорієнтаційна робота здійснюється на уроках при вивченні
основ наук та на уроках праці з урахуванням логіки навчального матеріалу — таким чином реалізується політехнічна освіта, яка допомагає учням орієнтуватися в сучасній техніці і технології виробництва. Тому профорієнтаційна робота є основою виховання в учнів готовності до продуктивної праці, до свідомого і самостійного вибору професії. Урок є основною формою профорієнтаційної роботи в школі ще й тому, що забезпечує послідовне здійснення одного з найважливіших принципів навчання — зв'язок теорії з практикою.
Однак не всі завдання профорієнтації розв'язуються на уроках. Зміст профорієнтаційної роботи значно доповнюється і поглиблюється у системі позакласної та позашкільній роботи. Позакласна робота має деякі переваги перед уроками. Нерегламентована нормативними параметрами (часом і програмами), вона обґрунтовує необмежені можливості для розвитку здібностей, ініціативи і самостійності учнів, задоволення їхніх інтересів,
— 269 —
пізнавальних потенцій, надає можливості для вільного самостійного виваженого самовизначення школярів.
Так, формуванню стійких інтересів до певної професії, взагалі
— до праці, сприяє участь учнів у гуртковій роботі, клубах і об'єднаннях за інтересами, в яких реалізуються різноманітні форми роботи з профорієнтації: дослідження, екскурсії, зустрічі, збирання матеріалів про певну галузь виробництва чи конкретне підприємство тощо. Цілеспрямований педагогічний уплив стимулює активність учнів, розширює їх знання й уявлення про життя суспільства, сприяє формуванню потреби брати участь у суспільно-корисній праці.
Таким чином, підготовка школярів до вибору професії залежить від злагоджених дій школи, позашкільних навчальновиховних закладів, сім'ї, виробництва і громадськості, засобів масової інформації і комунікацій. Ослаблення впливу якогось з названих суб'єктів виховання негативно позначається на формуванні готовності учнів до праці, до свідомого професійного самовизначення.
Завдання для самостійної роботи
1.Вивчіть досвід трудового виховання у Павлиській середній школі (праці В.О. Сухомлинського) або Стаханівській середній школі Черкаської області (праці O.A. Захаренко). Результати роботи представте у вигляді схеми або таблиці (на ваш вибір).
2.Змоделюйте педагогічну ситуацію формування суб'єктсуб'єктних виховуючих відносин учителя й учнів під час проведення певної трудової акції.
3.Здійсніть огляд публікацій газети „Освіта" або журналу „Рідна школа" з питання трудового й економічного виховання школярів та їх профорієнтації.
4.Складіть програму розвитку творчої майстерності для старшокласників.
5.Складіть орієнтований тематичний план занять гуртка „Народні промисли" у відповідності до положення про роботу гуртків в палацах дитячої юнацької творчості.
6.Підготуйте реферативне повідомлення на тему: „Вишивка як традиційно-інноваційний вид художнього промислу
вУкраїні". Представте його до обговорення в студентській групі.
—270 —
7.Заповніть та поясніть схему:
Питання контролю, самоконтролю знань та дискусії
1.Висловіть своє ставлення до обґрунтування сучасним ученим-дослідником A.M. Бойко сутності нової парадигми трудового виховання: „ ... нова парадигма трудового
виховання має особистісно-соціальний характер. Воно мусить розвиватися разом із суспільством, у якому воно функціонує. Трудове виховання покликане виконувати об'єктивну функцію взаємодії між поколіннями, забезпечувати людині в усі її вікові періоди
повноцінну життєдіяльність |
і розвиток, |
поступове її |
|
становлення |
суб'єктом |
певного |
конкретно |
історичного процесу, у тому числі безболісне входження та адаптацію до життя у певних соціальноекономічних реаліях. У цьому полягає особистісна і соціальна функція феномена трудового виховання".
2.А.С. Макаренко і В.О. Сухомлинський стверджували, що не можна фетишизувати слово „труд", що не всякий труд
—271 —
виховує. Вкажіть номери правильних відповідей, які визначають основні педагогічні вимоги, що уможливлюють позитивні результати у трудовому вихованні учнів:
A.Суспільно значущі цілі і результати праці учнів. Б. Створення матеріальних цінностей.
B.Колективний характер трудової діяльності учнів.
Г. Розмаїття організаційних форм праці, їх оптимальне поєднання.
