54

Черкаський кооперативний економіко-правовий коледж

Циклова комісія соціально-економічних дисциплін

Українські мислителі про національну ментальність і соціум

Матеріали студентських філософських читань,

присвячених 125-річниці від дня народження

В’ячеслава Липинського

Черкаси

Дух національного у філософії України

Українська філософія формувалась протягом століть і ввібрала в себе основні риси української ментальності: віру, любов, гуманізм, поміркованість і щирість, чуттєве сприймання природи і світу.

Філософія епохи середньовіччя розвивалась на засадах християнської моралі і віри. Більшість мислителів, визначаючи Бога як вищого творця і істину, прагнули проникнути у закономірності природного світу і матерії, зрозуміти земне призначення людини, вагомого значення надаючи історичній місії народу і його культури.

Істинним співцем українського духу філософії став Г. С. Сковорода, який проник своїм словом до вищих цінностей земного призначення людини: бути щасливою своєю працею на благо добра і справедливості, пізнавати самого себе, шукаючи Бога в помислах і діях, досягати радості буття, знаходячи гармонію у праці і внутрішньому призначенні до неї.

Золоте століття новітньої доби позначилося для України зростанням інтелігенції, яка високо підняла прапор національного відродження. Українські письменники, вчені, політичні діячі розуміли важливість зміцнення національної культури і мови, тому і філософська думка збагачена особливостями української ментальності. Так романтичне світорозуміння Миколи Костомарова органічно випливає з української культури, яка, на його думку, з такими рисами українського народу, як «індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоко виражена релігійність, демократизм, замилування свободою». Про духовне відродження українців мріяли Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Орест Новицький та інші.

Видатний український мовознавець Олександр Потебня доводив, що світ можна сприймати через мову, що саме вона формує думку, що саме у міфі, фольклорі, літературі можна побачити «похідні моделі системи життя етнічного соціуму».

«Філософія серця» Памфіла Юркевича окреслила основні екзистенціальні особливості української філософії: чуттєвість сприймання сутності буття, переживання, як основа розвитку міркування власного я.

На початку ХХ століття особливо гостро в українській філософії спливають проблеми соціальні. Так, Михайло Коцюбинський, зупинявся на соціальному аналізі основ зла, причин та обстави, які впливають на соціальне буття людини. Борис Грінченко підкреслював, що будь-яка справа культурної роботи тільки тоді буде міцною і твердою, коли вона зростаючи на рідному грунті, живиться живим духом з більшої скарбниці духовних досягнень народів усього світу. Михайло Грушевський, Богдан Кістяківський, Павло Грабовський також прагнули пробудити національний дух, возвеличуючи ідею національної держави, основаної на природному праві і вищості закону, який здатний примирити і вирішити проблеми соціального змісту.

Духовна міць і національний дух як нерозривні цінності пронизують філософію Вячеслава Липинського, Лесі Українки, Володимира Винниченка. Не можливо за короткий час охопити глибину усіх філософських міркувань дев’ятнадцятого, двадцятого століття. Вдячністю за їх творчу, віддану своєму народу, працю буде постійне залучення до осмислення основних філософських ідей нашого молодого покоління, яке творитиме історію нації уже в двадцять першому столітті.

Кандидат політичних наук Деркач Ж. В.

В’ячеслав Липинський – натхненник українських хліборобів

Яскравою постаттю в українській філософії початку ХХ ст. є В’ячеслав Липинський , теоретик консерватизму та ідеї хліборобської нації, 120 – річчя якого ми відзначаємо в цьому році.

Липинський В’ячеслав (Вацлав) Казимирович (05/18.04.1882 – 14.06.1931) – політичний діяч, історик, історіософ, філософ, соціолог народився в с. Затурцях (за іншими джерелами – м. Ратному) на Волині у шляхетній польській родині. Поляк за походженням, душею та серцем був все життя відданий Україні, вивчав її історію, особливості загадкової української душі. В. Липинський був переконаний у тому, що ці особливості сформовані, в першу чергу, тісним зв’язком українця з рідною землею. Через землю, вважав він, збуджується творча воля народу. В 1902 році закінчив Київську класичну гімназію, під час навчання в якій зблизився з українофільським середовищем і долучився до так званих «хлопоманів». Хоча фах агронома і соціолога здобуває в університетах Кракова і Женеви, часто буває в Україні, а з липня 1913 року оселяється на власному хуторі Русалівські чагари поблизу Умані. Уже тоді Липинський усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний», його еліти. Ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись, вважав він, буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу Липинський сформулював у брошурі «Шляхта на Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а також у статтях до журналів. Паралельно досліджував історію України. Започаткував державницьку школу української історії. Напередодні Першої світової війни брав участь в організації за межами Росії українського політичного центру, трансформованого в Союз Визволення України в 1914 році. Під час війни служив у війську. На початку визвольних дій інкримінував українським соціал-демократам брак державницької волі і взяв участь в організації Української Демократичної Хліборобської партії для якої в 1917 році підготував програму. Навесні 1918 року Липинський зближується з Павлом Скоропадським і після проголошення його Гетьманом Української Держави, їде послом від України до Відня. Там і залишається в еміграції. Але навіть за часів еміграції не припиняє вивчати українську історію. В 20-х роках, на пропозицію Скоропадського, очолює кафедру української державності в Українському науковому університеті в Берліні. Помер В’ячеслав Липинський в еміграції від тяжкої тривалої хвороби, але його помисли і творчий доробок завжди буде допомагати Українцям в осмисленні їх долі.

