Віра в Бога як основа суспільного щастя

Особливо вирізняється В. Липинський серед ідеологів і лідерів українського національного руху ХХ століття принциповою ясністю постановки фундаментальної проблеми – релігійної. Власне, тільки для нього ця проблема була основною і ясною.

Липинський написав книгу “Релігія і церква в історії України”, ця книга утверджувала релігійний корінь віри українського народу. Він вважав, що справа навіть не у книзі, а в глибокому переконанні справжньої віри у Бога наших батьків, без святині-народження української незалежної держави неможливе.

Він принципово розмежував велику ідеалістичну віру в земне щастя і містицизм забобонних шукачів, доставку, розкіш. Він вважав що: “Убивши своєю гордістю свою релігію, людина замінює віру в Бога вірою в себе і свою чудодійну силу, що містицизмом магії – і дає волю своїм пристрастям”.

В. Липинський засуджував підприємницький ХХ століття: “Весь творчий розмах, який родить всяка віра… вичерпується здобуттями земного “щастя” і земних матеріальних благ».

“Та церква і релігія, що мирить нашу взаємну злобу, навчить нас з любов’ю класти життя своє, навчить нас чесності, посвяти, послуху і дисципліни, а тим самим навчить нас єдності і організованості, що дасть нам силу морально переносити терпеливо та мужньо те горе і те страждання, без яких ні одна війна і боротьба за одно з найтяжчих у світі діл – за Державу Українську – обійтись не може”.

На жаль, знати істину – це ще не значить зупинити розкручений інертними та ірраціональними силами маховик історії.

Але кожен серйозний історик, незалежно від політичних симпатій, зупиняється на імені Липинського з великою увагою і розумінням того, що має справу з політичним мислителем, з постаттю великої гідності і безсумнівної справжності. Липинський вважав, що для політики є важливим вищі цінності, ідея народу, самопожертвність. Разом з тим він вважав, що для досягнення успіху важливою є освіта.

Також Липинський визначив дуже точно причину нашого лиха: “егоїстично-матеріалістична темрява, яка застить нам шлях до вищих цінностей”. Липинський бачив вихід в першу чергу в релігійності нації: “Та врешті церква і релігія, що нашу боротьбу за Україну виведе з її дотеперішньої безпросвітної егоїстично - матеріалістичної темряви і дасть їй вищу, ідеалістичну, Законом Бога значену печать”.

Розділ іі Національна ментальність в українській філософії

Антоніна Мінченко

Українська ментальність в розумінні Липинського

Доля українського народу не залишила байдужим Вячеслава Липинського. „Українцем я був відколи вродився, тобто мене нещастя України зв'язало з нею всім тілом і душею,'' - говорить він про Батьківщину.

Центральні теми Липинського включали в основному національні, державотворчі питання, а на перше місце він ставив проблему держави; він вважав що саме через вирішення державотворчих проблем можливе вирішення проблем нації. Він розвивав своє власне розуміння нації, базоване головною мірою на територіальному принципі. Вводив нове розуміння нації, користуючись політико-територіальним принципом, що приводить до вимоги державності для України. «Нація для нас, - роз’яснює він, - це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави. Тому дійсним Українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї»

На місце окремих, розрізнених національних інтересів він кладе спільний краєвий інтерес. ''Все, що сприяє розвиткові почуття єдності між всіма мешканцями України, будує Україну; і руйнує її все, що її роз'єднує” – говорить він. Узгодити між собою поняття „'країни” і '”народу” є ціллю ідеї, що отримала на Україні назву територіалізму. ''Через загальне добро України до добра тих народів, членами яких є ці громадяни'' - така засада територіалізму. Інше розуміння національного інтересу мусить довести до боротьби всіх проти вся.

Липинський висловлює віру, що всебічний розвиток України буде запорукою розвитку всіх її мешканців і що цей розвиток може бути досягнутий тільки спільними силами. Він писав:

''Мене не задовольняло оце політичне русофільство і я захопився українською політичною ідеєю''

Липинський говорить про зобов'язання відносно рідної землі, яку він вважає основним складовим елементом існування нації. В основі цього визначення лежить переконання, що почуття любові до рідного краю як до органічної цілості, глибокий зв'язок з рідним краєм є необхідною та єдино можливою передумовою найтіснішого у світі зв'язку людей, що зветься ''нацією''

В’ячеслав Липинський вважав, що українці є громадянством не тільки поневоленим, але й державним. Історичне минуле та географічне положення України не сприяли відтворенню та збереженню расової єдності, але, на жаль, в Липинського основною прикметою українських людей є повний брак патріотизму і ненависть до своїх власних земляків. «Навчіть їх любити, а не ненавидіти один другого. Скажіть їм, що Україна – це не рай земний, бо раю на землі не може бути, а конкретно виконаний обов’язок…Скажіть їм, що Україна – це перш за все дух, а не матерія, і що тільки перемогою духа може бути з хаосу матерії створене щось, що єсть, що має свою душу, що існує – власне Україна». Липинський дуже часто підкреслює потребу сильної, дисциплінованої організації, бо вважає, що ''без організації ми станемо на віки одною з відмін українського блефу''.

В Україні Липинський бачить ''жертвеність'' і готовність служити сильному. Ставиться з великим застереженням до насичування українського руху поляками.