Ґ.Поступове ускладнення трудової діяльності учнів, її завдань, мотивів, змісту, операційної впорядкованості.
Д.Чітка організація праці за участю органів учнівського самоврядування на всіх етапах: від планування до підведення підсумків.
Є.Поліпшення власного матеріального становища.
3.Яке, на Вашу думку, визначення терміна „праця" найбільш повно відповідає сучасному етапу розбудови національної школи:
A.Праця — це суттєвий елемент вироблення у вихованців життєвої активності, укріплення характеру і громадських рис.
Б.Праця — це життєве самовизначення і правильний вибір професії.
B.Праця — це цілеспрямована діяльність людей по задоволенню своїх потреб, необхідна умова існування
ірозвитку суспільства, основа життєдіяльності людини.
4.Які, на вашу думку, засоби (методи, прийоми, форми) трудового й економічного виховання переважатимуть у сучасній школі в умовах розвитку ринкових відносин? Відповідь обгрунтуйте.
5.Укажіть, кому із зазначених педагогів належить ідея „сродної" праці: К.Д. Ушинському, В.О. Сухомлинському, A.C. Макаренку, О.В. Духновичу, Г.С. Сковороді. У чому полягає її філософсько-педагогічна сутність?
6.Які з наведених прикладів є основними факторами трудового виховання школярів: урок, лекція, екскурсія, бесіда, семінар, економічний тиждень, виробнича екскурсія, усний журнал, колективна творча справа.
7.На основі аналізу висловлених A.C. Макаренком і B.О. Сухомлинським думок, а також власних спостережень і знань розкрийте своє ставлення до праці, її значення в житті людини:
—272 —
— A.C. Макаренко: „У всякому разі я |
впевнений, |
що |
||
праця, яка не має на увазі створення цінностей, |
не |
|||
є |
позитивним |
елементом |
виховання" |
|
(A.C. Макаренко. Сочинения: В 7 тт. — Т. 5. — 1958.
—С. 192.).
—В.О. Сухомлинський: „Праця сама по собі для дітей цікавості не викликає... Інтерес до праці і почуття задоволення від праці, набуваються, розвиваються. Для дітей інтерес до праці повинен містити в свідомості те, що вони можуть впливати на природу... " (В.О. Сухомлинський. О воспитании. —
1975.— С. 133.).
Тематика бакалаврських і магістерських наукових робіт
—Сучасні концепції трудового виховання у вітчизняній і зарубіжній педагогіці.
—Педагогічний аналіз процесу трудового виховання в загальноосвітній школі як засіб підвищення його ефективності.
—Сучасні шляхи удосконалення засобів трудового виховання учнів.
—Проблема трудового виховання підлітків у педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського.
—Формування потреби у трудовому вихованні дітей із послабленим станом здоров'я в системі „сім'я — школа".
—Педагогічні умови виховання трудової культури учнів середнього і старшого шкільного віку.
—Трудове виховання учнів на традиціях і звичаях українського народу.
Література
1.Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н.П. Калениченко. — М., 1988.
2.Бойко A.M. Наукові пошуки нової парадигми трудового виховання // Сучасні освітні технології та напрямки підготовки майбутнього вчителя трудового навчання: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції
—273 —
(8-9 жовтня 2003 p.). — Полтава.2003. — С. 23-28.
3.Бойко A.M. Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації (підготовка вчителя до формування виховуючих відносин з учнями): Навчально-методичний посібник. — К.: ІЗМН, 1996. — С. 24-96.
4.Бурун В. Взаємодія сім'ї і школи в трудовому вихованні підлітків // Рідна школа. — 2003. — № 12. — С. 35-36.
5. Гончаренко С. Український педагогічний словник. — Київ: Либідь, 1997. — С. 335.
6.Захаренко O.A., Мазурик С.М. Школа над Россю. — К., 1980.
7.Макаренко A.C. Педагогічна поема // Макаренко A.C. Твори: У 7 тт. — Т. 1. — К.: Радянська школа, 1954. — С. 13-618.
8.Сидоренко В. Актуальні проблеми та перспективи вдосконалення трудового навчання учнів загальноосвітніх шкіл // Сучасні освітні технології та напрямки підготовки майбутнього вчителя трудового навчання: Матеріали міжнародної наукової практичної конференції (8-9 жовтня 2003 p.). — Полтава, 2003. — С. 16-22.
