Свобода та автономія

Питання свободи та автономії має дуже давній початок. Ним цікавляться мільйони людей різних професій та національностей. І те, що одним із таких осіб був Іван Якович Франко, мені здається закономірним. Проте, тлумачення понять у працях видатного філософа є досить цікавим та своєрідним.

Будучи свідком живих суперечок про перебудову громадянського устрою, вислуховуючи різні точки зору людей про їхнє становище, Іван Якович звертає нашу увагу на “бомбу”, яку випалює Меншиков: “Россия для русских! Нема більшої дурниці, як призначити в будущій думі якісь права іншим народностям або призначити, приміром, українців якимось окремим народом. Не слід також допускати до думи всіх інородців: євреїв, поляків, кавказців. Треба показати їм, що ми тут пани ”. Саме ці слова й стали початком його філософських міркувань стосовно свободи та автономії.

Іван Франко зазначає: “Треба бути цілковитою дитиною в політичних справах, щоб у сьогоднішню пору зігрівати себе і свою публіку таким дитячим та наївним покликом”. Думаю, його слова є досить справедливими, адже звернувшись до історії тих часів ми пригадуємо, що Росія підкорила десятки народів. Розуміли також і те, куди йде найбільша частина природних багатств та хто працював над її будівництвом. Тому ні про який мир не може йти мова, коли в державі панує правова нерівність громадян.

З безправністю “інородців” Іван Якович пов’язує страх верхівки влади на чолі з Меншиковим. Його страх перед іноземцями, які ненавидять “руських”. В деякій мірі це можливо й правда. Адже коли “інородці” зазнають лише зневагу та знущання від “руських”, то зрозуміло, що ніякої любові у відповідь вони не матимуть. А це, в свою чергу, може призвести до занепаду Росії.

Вихід із такої ситуації Франко вбачає в “першому принципі громадського життя” – пошані до чоловіка, як до його кровних інтересів, так і до прав свободи, переселення, заробітку. А оскільки такі елементарні основи пропадають в Росії, то “...буде пропадати і великоруське плем’я”[стр.441].

З питанням про надання всім росіянам громадянської свободи та гарантій для тієї свободи, філософ тісно пов’язує питання автономії, як “поодиноких” народів, так і країв, - яке мусить бути розв’язане не лише в їх інтересах, а в першу чергу, в інтересах всієї держави. Відкидаючи думки про автономію, вважаючи її тим фактором, що може ослабити державу, російські письменники та політики не розуміли, а точніше, не хотіли розуміти, що обезсиливши народи та краї, вони тим самим обезсилюють і цілісність самої держави. І що ж в результаті? Повний упадок почуття права серед людей, крадіжки серед чиновників. Коли доходило до крайності і замість спокою і тихої мирної праці вибухали революції, були виборені права для кожної людини, що сприяло розвитку держав.

Складна ситуація з правами народів і в Австрії. Проте, навіть там, як зазначає філософ, влада розуміє, що так жити не можна. І всі ті побоювання стосовно розколу Австрійської держави, в разі надання іногородцям національних прав, виявились марними. Оскільки з наданням прав ця держава лише зміцнилась.

Отже, побоювання Росії про відрив українців, литовців та кавказців, в разі надання їм прав – безпідставні. Також надання автономії не має бути “уступкою чи добродійством” держави, це її власний інтерес, а якщо там і будуть певні риси людяності, то за це вона буде “обтяжена новими тягарами на удержання обік центрального ще й свого автономічного уряду”. Прикладом такої автономії Франко вважає земства. Російська держава занадто велика, щоб можна було дбати про законність у всіх її частинах. А дороги, лікарні та школи є тими речами, які вимагають не так опіки уряду, як місцевих органів. Тому ті, хто радив Росії обійтися без неї, зазначає Франко: “Не тямили про що говорили, бо вона не лише дбає про зріст добробуту, а й полегшує її адміністрацію”.

Щоб це зрозуміти філософ пропонує нам заглянути до історії середніх віків, які він називає “золотим часом автономії в найрізніших її формах”. Безсумніву, ці слова мають раціональне зерно. Адже ми знаємо, що все: провінції, князі, графи т. ін. мали свою автономію. Проте, на фоні цих дрібних автономій, зникала сила держави. Кожна автономна одиниця характеризувалась своєю повноправністю, а відсутність єдиного державного права для всіх громадян, свідчило про слабкість держави. Боротьба між графствами і князівствами мала і позитивне значення: сприяла розвитку конкуренції.

Таким чином, можна зробити висновок, що Іван Франко за допомогою своїх філософських праць хотів не тільки висловити свої думки стосовно того чи іншого питання, а дати нам зрозуміти “сю історичну азбуку, яка б давала нам тверду основу в дальшім політичнім житті і хоронила нас від неясності і баламутства. І те, що політична воля і рівність кожної людської єдиниці, забезпечення її людських прав – основа для автономної національності ”[стр.446].

Олексієнко Яна