Хліборобна українська нація, на думку В.Липинського, має такі особливості:

Українець, співпрацюючи й співжиючи з природою, має виразне почуття неоднорідності й ієрархії всесвіту та присутності невідомих сил, які людина може відчувати своїм розумом, але керувати ними не в стані.

Українець зв'язаний з землею; він найвидатніший представник людини осілої, і цим він відрізняється від європейця, який, на думку автора, щораз швидше переходить в стан вічного перекочування з одного місця до другого, з села до фабрики, з одної фабрики до іншої. Тяжка співпраця українця з природою вимагає поступу, дисципліни, організації, але при цьому не може обійтися без індивідуальної свободи.

Психологічні особливості світобачення, ставлення до світу зумовлюють, на думку Липинського, схильність українського народу до такої форми правління, як монархія.

Давнішим провідником народу, на думку автора, є шляхта. Вона зв’язана з народними масами однаковими рисами і бажаннями утвердитися на своїй землі, але відрізнялась своїм вольовничим характером лицарства. І основним обов’язком її є охорона і організація народних мас. Першою умовою необхідною для народження такої верстви провідників хліборобських мас, є усвідомлення Духа й завдань хліборобства. Відмовитися від споконвічного зв’язку українця з землею, на думку Липинського, буде самогубством для нашого народу.

Українець пов’язаний із землею і Батьківщиною він вважає землю яку він населяє. "Націоналізм" українця зветься патріотизмом. Нація і земля в понятті українця – це синоніми.

Галина Ткачук

Особливості української ментальності в „Книзі буття”

Микола Костомаров в «Книзі буття» розглядає релігійні проблеми того часу, а також звертає увагу на особливості української ментальності. Основною думкою «Книги буття» є історія, яку він називає «накресленим Богом людству шлях до спасіння через любов до єдиного Бога, який є поряд з людством». Коли ж людина відходить від Бога, то наступає зло і нещастя у світі. Але Бог милостивий. У момент найбільшого падіння роду людського він дає початок відродженню, посилаючись на землю Христа, земне життя якого є поворотним пунктом в історії людства.

Костомаров проводить порівняння віри українського народу з вірами інших народів. Він говорить, що християнська віра є справжньою, вона не створює собі ідолів, а визнає єдиного Бога.

Але українцям часто нав’язується віра німецьких, французьких та інших народів, яку Костомаров називає поклонінням ідолам. «Серце християнина з Ісусом Христом, - говорить він, - а серце ідолопоклонника зі своїм ідолом.»

Християнська віра мала великий вплив і значення для всіх слов’ян. Слов’яни переймали віру Христову, але в «Книзі буття» саме українці бачаться спадкоємцями вчення Божого, залишеного Христом. Костомаров зазначає, що кожен, хто відвідував Україну, дивувався, що ні в одній країні світу так щиро не молилися Богу.

Та неможливо, щоб в релігію втручалася влада, говорить він. Оскільки вона перетворює віру на засіб свого збагачення, а таке ставлення до віри призводить до краху і розрухи, бо «немає свободи без Христової віри.»

Костомаров називає два лиха, які визначають долю українського народу. Це:

• незгода між собою;

• те, що українці, як менші брати, усе переймали од старших, не бачачи того, що у них своє було краще. Переймаючи чуже від німців, сербів, болгар, греків, турків українці стали невільниками своєї недбалості.

Микола Костомаров звертає увагу на історичну місію українського народу – об’єднання всіх слов’янських народів. Він наводить такий вислів: „Трапляється, що менший брат, отримує частку меншу проти старших братів, а потім, як брати своє потратять, а менший збереже своє, то і старших виручає”.

Слов’янський народ опинявся під владою і Польщі, і Литви, і Московщини. Україна якщо і ставала вільною, то не надовго, бо проявлялася слабкість і ментальність українського народу.

Через власну невизначеність Україна опиняється між інтересами інших держав. Через свою простоту часто опиняється в полоні. Український народ не бачив себе вільним та незалежним, а шукав, до кого б прихилитися. Правий бік України опинився під владою Польщі, а лівий бік під Московщиною. Тож бачимо, що ще за часів Костомарова розуміли, що розділення України на правобережну і лівобережну є найбільшою небезпекою для українського народу.

Були часи складні для України, коли заперечували все українське, заборонялася мова і віра. Але народ український боровся і прагнув незалежності та відродження свого власного. Український народ завжди прагнув братерства, єдності, віри, свободи. Та Микола Костомаров вірить, що відродження України, її воскресіння, щаслива доля – в майбутньому. «Лежить в могилі Україна, але не вмерла, бо голос її, що звав всю слов’янщину на свободу і братство, розійшовся по світі слов’янському».

Важливою подією, зазначає Костомаров, стало виникнення на Україні козацтва – це є братство, об’єднання справжніх українців, обов’язковою умовою існування якого він називає єдину Християнську віру. Козацтво «чистоту християнську держало». В той час релігія ставилася на перше місце і мала дуже велике значення для козацтва. Передувала в козаків ідея рівності.

Таким чином, ми бачимо, що Костомаров через розкриття українського народного характеру прагне провести в свідомість українського народу ідею власної самоцінності.

Марина Шиян