9.Стельмахович М.Г. Народна педагогіка. — К.: Радянська школа, 1985.
10.Сухомлинський В.О. Праця у духовному житті підлітка
// Сухомлинський В.О. Народження громадянина: У 3 тт.
— Т. 1. — М., 1979. — С. 525-538.
11. Сухомлинський В. О. Павлиська середня школа // Вибрані твори: В 5 тт. — Т. 4. — К., 1997. — С. 145-213.
12.Український енциклопедичний словник: У 3 тт. — К., 1968.
— Т. 3. — С. 528.
13.Ушинський К.Д. Праця в її психічному і виховному значенні // Ушинський К.Д. Збірник творів. — М., 1975.
— 274 —
Тема 7.6
Фізичне виховання в історикопедагогічному розвиткові. Формування здорового способу життя
7.6.1.Теорія і практика фізичного виховання: історикопедагогічний аспект.
7.6.2.Новітні методолого-теоретичні й методичні засади фізичного виховання.
7.6.3.Фізичне виховання й спорт у передових країнах світу.
7.6.4.Концептуально-методологічні основи педагогічної валеології та актуальні проблеми формування здорового способу життя. Валеологізація освітньо-виховного простору.
Результати збірної України на Олімпійських Іграх в Афінах 2004 року, — 12 загальнокомандне місце серед 64 країн-учасниць, 23 медалі, серед яких 9 золотих, 5 срібних і 9 бронзових, — є незаперечним свідченням високого потенціалу українського спорту на світовій арені. Однак, ведучи мову про актуальність розвитку фізичного виховання і спорту в умовах трансформації суспільства в Україні, не можемо не говорити про маловтішні факти несвідомого ставлення молоді до здорового способу життя і, відповідно, незадовільний стан здоров'я підростаючих поколінь. На жаль, в Україні відсутня мода на здоров'я. Засоби масової інформації, всупереч загальновідомим і декларованим на державному рівні істинам, продовжують пропагувати згубні звички, небезпечний секс, насилля, мало уваги приділяється формуванню гармонійної, фізично й духовно розвиненої особистості. Як наслідок, серед найважливіших особистісних показників фізичний імідж людини назвали тільки 25 % чоловіків і менш ніж 40 % жінок (для порівняння: у США — 85 %)1. Майже 90 % дітей, учнів і студентів мають відхилення у здоров'ї, понад 50 % — незадовільну фізичну підготовку, близько 70 % дорослого
1 Казин Э.М., Блинова Н.Г., Литвинова Н.А. Основы индивидуального здоровья человека. Введение в общую и прикладную валеологию. — М.: Владос, 2000. — С. 19.
— 275 —
населення — низький та нижчий за середній рівень фізичного здоров'я, у тому числі у віці 16-19 років — 61 %, 20-29 років — 67,2 %, 30-39 років — 66 %, 40-49 років — 81,5 %, 50-59 років — 81 %, 60 років і старші — 98,1 %1.
Останнім часом в Україні активізується робота в галузі охорони здоров'я, формування здорового способу життя, розвитку фізичної культури й спорту. Пріоритетні підходи до збереження й зміцнення здоров'я дітей і молоді, розвитку фізичної культури і спорту визначені у Законах України „Про охорону дитинства", „Про фізичну культуру і спорт", у Державній національній програмі, Діти України", міжгалузевій комплексній програмі „Здоров'я нації на 2002-2011 pp.", Національній доктрині розвитку освіти України XXI століття тощо. Однак зазначені в перелічених державних документах заходи не можуть призвести до радикальних перетворень у справі підвищення загального рівня фізичного здоров'я нації та престижу здорового способу життя без охоплення всієї сукупності суспільних відносин, спрямування на покращення індивідуального й соціального життя, створення єдності на концептуально-методологічному, законодавчому й організаційному рівнях, забезпечення цілісної державної політики.
Однією з вирішальних передумов удосконалення фізичного виховання підростаючих поколінь є ґрунтовна підготовка майбутнього вчителя в цій галузі. Саме тому засвоєння історичного досвіду людства й надбань педагогічної науки і практики щодо змісту, методів, засобів і форм фізичного виховання є важливою складовою загальнопедагогічної фахової підготовки. Переконані, від подальшого творчого використання здобутих у вищому педагогічному закладі освіти знань, умінь і навичок у сфері фізичного виховання й спорту багато в чому залежатиме фізичне і духовне здоров'я нації, а тому й майбутнє України.
