Місце духовних цінностей і переживань у філософії п. Юркевича.

Філософські погляди Юркевича формувались під впливом філософії Платона і Канта. Він глибоко знав історію філософії від античності до сучасних йому філософських систем, давав серйозний аналіз різних концепцій, критикував як матеріалізм, так і ідеалізм за їх "абстрактність", ігнорування конкретного, індивідуального.

Юркевич вважав, що філософія має бути повним і цілісним знанням і саме тому вона не може обмежитись пізнанням лише механізму побудови світу. Філософія намагається вивчати явища світу, що знаходяться перед нами або відкриваються в нас, пробує з’ясувати і обґрунтувати те світоспоглядання, котрого початки знаходяться в будь-якій людській душі і котре необхідно допускається релігійним і моральним життям людства. Таким чином, вважав мислитель, філософія як цілісний світогляд є справою не людини, а людства.

Поняття "ідеї" пронизує всю творчість Юркевича. Без визнання ідеї, вважав він, жива і діяльна свідомість людини мала б деформоване уявлення про світ, тому що людський дух змушений був би розлучитися при цьому зі своїми естетичними, моральними і релігійними прагненнями. Предмети пізнання нашого розуму - "ідеї" - визначають усю діяльність і творчість суб’єкта. Але "буття ідеї" - це не ствердження, що ідея "існує" так, як "існують" матеріальні об’єкти. Ідея не є те саме, що всі предмети в світі. Ідея має буття ідеальне, вона не є щось субстанційне та реальне, а тільки мислиме. Вона лише прообраз реальності.

В ідеї ототожнюється мислення на буття. Сама ідея пізнається як основа, закон і норма явища. Ідея є те, чим предмети повинні бути. Між ідеями та явищами, вважав Юркевич, стоїть творча воля Бога і людини.

Юркевич визначав три сфери буття: царство ідеї, або "вічної правди", - "ноуменальний світ"; царство розумних істот - реальний світ; царство примарного існування тілесності - феноменальний світ. Між цими світами існує активна взаємодія, що й становить гармонію цілого світу.

Схопити та зрозуміти все це буття розумом, пізнати його не можливо. Розум є сферою загального, тому він принципово не здатний дати на це відповідь. Для розуму, "голови" непроникливою є глибина особистісно-індивідуального. Цю діяльність людської душі, яка стоїть поза межами розуму і є вищою і глибшою від нього, Юркевич називає "серцем".

Філософію П. Юркевича можна по праву назвати філософією людської душі, мікрокосму, пізнати який можна лише за допомогою людського серця. Він створює своєрідну філософську концепцію, так звану "філософію серця", в якій показує себе прямим спадкоємцем філософської творчості Г.С.Сковороди.

Представимо лише окремі прояви діяльності серця в філософії П.Юркевича:

По-перше – серце, на думку філософа, є осереддя душевного й духовного життя людини. Так, у серці зачинається рішучість людини на ті чи на ті вчинки; у ньому виникають різноманітні наміри й бажання; воно є містилище волі та її жадань. Ці дії намірів, бажання й рішучості в мові українського народу позначаються виразами: віддався я всім серцем; постановив у своєму серці; лежить на серці. Таке саме говорять вирази: серцем віруємо для праведності; як серце призволяє, серцем рішучим триматися Бога. Хто висловлював свої бажання, той казав, що було на серці його. Коли ми робимо що-небудь охоче, то наш учинок походить від серця. Кого ми любимо, тому віддаємо наше серце, й навпаки, того маємо у нашому серці. Також ми говоримо: дай мені своє серце; ви в серцях наших; я маю вас у серці.

