Філософські основи наукових поглядів в’ячеслава Липинського

Читаючи твори видатного історика, філософа В’ячеслава Липинського ми пізнаємо його власну філософську позицію: “Від того, чи це відродження призведе до створення сильної і авторитетної церковної організації, чи ця організація стане осередком напруження волі національної і розпалить в нації містицизм релігійний, з його ідеалізмом, любов’ю, посвятою і дисципліною , чи дасть вона лад і порядок громадським думкам і хотінням національним... залежить у першій мірі будуччина як нашої культури української, так і будуччина нашої держави”.

Цікавими у філософії Липинського є погляди на місце особистості у суспільному розвитку. Він схиляється до волюнтаризму. Велике значення надавав видатним особистостям. Сам він був представником аристократії, тому передає народу духовний досвід аристократії, вистражданий віками боротьби за збереження духовних цінностей.

На думку В. Липинського, держава виникає в результаті завоювання, коли активна меншість підпорядковує пасивну більшість. Таке розуміння виникнення держави цілком відповідало світосприйняттю шляхтича, який відчував себе активною меншістю (провідною верствою) в культурному й етнічному морі українського простолюду.

Ідеалом держави для В. Липинського є держава національна. Це закономірно. Адже він жив у добу націоналізму, коли європейська суспільна думка, а, відповідно, й провідні мислителі орієнтувалися на творення національних держав. Однак у трактуванні національної держави існувала проблема: хто кого творить — держава націю чи, навпаки, нація державу. В. Липинський дає однозначну відповідь: без держави немає нації, саме держава в націотворенні відіграє основну роль. Народ же — це лише «етнографічна маса», яку треба організовувати з допомогою держави. Проте для українців В.Липинський був, є і буде оригінальним і водночас великим інтелектуальним авторитетом. Правда, його велич і оригінальність зовсім не в конструктивізмі, а в критиці. Він зумів нетрадиційно (для українців!) підійти до розуміння й трактування власне українських проблем. В.Липинський не побоявся критикувати поширені серед тогочасних українців уявлення. Зокрема, він піддав цікавій та різнобічній критиці соціалізм, демократію, українську інтелігенцію, ідеалізовані нею «народні маси». Завдяки В’ячеславу Липинському українці змогли побачити свої вади, які не давали їм стати повноцінною державною нацією.

Його філософія пронизана релігійністю. Липинський написав книгу “Релігія і церква в історії України”, і ця книга утверджувала релігійний корінь віри українського народу. Але справа навіть не в книзі. Справа в глибокому переконанні, що без глибокої справжньої вірі в Бога наших батьків, без святині – народження української незалежної держави неможливе.

Животворча сила релігії – це нерв історіософської концепції Липинського. Одних лише політичних, світських засобів для обмеження людських егоїзмів не вистачає. Зроблене людьми легко може бути попсоване і знищене. Тільки над усіма людьми поставлений і для всіх людей однаковий і однаково їх зобов’язуючий божий закон громадської моралі і тільки авторитет духовної, яка цей Божий Закон береже і за його виконанням стежить, здатні обмежити людські егоїзми однаково як сильніших, так і слабших. Тільки релігія і церква в стані своєю владою духовною, владою “не од миру сього”, примусити сильніших вжити свою більшу силу не тільки для себе, а й для добра слабших.

З нещадною суворістю Липинський дивиться на політичних діячів, позбавлених поняття про вищі цінності.

“Та церква і релігія, що замість доброго користолюбного містицизму пасивних, безбожних, безідейних і боязких людей дасть нам містицизм релігійний людей сміливих та активних – це значить: замість страху перед чортом ( якого ми в образі Москаля, Ляха, Жида, пана, буржуя, соціаліста, більшовика чи ще якоїсь іншої “причини нашого лиха” перед собою та іншими, для виправдання нашої власної духовної нікчемності малюємо) дасть нам любов до Бога, до правди, до ідеї – і замість теперішніх, затруєних ядом зненависті і неспокою, безсилих конвульсій розуму і серця, дасть нам, на глибокій вірі і любові оперту, спокійну силу Духа для твердого, непохитного і послідовного творення нашого українського діла...”

В максималізм Липинського вписується лише віра, живлена офірою, людським самообмеженням і терпеливістю. Віра не декларована, а діяльна.

“Та церква і релігія, що мирить нашу взаємну злобу, навчить нас з Любов’ю класти життя своє “за друзі своя”... навчить нас чесності, посвяти, послуху і дисципліни, а тим самим навчить нас єдності і організованості, що дасть нам силу морально терпеливо та мужньо переносити все те горе і всі ті страждання, без яких ні одна війна і боротьба за одно з найтяжчих у світі діл – за Державу Українську – обійтись не може.”

Причину нашого лиха Липинський визначав дуже точно: “егоїстично-матеріалістична темрява, яка застить нам шлях до вищих цінностей”.

Липинський принципово розмежовував велику ідеалістичну віру в земне щастя, містицизм забобонних шукачів достатку і розкошів. “Убивши своєю гордістю свою релігію, людина змінює віру в Бога вірою в себе і свою чудодійну силу, містицизм релігії змінює містицизмом магії – і дає волю своїм пристрастям”.

Люди схильні плутати ці протилежні потяги – вгору, до висот ідеалізму, і вниз – до корисливого матеріалізму і егоїстичної свободи.

З висот цих засад В’ячеслав Липинський бачить усю гру ХХ віку у фантоми щастя, як на долоні: “Весь творчий розмах, який родить всяка віра, виладовується дуже скоро, коли ця віра вичерпується здобуттям земного “щастя” і земних матеріальних благ. Здійснення такої віри в формі завоювання влади приносить людям повне розчарування і кінчиться її руїною”.

На жаль, знати істину – це ще не значить зупинити розкручений інертними та ірраціональними силами маховик історії. Заповітна ідея Липинського – всупереч практичним теоріям і віянням часу живити віру і той ідеалізм, що дає надмір життєвих сил і відкриває простір духові.

Липинський видатний філософ, хоч і не визнаний своїми сучасниками. Він намагався на противагу всім, живити віру в ідеалізм, схиляючись на релігійні переконання. В його працях висловлена теорія випадковості, яка супроводжувала його весь життєвий шлях.

Література

Липинський В. Твори. Архів. Студії в 25 томах в 3 групах – Філадельфія 1991 , 3 група студії. Історико-Українська спадщина і сучасна Україна.

Альона Горобей