7.6.1. Теорія і практика фізичного виховання: історикопедагогічний аспект
Фізичне виховання розпочало тривалий шлях свого розвитку ще в первісному суспільстві. На історичному ґрунті переконаємося, що фізичне виховання виникло на основі трудової діяльності наших пращурів.
Олійник М. О., Скрипник А. П. Правові основи організації та управління фізичною культурою, спортом і туризмом в Україні. — Харків: ХДІФК, 1998. — С. 122. Див. також: Цільова комплексна програма „Фізичне виховання — здоров'я нації" // http://www.nau.kiev.ua.
— 276 —
Постійна гостра боротьба за існування, первісні форми праці і добування засобів для прожиття вимагали від людини раннього набуття необхідних фізичних здібностей і сприяли виділенню фізичного виховання у специфічну сферу діяльності, особливо важливу в дитячому та підлітковому віці. Разом із пожвавленням суспільних відносин, поширенням воєн і спричиненим ними розвитком військової справи фізичне виховання перетворюється на невід'ємну складову військово-прикладної підготовки молоді.
У Стародавній Греції метою фізичного виховання стає гармонізація фізичного й духовного розвитку особистості під гаслом „У здоровому тілі — здоровий дух!" Відбувається становлення оригінальної гімнастичної системи легкоатлетичних фізичних управ, які стають основою античних Олімпійських Ігор: біг на різні дистанції (від однієї стадії — ≈ 192 м, до 24 стадій — ≈ 5 км), стрибки у довжину, метання списа й диска, плавання, боротьба, кулачний бій, їзда верхи, перегони на колісницях, пентатлон (п'ятиборство: біг, стрибки, метання й боротьба), панкратион (поєднання боротьби й кулачного бою) та ін. В Олімпійських Іграх брали участь виключно чоловіки, однак існували також спеціальні легкоатлетичні змагання для жіноцтва.
Таким чином, одним із провідних завдань фізичного виховання підростаючих поколінь у тогочасній Європі стає підготовка сильних і вишколених, слухняних і витривалих воїнів, здатних до захисту рабовласницької держави, придушення внутрішніх повстань і ведення тривалих загарбницьких воєн. Зокрема, на історичній території Київської Русі дітей уже з семи років навчали стрільбі з лука, володінню списом і арканом, верховій їзді, а з 12 років — справжнім "військовим хитрощам", тобто мистецтву бою. У січових і козацьких школах перехід із одного класу до іншого супроводжувався обов'язковим виконанням різноманітних фізичних управ. Відомий дослідник історії освіти в Україні С. Сірополко зазначає, що в цих школах хлопчаків учили "Богу добре молитися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти і списом добре колоти"1.
За доби Середньовіччя засилля церкви у соціальному й культурному житті привело до культивування беззастережної покірності, терпимості й аскетизму, що стало причиною відмови від античних
1Сірополко С. Історія освіти в Україні / Український Вільний університет
(м. Мюнхен, Німеччина); Друзі товариства ім. Г. Ващенка. — К.: Наукова думка,
2001. — С. 24.
—277 —
ідеалів фізичного та духовного здоров'я. Водночас лицарське виховання включало комплекс фізичних управ, спрямованих на розвиток чоловічої сили, мужності й доблесті, хоча ще 394 року н. е. на вимогу духовенства римський імператор Феодосій І заборонив Олімпійські Ігри як язичницьке святкування.
На межі ХVІ-ХVІІ ст., під час розквіту Європейського Відродження, відбувається підвищення інтересу до проблем гармонізації фізичного й духовного розвитку особистості, повернення до взірців античності: Ієронімом Меркуріалісом (XVI ст.) створені перші медико-педагогічні рекомендації щодо занять із гімнастики; відомий чеський педагог і мислитель-гуманіст Ян Амос Коменський (XVII ст.) розглядає фізичне виховання як важливе підґрунтя організації педагогічного процесу; Джон Локк (XVII ст.) пропонує детально розроблену на рівні тогочасної науки систему фізичного виховання, великої ваги надаючи, крім формування фізичної культури дитини, оздоровчому аспекту, гігієні праці, відпочинку та харчування; Жан-Жак Руссо (XVIII ст.) вважав фізичне виховання основою розвитку особистості, співвідносячи перший із періодів створеної ним вікової періодизації саме з цією галуззю виховної діяльності й підкреслюючи його значення для розумової активності та трудового навчання дітей; Йоганн Генріх Песталоцці (XVIII ст.) утверджує метою фізичного виховання розвиток і зміцнення всіх фізичних сил і можливостей особистості, а джерелом його здійснення — природний потяг до рухової активності, визнаючи фізичне виховання найпершим видом розумного впливу дорослих на розвиток дитини.