По–друге – серце є містилище всіх пізнавальних дій душі. Так, наприклад, міркування є замірами серця, порадами серця. Пізнати серцем значить збагнути, а знати всім своїм серцем – збагнути цілковито. В народі кажуть „Хто не має серця, щоб пізнати, той не має очей, щоб бачити, і вух, щоб слухати”. Коли серце грубішає, то людина втрачає здатність помічати і розуміти найочевидніші явлення Божого промислу. Людина не добра має серце, що плекає злочинні думки. Брехливі пророки пророкують нікчемність і оману свого серця, висловлюють привиди серця свого, а не слово з уст Господніх. Думки є задуми сердець. Слово Боже здатне судити думки та наміри серця. Що ми добре пам’ятаємо, закарбовуємо в душі й засвоюємо, те вкладаємо, покладаємо, складаємо й записуємо у серці своєму. Все, про що ми думаємо або згадуємо, сходить на серці.

По-третє – слово, говорить автор, є явлення або вираження думки, то й воно виходить із серця: і з серця свого слова падають; бо чим серце наповнене, тим говорять уста. Мислення є розмова душі з собою, а той, хто мислить, веде цю внутрішню розмову в серці своєму.

По-четверте – серце є осереддя багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей. Серцеві притаманні всі ступені радощів, всі ступені скорбот (від сумного настрою, коли серце засмучене, до щонайглибшого горя, коли людина кричатиме від сердечного болю й коли вона відчуває, що від цього тремтить її серце і зрушилось з місця свого); всі ступені ворожості (від ревнощів і гіркої заздрості до гніву у серцях своїх й коли серце розпалилося помстою); всі ступені незадоволення (від неспокою, коли туга людини на серці чавить її, до відчаю, коли серце приходить у розпач); нарешті, всі види страху (від побожного тремтіння до божевілля, сліпоти й тупоумства, до того, що омліває мій дух у мені, кам’яніє серце). А у тузі людина робиться лякливою та м’якосердою та від жалю серце перевертається.

По-п’яте – серце є осереддя моральнісного життя людини. У серці поєднуються всі моральні стани людини, від щонайвищої таємничої любові до Бога, яка волає: Бог – скеля серця мого й моя доля навіки, до тієї зарозумілості, яка, обожнюючи себе, ставить своє серце на рівні з серцем Божим. Є серце люте, серце суєтне, серце не розумне. Серце є вихідне місце всього доброго та злого у словах, думках і вчинках людини, є добрий чи злий скарб людини: „Добра людина із доброї скарбниці серця добре виносить, а лиха із лихої виносить лихе”.

Як осереддя всього тілесного й багатоманітного духовного життя людини, серце називається джерелом життя або витоками життя: над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя, говориться в Біблії; воно є круг життя нашого, тобто коло або колесо, в обертанні якого полягає все наше життя. Тому воно становить щонайглибшу частину нашого єства: людське серце найлукавіше над все те невигойне, - хто пізнає його?. Ніколи зовнішні виявлення слова, думки й справ не вичерпають цього джерела. Станом серця виражається весь душевний стан. Людина повинна віддати Богові одне своє серце, щоби зробитися Йому вірною у думках, словах і справах: дай мені, сину мій, своє серце, волає до людини Божа премудрість. Священні автори визнають осереддям усього тілесного й органом усього духовного життя людини те саме тілесне серце, якого биття ми відчуваємо у наших грудях. Коли людина страждає духовно, то це тілесне серце зрушає з місця свого. Священні автори цілком певно і з повним усвідомленням істини визнавали серце осереддям усіх явищ людського тілесного й духовного життя.

Таким чином, філософія, яка ґрунтується на твердженні, що сутністю душі є мислення, вважає Юркевич, заперечує все суттєво-моральне у людини; любов замінює абстрактним розумінням обв’язку, розумінням, яке допускає не натхнення, не сердечний потяг до добра, а просте, байдуже розуміння явищ. Так само ця філософія приводить до абстрактного поняття про суть Божу, визнаючи все багатство божественного життя як ідею, мислення, як світ без волі, без любові, лише з однієї логічної необхідності.

Юлія Заболотна