Завідуюча кабінетом соціально – економічних дисциплін,

викладач – Горда Г. В.

Розділ і Сторінки філософської мудрості українських мислителів

Дмитро Скакун

Життя і творчість Памфіла Юркевича

Черкаська земля славна не лише поетичністю слова і музичним колоритом. Вона дала нашій Україні відомого філософа - Памфіла Даниловича Юркевича.

28 лютого 2006 року виповнилося 180 років від дня народження

П. Д. Юркевича (1826-1874) - педагога і гуманіста, науковий доробок якого став помітним вкладом у розвиток не лише філософії, а і соціології, психології, логіки та ін.

Памфіл Данилович Юркевич - професор Київської духовної академії, професор філософії Московського університету - тридцять п'ять років (із 48 відпущених йому долею) жив і творив в Україні. Філософія та педагогіка цього мислителя укорінені в національному ґрунті. Він стояв біля підвалин оригінальної російської філософії. Його праці вводили читача до тогочасної проблематики європейської філософської думки. Памфіл Юркевич - глибокий християнський антрополог, людина, яка упродовж життя прагнула здійснення ідеї, закладеної в основу свого етичного вчення - ідеї "миру з ближнім як умови християнського співжиття". На жаль, світ поставився до нього не по-християнськи, і в житті його миру було мало...

Народився Памфіл Данилович Юркевич у с. Ліпляве Золотоніського повіту (тепер Канівський район Черкаської області) у багатодітній сім'ї священика. Древо родини Юркевичів сягає глибоких етнічних коренів в українському козацтві. Дід і батько Памфіла були священнослужителями православних парафій у самому серці України - колишній Гетьманщині. Хлопчик зростав і виховувався в атмосфері обрядово-релігійних традицій рідної домівки, українського козацького села.

Після закінчення Переяславського духовного училища (1841) та Полтавської духовної семінарії (1847) пішов тим шляхом, до якого був майже приречений своїм походженням: вступив до Київської духовної академії (1847).По завершенні академічного курсу (1851) його залишили на викладацькій роботі, і він зробив вельми стрімку наукову кар'єру: 1852 р. - магістр богослов'я і бакалавр академії, 1853-го року удостоєний почесної нагороди Священного Синоду "За відмінну наполегливість і надто корисну працю", упродовж 1854-1857 рр. обіймав посаду заступника декана академії, яку залюбки облишив, очоливши 1857 р. кафедру філософії й німецької мови. Через рік потому П. Юркевич - екстраординарний (1858) та ординарний професор (1861).

У стінах академії Памфілу Даниловичу судилося провести чотирнадцять років, які стали, поза всяким сумнівом, найбільш плідними в його житті. Київським періодом датуються основні філософські праці ученого: "Ідея", "Серце і його значення у духовному житті людини згідно з ученням Слова Божого", "З науки про людський дух", "Матеріалізм та завдання філософії", "Мир з ближнім як умова християнського співжиття", "З приводу статей богословського змісту, вміщених у філософському лексиконі", "Докази буття Божого" (1859-1861). В них П. Юркевич виявляє величезну філософську ерудицію: ідеально обізнаний із сучасним станом світової філософської думки й водночас - абсолютно самостійний, оригінальний філософ, чиї думки повністю відповідають світовим стандартам свого часу.

Все це робить зрозумілою ту зміну в біографії вченого, що сталася в 1861 році. За рішенням Міністерства народної освіти П. Д. Юркевич посів місце професора кафедри філософії Московського університету. Наш земляк виявився єдиним фахівцем у Росії, здатним після десятилітньої заборони філософії у світських освітніх закладах очолити цю кафедру (без закордонного стажування).

Викладав П. Д. Юркевич історію філософії, логіку, психологію, а з 1864 р. - педагогіку. За його пропозицією Рада Московського університету зробила педагогіку обов'язковою дисципліною для студентів, які по закінченні навчання готувалися до педагогічної діяльності. Професор читав цей предмет студентам різних курсів майже всіх факультетів університету, слухачам учительської семінарії військового відомства. Педагогіці він присвятив книги: "Читання і виховання", "Загальні підстави методики" (1865), "Курс загальної педагогіки з додатками" (1869), "План і сили для початкової школи" (1870), "Ідеї та факти з історії педагогіки" (1870), "Майбуття звукової методи" (1872). Великим педагогом-теоретиком назвав Памфіла Юркевича наприкінці 60-х років XIX ст. журнал "Гимназия".