Під упливом філософських і теоретико-педагогічних концепцій епохи Ренесансу в освітньо-виховних закладах усе більшої уваги надається фізичному вихованню і, як наслідок, — виникає нагальна потреба в стрункій і досконалій методиці його запровадження.
У Німеччині з'являється самобутня система гімнастичних управ, основною специфічною особливістю якої стає запровадження спортивних снарядів: брусів, перекладини, драбини, кілець, канату тощо.
Провідною метою шведської системи фізичного виховання, створеної батьком і сином П. і Я. Лінгами на початку XIX ст., були лікування і педагогічна організація процесу фізичного вдосконалення дітей. Базуючись на об'єктивних даних анатомо-фізіології та психології, вона дає можливість повністю враховувати вікові й індивідуальні особливості вихованців під час добору фізичного наванта-
— 278 —
ження. Представлена система фізичного виховання складається із чотирьох видів гімнастики: 1) педагогічної, 2) військової; 3) лікувальної, 4) естетичної.
Прагнення естетизувати фізичну культуру призводить до виникнення ще кількох систем фізичного виховання, спільною ознакою яких стає використання групових управ із музичним супроводом. Найвідомішими з них є гімнастичні системи Ж. Далькрода, А. Дункана та М. Тирша (за назвою створеного ним 1862 року у
Празі фізкультурного товариства „Сокіл" відома як „сокольська"). Важливим кроком для подальшого розвитку теорії і практики фізичної культури і спорту стало відродження у 1896 році Олім-
пійських Ігор завдяки зусиллям відомого французького педагога й громадського діяча П'єра де Кубертена. Ігри проведені в Афінах
— єдиному на той час місті Європи, що мало стадіон.
Таким чином, у кінці XIX — на початку XX ст. в багатьох європейських країнах активно здійснюються наукові пошуки, які заклали підвалини самостійної наукової дисципліни — теорії і методики фізичного виховання.
Неоціненний унесок до справи становлення й розвитку вітчизняної наукової системи фізичного виховання здійснив П. Лесґафт
— російський педагог, анатом, лікар і громадський діяч. У 1896 році ним створено Курси виховательок і керівниць фізичного виховання, що 1919 року реорганізовані в Державний інститут фізичної освіти імені Лесґафта. Головною метою навчання в школі педагог уважав освіту й фізичний розвиток, що сприяють моральному та фізичному вдосконаленню молодої людини. Водночас учений попереджав про небажані наслідки надмірного захоплення спортивними здобутками, був противником значних навантажень і фанатизму у спорті.
Українські педагоги також надавали вагомого значення фізичному вихованню. Зокрема, Г. Ващенко запроваджує термін „тіловиховання всебічно трактуючи його як сферу, що потребує постійного напруження волі людини, галузь, яка передбачає прагнення долати зовнішні обставини і власну слабкість. Спорт у педагогічній творчості Г. Ващенка — вагомий чинник виховання характеру. Фізичне тіло людини вчений уважає предметом, від якого залежить сила і здоров'я духу. Значить, за переконанням Г. Ващенка, фізичний розвиток і здоров'я тіла — не самоціль, а умова панування духу над
1Ващенко Г. Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру. — Мюнхен, 1956.
—54 с.
—279 —
ним, звільнення людини від хвороб і примх тіла, що духові заважають. Окрім цього, тіловиховання педагог пов'язує з вихованням готовності людини до захисту Батьківщини, розбудови її господарства, добробуту власної родини тощо. Г. Ващенко наголошує, що його „не можна розглядати без зв'язку з вихованням інтелектуальним і моральним. Основне у людині її дух, — пише він. — Отже, дітей треба виховувати так, щоб тіло у них було спритним і міцним знаряддям духу"1.
