Основи логіки у спадщині Юркевича

Досліджуючи творчість Памфіла Даниловича Юркевича, неможливо не відзначити, що в його наукових працях і творах присутні ідеї та основи логіки. Особливо це помітно в його "Філософському щоденнику". Можливо, в даній праці визначені не ті загальновизнані та стандартні ідеї логіки, що ми вивчаємо зараз, але в них присутнє саме те начало, яке дало поштовх для подальшого розвитку даної науки.

В "Філософському щоденнику" Юркевич говорить про форми мислення як способи функціонування мислення; адже чуттєво дане охоче підпадає під передумови. Мабуть саме ці поняття являються головними в логіці, яка, як відомо, є наукою саме про мислення. Категорії, є метафізичними передумовами мислення про природу речей і їх взаємозв'язок, з допомогою яких воно критично розглядає, обмірковує й коригує чуттєво дане. Памфіл Юркевич, на мою думку, мав дещо своєрідний погляд на науку логіку. Деякі визначення він загалом розуміє і розглядає по-своєму. Наприклад, він не проводить чіткої межі між визначеннями «поняття» та «судження». У суть самого «поняття» він вкладає дещо обширний зміст, що було б доцільніше застосувати до «судження». Тому що за законами логіки певне «поняття» може відображати суть і ознаки якоїсь однієї конкретної речі чи предмету або ряду конкретних речей. А от саме «судження» включає в себе вже щось більше ніж просто загальні відомості про річ, тобто виражає вже щось більш конкретне. Виражає в собі не просто зміст – а й конкретну ідею, що була в ньому першочергово закладеною. Про саме «судження» філософ взагалі не говорить. Можливо це і є причиною того, що він певною мірою ототожнює його з «поняттям» або переносить його певні властивості у категорію «судження». П. Юркевич взагалі відноситься до логічних категорій більше з точки зору психоаналізу, його безпосереднього розуміння і сприйняття.

Мабуть саме тому, що він користується більше духовними і моральними засобами трактування тих чи інших логічних понять – його ідеї є не такими, якими ми їх бачимо і розуміємо зараз. Можливо конкретно саме ця думка і дала не зовсім точний і схожий на сучасний погляд поштовх для наступного розвитку його ідей. Вчений був достатньо близько до того, що ми вважаємо зараз основами логіки. Те як він думав і що говорив без сумніву можна назвати основами логіки. Безперечно його трактування можливо є неточним, але це не слід розглядати як безпосередньо істинне твердження. Кожен має свою думку і бачить речі по-своєму. Але все ж існують певні загальноприйняті правила, які пройшли перевірку часу і їх визнали. Тому не можна сказати, що свого часу Юркевич був неправий чи мав хибні уявлення. Навпаки, для людини, яка мало що знає про сучасні закони логіки – це є великим досягненням самостійно дійти до того, що сотнями років збиралось різними людьми і сформувалося в єдину цілісну систему, в єдині закони.

Далі мова іде про складові судження. Але розуміння самого цього поняття автор не застосовує. Він визначає склад «судження» як окремі одиниці.

Предикат внутрішньо не притаманний суб'єктові як властивість субстанції, а пов'язаний з ним через знання. Зв'язка є не чимось реальним, а ідеальним відношенням. Суб'єкт — всього лише пункт опертя й відправний пункт для предиката, який і висловлює цілісну думку. Ці частини водночас є взаємопов’язаними і взаємно залежними. Памфіл Юркевич приділяє увагу також розрізненню аналітичного та синтетичного, де лежить метафізична передумова, що зміни в речах виникають або з їх природи, а тому їх слід пояснювати аналітично, виходячи з їх понять, або засновуються на їхніх відношеннях до інших речей, і тому пояснюються синтетично. Наскільки ж далекою до абсолютної є ця передумова, настільки й незначним є це розрізнення.

