Про розвиток людської спільноти

У своїй філософії І. Я. Франко є прибічником Канта, і він вважає, що люди – це одинокі істоти, які живуть не прагнучи бути в товариствах, але зближуються, бо це потрібно для такого біологічного процесу, як розмноження. Франко заперечує Аристотелю, який вважав: "Людина – це суспільний звір" і пропонує думку, що люди були товариські ще з первісного ладу.

Згідно теорії Франка, товариськість – це прагнення до життя в громадах та державах, яке з’явилося у людей набагато пізніше під впливом боротьби за існування.

Зазирнувши в історію буття первісних людей, можна зробити висновок: люди об’єднувались спочатку для оборони від лютого звіра, з часом для сумісного полювання, після якого відбувалася спільна вечеря, а потім громада, що збиралась, знов розходилась. Але деякі маленькі групки залишались разом по своїй волі. А вже пізніше, почала вироблятися бесіда, а з розвитком бесіди розвинулись пам’ять та логічне мислення.

Тож людина розвивалася поетапно, разом з цим розвивалась людська спільнота.

Поява різних ремесел, поставила людину на початковий етап формування спільноти. В середньовіччя Римська імперія, була найбільша та наймогутніша, своїми загарбницькими війнами сформувала людські цілісності-держави, які об’єднувались, як для оборони, так і для суспільного життя. Розвивалася культура середньовіччя, а разом з нею гноблення панів – це сприяло загально-цілеспрямованому зацікавленню: люди збираються в громадськість. Гніт внутрішнього світогляду та гноблення навколишнього життя, гніт моральних та духовних цінностей сприяє розвитку класової єдності. Люди прагнуть до удосконалення суспільного об’єднання. Пізніше об’єдналися і провели революцію під гаслом: свобода – природне право кожної людини. «Людина є рабом Божим, а її душа – птахом в небі – тому душа завжди вище, бо свобода для птаха є невідривним правовим існування».(ст. 126)

Отже, зазначає І. Я. Франко, в історії людського існування кожна доба формує свої суспільні засади для вдосконалення спільноти, і лише на базі знань можна створити щось досконаліше. “Життя громадське, основне на економічній рівності всіх громадян, на тісній дружності і спільності праці розвивається далеко краще, ніж може розвиватися тепер”.(ст.137). Саме завдяки обдарованим людям громадська спільнота розвиватиметься, і кожен прагнутиме розвивати свої здібності.

Формування людської спільноти залежить від загальної думки про морально-етичні та духовні відносини між людьми. До того ж люди повинні об’єднуватися для загальної суспільної вигоди. Адже разом можна досягти на багато більше, ніж одній людині.

Мислитель вважає, що об’єднання людей спочатку в громади, а потім в держави стало основою суспільного розвитку.

Хоменко Ірина

Етнічні мотиви культури Галичини в хіх столітті

У статті „Етнографічна виставка у Тернополі” Іван Франко висвітлив проблему різноманітноcті складу населення Галичини, його життя, побуту та культури. Автор звертає увагу на те, що підставою класифікації етнографічних предметів слід прийняти принцип сучасної географії – тобто характеризувати населення по території басейнів головних рік краю. На даній виставці була представлена саме Східна Галичина, адже вона мала більше різних етнографічних типів, ніж головних річкових басейнів. Наприклад, басейн річки Стрий, представлений вздовж своєї течії трьома або чотирма типами: бойків-верховинців, з різновидністю тухольців, підгорян і подолян. Іван Франко наголошував: ”Розглядаючи гуцульські етнографічні матеріали, передусім їхні пісні, одяг, майстерські вироби з дерева, металу й глини, бачимо у гуцулів натуру надзвичайно поетичну, з живою фантазією, інколи нестриману, часом схильну до роздумів і розміркувань”. Уявивши собі цих людей, так щедро обдарованих природою, закоханих у все мальовниче і оригінальне, а потім оглянувши гуцульську хату зовні і всередині, відразу виникала певна суперечність, тому що кожна людина залишала у своєму житлі слід свого характеру і уподобань. Судячи з житла, треба було б бачити в гуцулах людей напівдиких, позбавлених будь-якого естетичного смаку, понурих і замкнутих у собі. Адже гуцульська хата збудована дуже первісним способом, цілком з дерева, без найменшої домішки соломи або глини. Голі, почорнілі від сльоти й диму півкруглі балки, покладені одна на одну і збиті кілками, в місцях стику заткнуті лише мохом. При хаті стояла маса дрібних прибудов, хлівців, малих стаєнь, комірок, без жодного врахування симетрії, нерідко відразу при вікні. Дах дранковий з причілками, які зверху звисали вертикально і тільки від половини висоти переходили у дах. Хата ділилась на дві нерівні частини: житлову кімнату, з двома маленькими вікнами, і комору – з одним, ще меншим, віконцем, часто простою діркою, вирізаною у стіні з забитою навхрест двома залізними штабами або двома дрючками. Цікава річ, що ця тісна і майже зовсім темна комора дуже часто являлась житлом для людей. Хата від комори була відокремлена маленькими сіньми. Знадвору до сіней вели тільки одні двері, найчастіше з головного, південного, боку; із протилежної сторони замість дверей був маленький вихід, крізь який гуцул на випадок потреби міг заглянути до стайні чи хліва.