Усесвітньо відомий український педагог А. Макаренко добре знав військовий устрій і військову гімнастику, заклав основи військової гри, яка згодом стала одним із найважливіших складників виховної системи колонії ім. М. Горького та комуни ім. Ф. Дзержинського. У практиці фізичного виховання він широко застосовував плавання, спортивні ігри, військові заняття, біг на лижах, ковзанах, екскурсії, походи, військово-спортивні табори. Наприклад, комуна ім. Ф. Дзержинського була обладнана кількома футбольними, гандбольними майданчиками, в ній активно діяли кавалерійська, парашутна та інші секції. Багато спортивних ігор вигадано самими вихованцями А. Макаренка. Діти навіть не встигали давати їм назви й просто нумерували: гра-один, гра-два чи позначали літерами: „А", „Б", „В" тощо2. Завдяки творчому підходові керівника комуни до питань фізичного виховання позитивний приклад комунарів швидко поширювався, особливо на Харківщині: виникали фізкультурні та спортивно-технічні секції і клуби.
7.6.2. Новітні методолого-теоретичні й методичні засади фізичного виховання
Фізичне виховання — складова частина загального виховання; соціально-педагогічний процес, спрямований на зміцнення здоров'я й загартування організму, гармонійний розвиток форм, функцій і фізичних можливостей людини, формування життєво важливих рухових навичок та умінь. Здійснюється в єдності з розумовим, моральним, трудовим та естетичним вихованням3.
1Бойко A.M. „ ... Служба Богові й Батьківщині" (Григорій Ващенко: альтернатива поглядів і оцінок): Науково-методичний посібник. — К.: ІЗМН, 2001. — С. 72.
2Чубаров Л. Горлёт // Юный техник. — 1988. — № 5. — С. 65.
3Гончаренко С. Український педагогічний словник. — К.: Либідь, 1997. — С. 345.
—280 —
Таким чином, метою фізичного виховання є оволодіння основами особистої фізичної культури, що становить єдність знань, потреб і мотивів, оптимального рівня здоров'я, фізичного розвитку, різнобічного вдосконалення рухових (координаційних і кондиційних) здібностей, уміння здійснювати власну рухову, фізкультурнооздоровчу та спортивну діяльність. На відміну від інших галузей культури, феномен культури фізичної полягає перш за все в тому, що вона найприроднішим шляхом поєднує біологічне та соціальне в людині. Процес тілесного розвитку людини виявляється в удосконаленні форм і функцій організму, реалізації його фізичних можливостей. Однак біологічні процеси розвитку людини не відбуваються ізольовано від її соціальних функцій, поза істотним упливом суспільних відносин. Саме тому, поряд із вирішенням традиційних завдань по формуванню власне знань, рухових умінь і навичок, розвитком кондицій і координаційних здібностей, укріпленням здоров'я, слід активно здійснювати виховання ціннісних орієнтацій на фізичний і духовний розвиток особистості, здоровий спосіб життя, формувати потреби й інтерес (мотиви) до систематичних занять фізичними вправами і спортом, виховувати гуманність, навчати відчувати радість від позитивного досвіду спілкування в спорті, розвитку вольових і моральних якостей. У цьому аспекті фізичне виховання є формою соціального впливу на біологічний за своєю сутністю розвиток організму людини.
Виходячи з цих філософських позицій, Л. Лубишева (Російська державна Академія фізичної культури) вважає помилковою асиміляцію понять „фізичний розвиток", „фізичне виховання" та
„фізкультурне виховання", трактуючи перше з них як об'єктивний процес, який відбувається в організмі, друге — як активний уплив людини на цей процес, а третє — як цілеспрямоване прилучення до всіх цінностей фізичної культури. З цієї точки зору фізкультурне виховання і його складова фізичне виховання — педагогічний процес цілеспрямованої, регульованої зміни фізичних і духовних станів людини, головне завдання якого полягає в усвідомленому й послідовному пізнанні та поетапній реалізації у фізкультурній практиці вже створених природою передумов удосконалення фізичного потенціалу людини1.
1Детальніше див.: Лубышева Л.И. Концепция физкультурного воспитания: методология развития и технология реализации // http://www.infosport.ru/SportDoc/
LibQueгу.іdс.
