Політична ситуація в Західній Україні в хіх столітті

Іван Франко в своїй праці «Баламутство в українській справі» описує політичне становище України в ХІХ ст., роль староруської партії та її значення для України.

Насамперед він зазначав, що відомий буковинський літератор ХІХ ст. Григорій Купчанко видав у Лейпцигу брошуру про долю українців в Австрії. На думку І. Франка, Г. Купчанка не можна було назвати відомим, тому що незнання, політична нечесність, фальшивість переконань цього літератора здобули йому негативну репутацію. І саме ця книжка розповсюдила непорозуміння, що «тепер українці в Галичині, почувають себе вже не українцями, а росіянами» і що «мала молода руська партія», яка прагнула сформування народної мови і літератури, і до порозуміння з поляками не мала ніякої основи з народом, а тому є тільки штучною рослиною.

Ось при такому стані справ Австрія мала вибір: спольщення або змосковлення Галичини, вибираючи ополячування тому, що спольщення Галичини вже наполовину здійснено, а змосковлення було б неможливе, бо українці входять в серце Угорщини.

Про всі ці недоречні розмови Іван Франко розповідав наступним чином: «Щоб галицькі русини почувалися не русинами, а росіянами – це неправда. І люди, і духовенство признає себе руськими і лише руськими». Іван Франко зазначав, що українці є самостійним народом і не мають нічого спільного ні з росіянами, ні з поляками. Навіть молода російська партія, яка прагнула до встановлення народної мови та словесності, була лише штучною рослиною серед народу. Ця партія мала місце в народі, бо солідаризувалась з народом, писала його мовою і стояла за всіма інтересами народу. Партія все більше розвивалась, і про це свідчить розвиток її товариств, преси. Але водночас, всупереч цьому, народ говорив, що партія з кожним днем все менше розвивалась.

І. Франко вважав, що для встановлення порядку влада повинна бути в руках тих людей, в яких був ширший світогляд і в кого було прагнення до народної праці. І взагалі, по наведених фактах – староросійська партія могла служити хіба лише за свідоцтво деморалізації між українцями. Насправді, цю партію тримало на світі те, що, по-перше, існували – субвенції (фінансова допомога держави); по-друге – традиційне прив’язування до російських інститутів; по-третє – політика поляків. Але ні субвенції, ні політика поляків не були честю для народу, тому що за кілька десятиліть росіяни не могли знайти кошти на музей російського промислу та російської етнографії, на галерею російської старовини.

І. Франко вважав, що в цій ситуації можна було б все трохи оживити, але для цього треба енергійних, живих та світлих людей, а партія була відірвана від українського народу.

Шевченко Наталія

Економічні основи і рушійні сили поступу

Розкриваючи особливості розвитку виробництва і його вплив на становлення людської цивілізації, І. Я. Франко використовує прості і доступні поняття, вдало створюючи образи епох, які легко запам’ятовуються.

Автор розкриває зміст поступу, його місце у розвитку людини. Лише віки наукової праці дали людині зрозуміти, що розвиток проходить поступово і корегується десятками, а може і сотнями тисяч років. Минули тисячі років і чоловік з дикого створіння виробився до того, що пізнав пожиток огню. Ті перші люди жили в печерах та яскинях на берегах рік і живилися лісовими плодами і м’ясом звірів, яких вдавалося вбити каменем чи дерев’яним києм. Минули ще тисячі років і людина навчилася виробляти зброю, якою вбивала звірів, а з їх шкіри робила собі одяг. Це була доба „лупаного або кресаного каменю”.

Протягом довгих тисяч років людина набиралася досвіду і вмілості, вдосконалювала зброю. Цю добу назвали добою „гладженого або точеного каменя”. І лише тоді, коли людина заволоділа металами, починає з’являтись цивілізація.

Культура змінювалася, і від дикого ловецького та печерного стану люди перейшли у стан осілості. Будувалися будинки і міста, згодом створювалися держави. «Діти були власністю матерів до того моменту, коли самі могли робити діло, що робили старші. І, мабуть, найдавніші люди не мали ніякої віри, не хоронили своїх мерців, а їли їх самі чи викидали диким звірям».

Та все змінюється і ніщо не стоїть на місці. Люди не лише щось знаходять, а й гублять свої здобутки, а іноді витрачають все, що здобували сотні років, зазначає вчений. Стародавній Вавілон, що колись вважався раєм світу, нині лежить у руїнах присипаний піском. А колись це була могутня країна з містами, селами, садами, палатами, бібліотеками. Це відбулося і з іншими центрами цивілізації: з Єгиптом, Фенікією, Палестиною, Грецією – всюди упадок і спустошення.

Змінювалось все: не лише виробництво, а й наука. Ще 200 років до Різдва Христового в єгипетському місті Олександрії вчені-греки прийшли до висновку, що насправді не світ обертається навколо Землі, а що і Земля, і інші планети обертаються навколо Сонця. Та греків було висміяно, а їх писання забуті. І пройдуть ще тисячі років, поки ця думка стане основою сучасної науки.