І. Франко зазначав, що для гуцульської хати характерно справа від дверей ставити мисник, зліва піч з комином, а одну полицю з оздобленим посудом – понад дверима аж до комина. Стіни були голі і чорні, без ніякої прикраси, крім кількох ікон у східному кутку. За піччю, вздовж лівої стіни, стояло ліжко, точніше кілька дощок не збитих, а просто покладених вряд. На дошках – розпростертий сніп соломи, накритий білою рядниною, що звався „ліжник”. Над ліжком під самою стелею від стіни до стіни були розміщені дві паралельні обтесані балки, на яких вішали кукурудзу і складали різні речі. Такі самі дві балки були і з протилежної, південної, стіни, при якій стояла внизу широка дерев`яна лава. А посередині кімнати, напроти дверей, стояв стіл на чотирьох ніжках, виготовлений переважно з букового дерева і прикрашений зверху різьбленим орнаментом, що складався виключно з комбінацій ліній і кіл. Найхарактерніша річ у гуцульській хаті – це мисник і комин. Мисник був заставлений глиняним посудом: внизу простішим, для щоденного вживання, на вищих полицях – кращим, гарно поливаним (переважав зелений колір) і прикрашеним малюнками стилізованих квітів, тварин і людей. А кахлевий комин був прикрашений малюнками, які, не зважаючи на свою досить примітивну техніку, нерідко засвідчували добру спостережливість і чисто український гумор.

Найбільше відрізняли гуцула від інших відгалужень українського народу – одяг та особлива пристрасть до металевих оздоблень, зброї, до червоного кольору в одязі чоловіків. Ці риси, які так сильно відрізняли гуцула від його безпосереднього сусіда – верховинця – бойка, не можна пояснити самими особливостями гірської природи; вони вказують на інші, більш східні і південні впливи. Слід взяти до уваги і ту обставину, що, не зважаючи на менш архаїчну і більш мішану ніж у бойків мову, гуцули зберегли багато звичаїв і традицій давніх епох, наприклад, бронзові прикраси, кам`яні ножі при деяких обрядах, добування шляхом тертя „живого вогню” і підтримування його протягом всього літа, від святого Юрія до осені.

І. Франко виділяв, що гуцул був дуже прив`язаний до своїх гір, які для нього були кращими в світі, і пишався своїми виробами та неохоче з ними розлучався.

Що стосується вбрання, то центром, де виробились властиві тим околицям крій, вишивки, добір кольорів тощо, слід вважати Покуття, від Вижниці до Коломиї і далі аж до Заліщик та Дністра. На південь від смуги Коломия – Снятин – Вижниця вбрання було коротке, у вишиванні переважав темно-червоний колір, сам або в поєднанні з чорним, і в той же час з`являлися металеві прикраси. Зате на північ, аж до Дністра, багатство, різноманітність і гармонійність кольорів у вбранні, вишивках і тканинах мали найвищий рівень; в наддністрянських вишивках з околиць Заліщик можна було зустріти вже нове явище – перетинання тканин металевими нитками і оздоблення вишивок дрібними металевими ґудзиками.

Покуття – було батьківщиною виробів із пацьорків, так званих ґерданів, які носили дівчата, парубки і люди одружені, особливо в молодому віці. Ґердани – це вужчі або ширші смужки, утворені з дрібних скомпонованих у різні узори пацьорків, нанизаних на кінську волосину, а іноді нашитих на червону стрічку. Дівчата носили їх на шиї або на чолі, причому часом до тієї ж стрічки пришивали ще багато металевих прикрас – хрестиків, монет тощо. Чоловіки носили ґердани, обв`язані навколо капелюхів.

А вже на північ від Дністра характер народного вбрання знову міняється. Крій стає довшим, доходить аж до кісточок, менше вишивок, узори і кольори ткання все простіші, одноманітніші. У багатьох околицях Поділля, особливо там, де зовсім не сіяли льон, домашній матеріал навіть зовсім зникає з одягу і його замінюють нецікаві і будь-як скроєні вбрання з дреліху і перкалю.

І. Франко зазначав, що такі етнографічні виставки, як у Тернополі, мали неабияке значення – не тільки теоретичне, наукове, але й практичне, саме вони пробуджували серед широких кіл інтелігенції живе зацікавлення народом, відкривали можливості збуту оригінальним виробам домашнього промислу, а для всіх учасників ставали великим заохоченням далі розвивати свої здібності, виховувати смак на вітчизняних взірцях.

Хоненко Інна