—281 —
Водночас у традиційному розумінні фізичне виховання як цілісна система об'єднує три основні компоненти змістової структури: оздоровчий (оптимізація форм і функцій організму людини); роз- вивальний (підвищення рівня рухових здібностей); освітній (розширення й удосконалення обсягу знань, рухових навичок і вмінь). У межах цих складників реалізуються такі функції фізичного виховання як соціально-педагогічного процесу:
—виховна — полягає у забезпеченні особистісно-ціннісно- го ставлення до фізичної культури як складника культури загальної на основі формування відповідних індивідуальних якостей;
—освітня — набуття комплексу знань, умінь і навичок у сфері фізичної культури;
—розвиваюча — удосконалення рухових властивостей і фізичних станів людського організму;
—оздоровчо-гігієнічна функція — охорона й укріплення
здоров'я;
—просвітницька — залучення до цінностей здорового способу життя, ствердження пріоритетності здоров'я як найвищої людської вартості та підвищення масовості спорту.
У сучасних умовах виникає новий вид виховання засобами спорту, змагання, тренувальних навантажень, який забезпечує становлення спортсмена, здатного досягати значних спортивних результатів і бути особистістю у найвищому розумінні цього слова. Сама природа спорту справляє могутній уплив на особистість, примушуючи людину боротися зі своїми слабкостями, володіти власними емоціями; спорт гартує характер, учить переборювати труднощі, формує світогляд. Спорт виступає важливим чинником соціалізації, вияву суспільної активності: людина набуває досвіду міжособистісних стосунків, оскільки спорт багато в чому моделює життєві ситуації.
Вищезазначене дає можливість розмежувати поняття
спортивного та фізичного виховання, увиразнити їхні спільні й відмінні риси.
Спортивне виховання, крім переліченого, забезпечує і процес пізнання, тому що спорт є специфічним видом творчої пошукової діяльності. Адже для досягнення спортсменом високого результату він мусить багато знати, починаючи від розуміння сутності людини як біосоціального індивіду й до принципів побудови навчально-тре- нувального процесу. Несучасним є уявлення про спортсмена як деяку сукупність сили, спритності та витривалості. Тільки високоосві-
— 282 —
чена особистість, яка володіє спортивною культурою, здатна сьогодні одержувати справжні перемоги й завойовувати медалі.
Фізичне виховання також розв'язує загальнокультурні задачі: освітні, виховні й оздоровчі. Однак тут використовуються засоби загальнорозвивальних та оздоровчих управ, елементів спорту. Результативність фізичного виховання, таким чином, забезпечується правильною організацією фізичної активності1.
Отже, порівняльний аналіз сутності термінів спортивне та фізичне виховання свідчить на користь використання адаптованих спортивних технологій у фізичному вихованні. Ще однією підставою для цього є те, що представники великого спорту демонструють найвищі досягнення тоді, коли у вітчизняному фізичному вихованні спостерігається нагромадження цілого ряду невирішених організацій- но-соціальних і психолого-педагогічних проблем.
Одним із прогресивних кроків у напрямі їхнього розв'язання, на наш погляд, є реалізація угоди між Міністерством освіти і науки та Федерацією футболу — запровадження з 2001/2002 навчального року в школах України третього (на тиждень) уроку фізичної культури — уроку футболу2.
На основі положень Закону України „Про фізичну культуру і спорт"3 у нашій державі також розроблена й запроваджується Національна програма „Фізичне виховання — здоров'я нації". Серед найактуальніших завдань цієї Програми:
—сприяння духовному й фізичному розвиткові молоді, виховання почуття громадянської свідомості та патріотизму, бажання активно підтримувати утвердження державності в Україні;
— забезпечення переорієнтації практичної діяльності галузі на пріоритетну проблему — укріплення здоров'я різних верств населення засобами фізичного виховання та спорту;
— створення умов для задоволення потреб кожного громадянина України в підвищенні рівня життя й духовного розвитку;
— виховання відповідних мотиваційних і поведінкових характеристик, активної соціальної орієнтації на здоровий спосіб життя;
1 |
Лубышева Л.И. Физическая и спортивная культура: содержание, взаимосвязи и |
|
диссоциации // Теория и практика физической культуры. — 2002. — № 3. — |
|
С. 11-14. |
2 |
Про введення уроку футболу в загальноосвітніх закладах І-ІІІ ступенів: Лист |
|
МОіН України // Фізичне виховання в школі. — 2001. — № 3 (липень-серпень- |
|
вересень). |
3 |
Див.: Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 14 (5 квітня). |
— 283 —