Вже 6000 років тому в Месопотамії з’явилося перше письмо, і з цього моменту цивілізація пішла двома напрямками: на схід до Індії і Китаю, а трохи пізніше до Єгипту. Коли великі війни і завоювання підрізали пануючу верству, сила поступу на деякий час згасла. Почався занепад науки і освіти, храми розпадалися, цілі бібліотеки покривалися пилом.

І знову на рубежі тисячоліть починається підйом. Грецька освіта доходить і до римлян, до малоосвіченого народу, що був незрівняний у творенні і фундуванні. Римляни мали те , чого бракувало іншим народам, а саме – державне життя. Вони жили за обмеженими законами, ухваленими самими жителями. Римляни розширювали свої права і згодом своєю організацією завоювали Іспанію, Італію, Грецію, Єгипет, Македонію, Малу Азію, Євфрат. Завоювавши центри давньої освіти, римляни всюди несли свою державну організацію, своє право. Та Рим розпався, бо римляни не були єдиним народом.

І. Я. Франко робить висновки: по-перше, не всі народи рухаються вперед; велика частина і в нові часи жила в стані дикості, або в стані не дуже далекому від неї, по-друге, поступ іде хвилями: від високих підйомів до спадів, і навпаки, по-третє, поступ іде немов буря, лишаючи за собою пустоту і занепад.

Далі вчений розкриває особливості матеріальної нерівності і владу грошей. Дикий чоловік робив собі все сам: і будинок, і одяг, і все інше, – а що не зробив, без того обходився. Цивілізована людина починає користуватися роботою інших. З’явилася мануфактура, де талант і майстерність однієї людини було поділено на прості операції, які виконували кілька робітників. Із розвитком технологій з’являються фабрики, де роботу виконують не лише люди, а й машини. Машина стає хазяїном фабрики, а люди її обслуговують, доглядають, ремонтують і чистять. Поділ праці в громаді доводить до поділу суспільності на взаємозалежні верстви. З’являються верстви воїнів, ремісників, а деякі роботи, особливо домашні, були скинуті виключно на жінок. З’являються посередники між богом і людиною. Вони живуть при храмах, пишуть книги, займаються торгівлею і держать школи. Вчений зазначає, що в його часи нерівність стала найбільшою.

В природі він бачить теж певний поступ, але інший. Ще до половини минулого століття учені-природники не могли пояснити, яким чином із найпростіших одноклітинних організмів з’явилося таке розмаїття рослин і тварин. І лише в 1859 році англійський учений Дарвін висловив думку про те, що основною рушійною силою цього поступу була боротьба за існування. Він знаходив сотні прикладів того, як живі організми, не знаходячи достатньо поживи в одному місці гинуть, або поступово починають змінюватись і пристосовуватись до нового середовища існування. Кожна жива істота бореться за своє існування і в цій боротьбі перемагає найсильніший і найвитриваліший. Природа, говорять дарвіністи, не знає жалю, ані чутливості. Милосердя – це почуття, огидне природі і шкідливе для природного розвитку. З цього й випливає, що свобода боротьби повинна бути основою людської політики. І. Я. Франко аналізує різні погляди на боротьбу і свободу. Найближчими до поглядів дарвіністів були анархісти. Противники будь-якої влади, що обмежує свободу і права громад, вони визнавали лише незалежність самої людини. Вони вважали, що кожна людська особа сама для себе цілий світ, і кожна має право жити як їй хочеться, розвиватися як може. Анархісти, серед яких були і науковці, шукали способів, якими можна було б усунути владу. Деякі вважали, що це питання можна вирішити лише бомбами і револьверами. Та інші, серед яких був і Драгоманов, розуміли, що таким чином суспільство не змінити. Вони намагалися показати усі шкідливі сторони влади і те, наскільки вона обмежує свободу. Сам Драгоманов був прихильником федералістичного устрою.

Зовсім інші погляди мають комуністи, для яких поділ праці є однією з основ суспільства, а все зло походить від поділу власності. Вони вважають, що в сучасному суспільстві все спільне, бо виплило із спільної міжнародної праці. Вони переконані, що між способом виробництва і способом поділу товарів панує велика неузгодженість. І не буде добра між людьми, доки нерівність не буде усунена. А усунути її можна, на думку комуністів, лише спільною працею і спільним споживанням.

«І от пробігшись різним рівнем розвитку цивілізації, ми побачили, що поступ іде нерівномірно, має свої спади і падіння, і не завжди веде до ліпшого. Але поруч з усими негараздами, які приніс він людству, зросло почуття любові до людей, милосердя і справедливості. Ми також побачили, що основною рушійною силою всякого поступу є скріплення і уточнення почуття любові до інших людей, до родин і громади. І чи будемо ми щасливі чи ні, всеодно ми боротимемося з кожним поодиноким лихом і намагатимемось заткати джерело такого лиха. Адже у цілій природі і в розвитку людства кермо тримають два могутні кондуктори – голод і любов. Голод – це матеріальні і духовні потреби людства, а любов – це почуття, що здружує людину з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів немає, і певно ще довго не буде».

Отже І. Я. Франко вважає, що поступ не завжди приносить успіх і розвиток цивілізацій. Найбільшою проблемою він вважає те, що людство не навчилось завжди керуватися своїм розумом, а не емоціями.