Релігійні реформи в Західній Україні в хіх столітті

На території України, особливо на Галичині, ще в середні віки досить значний вплив в релігійному житті мали домініканці, які ще в 1228 р. побудували монастир в Києві. В 1233 р. Володимир Рюрикович вигнав домініканців з Києва і вони прибули на Галичину. Домініканцями були майже виключно поляки, які поруч з католицтвом поширювали колонізацію. Згодом вони мали багато монастирів в Україні: в Луцьку, Вінниці, Києві, Львові і т.д.

Ще в середні віки на Україні з‘являються василіани – представники релігійної організації, яка виступала проти Ватикану і проповідувала ідею доступності слова Божого на рідній мові, яких переслідували в Західній Європі. Іван Франко у своїй статті „Реформа Домініканців і реформа Василіан” висвітлював проблему реформування Римом по-своєму польського закону домініканців. Насамперед, він виділяв правдивість стародавньої приказки ”Сьогодні мені – завтра тобі”, яка зовсім не приходила на думку галицько-польським шовіністам., які колись взялися реформувати Василіанський закон. За безглуздими криками не знайшлося політичних дій, щоб відразу зрозуміти небезпеку єзуїтів і перейти на бік українців проти римського впливу. Відкоректувавши Василіанський закон, Рим взявся реформувати на свій лад польський закон домініканців. Василіанський закон був прийнятий українцями. І вже Домініканський монастир існував в Львові до останніх часів, вистоюючи і радісні, і скорботні хвилини. З 18 березня 1848 р. в костьолі почали правити службу за всіх полеглих ветеранів в різні революційні річниці – з відповідними правилами. В костьолах перший раз прозвучали співи польських гімнів. І ось цей монастир, це піднесення польського духу на українській землі, застає реформа, яка одним махом могла знищити всі надбання польських патріотів. Франко зазначав, що польський народ був задоволений національною автономією, нова ж реформа прикладала дуже багато зусиль до одного з коренів польської патріотичної революційної традиції.

Дивна іронія долі і народ, який останні 100 років в своєму баченні з’єднав воєдино католицизм і полонізм, який тисячними дорогами йшов до Риму з тією метою, щоб там знайти віру в воскресіння Польщі, – народ в свою чергу отримував від Риму тільки пусті слова, ворожі інтриги та навіть експлуатацію. Найновіша реформа домініканців ставила за мету експлуатацію пишностей польської галузі василіанського закону.

І. Франко зазначав: «Українці ніколи не бажали своїм братам-полякам ніякого лиха. Бажали їм тільки «Знати і запам’ятати,» - говорячи словами їхньої молитви. І можна бути тільки вдячним невмолимій долі за ту гірку науку, за невтомну пильність, з якою боронили реформу василіан і анефемізували українців, які боролися з тією реформою».

Іван Франко, аналізуючи ситуацію, яка склалася в Польщі по відношенні до домінікан і василіан, підкреслював, що представники цих орденів стали носіями не лише Божого слова, а і знань культури польського народу. Він говорить щодо цього моменту: «Прийде час, сліпі побачать, руки, досі безпорадні, перед громом прокляття переймуться до протесту – і тоді ми всі зустрінемось при спільній роботі».

Хто звик задовольнятися лише своїми матеріальними і фізіологічними потребами, боїться пошуку, ризику; того вбиває навіть щастя, бо воно нове і незвичне.

І. Я. Франко