Стрімка й успішна академічна кар'єра ( з 1869 року і до кінця життя П. Юркевич працював деканом історико-філологічного факультету), численні учні, буквально закохані у свого вчителя (серед них - російський філософ В. Соловйов, історик В. Ключевський, український письменник І. Нечуй-Левицький), і водночас - багаторічне цькування у так званій "демократичній" пресі, передчасна смерть, і... майже повне забуття впродовж довгих десятиліть потому.

Памфіл Юркевич залишив по собі порівняно невелику літературну спадщину. За життя він здійснив 12 публікацій, з них лише п'ять припадає на московський період (переважно, праці з питань педагогіки). Головною причиною філософського мовчання вченого після 1861 р. була та ганебна кампанія погроз, наклепів, образ, що її розгорнули проти нього представники табору російських радикалів у відповідь на критику ним М. Чернишевського й репрезентованого останнім матеріалістичного напряму в філософії. Характеризуючи духовну атмосферу, що оточувала професора у Москві,

Д. Чижевський писав: "...уся російська журналістика... накинулася на Юркевича, як на політичного ворога. Цю полеміку, що її розпочав Чернишевський, важко назвати інакше, як хрестовим походом темноти і некультурності, яка, не маючи сили боротися з думкою силою думки, підмінила полеміку лайкою, брехнею і особистими нападами. Проти цього знаряддя у Юркевича не було сили і він замовк на довгі роки... Чи може бути життя трагічніше?" Йдеться, власне, про протиставлення любові до природничих наук і до "істини духу" в ім'я Христове. Цим протиставленням, зрештою, й позначаються кордони, в межах яких П. Д. Юркевич, як й інші представники Київської релігійно-філософської школи, обстоювали право філософії на вільний розвиток, який, на їхню думку, неможливий ані з позицій середньовічного ототожнення філософії з релігією, ані з погляду радикальних просвітницьких концепцій, що в ім'я торжества науки заперечували як релігію, так і філософію. Учений підтримував ті позитивні начала, на яких зростало просвітництво. Він цінував пов'язаний з цим підвищений інтерес до природознавства і науки взагалі, але для нього неприйнятний був нігілізм стосовно філософської традиції, прагнення до ототожнення філософії з природознавством, оскільки це призводить до знищення філософії як такої. Чужим П. Д. Юркевичу є прагнення зробити буття прозорим для людського розуму, намагання всю дійсність розкласти, довести, розрахувати і наперед визначити майбутнє з математичною точністю, заперечуючи таїнство божого духу.

Український вчений залишив багату наукову спадщину. Лише знайомство з переліком його основних творів вражає своєю різноманітністю наукового інтересу філософа.

Фонд П. Д. Юркевича досить значний - понад сто одиниць зберігання. Серед них - не надруковані статті філософа, тексти та програми лекційних курсів, прочитаних ним у Київській духовній академії та Московському університеті, численні конспекти, нотатки, виписки з книг, переклади, щоденники (німецькою та російською мовами), унікальні матеріали до біографії мислителів. Їх палітра вражає своєю різноманітністю: логіка і метафізика ("Програма і читання з логіки", "Лекції з логіки", "Метафізика", "Простір і час. Історичний виклад", "Метафізика Германа Лотце" та ін.), психологія (статті "Характеристика внутрішнього досвіду", "Психологія і психіатрія", "Про союз душі з тілом", педагогіка ("Походження дитячого прогресивного ліцею", "Методика"), богослов'я ("Божественне одкровення про творення світу. Досвід викладу і захисту Мойсеєвої оповіді про створення світу"), літературознавство (переклад "Історії німецької літератури Г. Вебера), математика (таблиці, "Бесіди з геометрії, "Основи диференційного числення"); значна кількість історико-філософських праць П. Юркевича стала надбанням української науки ("Міфи Платона про людську душу", "Філософія неоплатонічна", лекції :і історії давньогрецької філософії та філософії середніх віків, уривки лекцій з нової філософії, нотатки під назвою "З історії філософії", конспекти й нотатки про Аристотеля, Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Букля, Шопенгауера). Безсумнівний інтерес складають рукописні й літографовані лекції та програми з філософії права та її історії, що відкривають для дослідників нову галузь наукових і фахових інтересів П. Юркевича.

Український вчений, творчість якого проходила у золотому столітті наукового зростання, підйому усіх галузей духовної культури прагнув зберегти традицію християнського вчення про вічність духу і центризм духовного начала в самій людині, спираючись на багатовікові догмати християнського вчення. Його філософія отримала назву "філософії серця", що красномовно засвідчує цінність і актуальність наукового філософа в сучасному світі.

Юлія Нестеренко