Юркевич також акцентує увагу на тому чи є конкретна думка судженням чи просто висловом. Напевно поєднання цих понять призвело до того, що він конкретно не обмежує їх. За сучасною логікою, «судження» - це думка, у якій стверджується або заперечується щось про предмети і явища об’єктивної реальності. Звідси і поділ суджень на істинні та хибні. А за Юркевичем вони тільки істинні, а хибні – просто вислів. В цьому і полягають основні відмінності, а подібним є те, що філософ в своїх думках також говорить, спираючись на об’єктивну реальність. Порівнювати для того, щоб отримати поняття речі, означає розглядати цю річ у цілісній системі світу, або, точні­ше, у світі.

Юркевич паралельно до основних законів логіки виводить свої, що дуже подібні до них. Наприклад, закон тотожності - оскільки ми не можемо осягнути ні виникнення, ні зникнення, то становлення в жодному разі не є первісною абсолютною категорією, радше воно має перед або за собою щось позитивне, стверджувальне: твердження. Автор допускає ототожнення різних думок – це відрізняє від сучасного змісту закону тотожності. Не можна говорити про одну річ як різні думки водночас. Не слід замінювати предмет на інший в процесі мислення про нього. Закон суперечності - якщо в мисленні виникає суперечність, то у нас більше немає предмета мислення. На мою думку автор цим хотів сказати, що в одному і тому ж судженні, де говориться про певний суб'єкт не може існувати одночасно два визначення до нього. Бо тоді друге – буде суперечить першому. Це є подібним з сучасним законом суперечності, який говорить – два протилежні судження не є водночас істинними, одне з них є хибним.

Можливо дещо нетрадиційним є співставлення поняття і уявлення, де ми маємо цілісність ознак. Але в уявленні ознаки просто узгоджені як рівноправні, а в понятті вони як стосовно до цілого, так і між собою, впорядковані відповідно до обов'язково визначеної ступеневої залежності, згідно з тим, як цього вимагає їх значення. Юркевич уявляє собі річ, не заглиблюючись у її суттєві чи похідні ознаки. Він вважає доцільним спів ставити зовнішні ознаки з внутрішніми.

Отже, на основі вище вказаних ідей великого мислителя, можна зробити висновок про те, що він за допомогою власних шляхів і методів вивчення висуває свої. Ці думки дійсно можна вважати такими, які містять в собі певні основи логіки. Можливо автор розвиває їх дещо в іншому напрямку ніж вже відомі нам закони логіки і пропускає деякі вагомі елементи. Але кінцевий результат не можна віднести до не правильного. Тому що схожість власних думок Юркевича і основ логіки є очевидною. Можливо він керувався дещо іншими принципами, але не можна не відзначити, що в їх основі все таки були закони природи і закони життя, на які покладались і брали за основу не одні філософи, вчені та мислителі. Також П.Юркевич багато уваги приділяє як самому мисленню, так і його аналізу, синтезу і схрещенню за допомогою людської фантазії. Можливо саме завдяки цьому його власні ідеї так подібні до ідей логіки. Адже лише переосмисливши щось, людина може його зрозуміти і осягнути. Саме такий хід думок можливо дав змогу Юркевичу створити такі ідеї, які по праву можна вважати основами логіки. І тому слід віддати належне даному філософу в галузі пізнання логіки. Бо саме його праці роблять для нас закони логіки більш зрозумілими і доступними.

Ірина Костенко

„Філософія серця” у практичному застосуванні.

Філософію Памфіла Юркевича називають „філософією серця”. Він вважає, що серце – основа людського існування. Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини, центр усіх пізнавальних дій душі.

Філософ виступав проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення (а саме так розглядали сутність людини за часів Юркевича), тому що у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».

Протилежну крайність, на думку філософа, утворюють ті психологічні погляди, які сподіваються перелічити й визначити всі явища душевного життя як конечні й раз і назавжди визначені форми, так що ні в них, ні під ними не можна вже знайти життя своєрідного, простого, безпосереднього, яке б турбувалося несподівано й не розраховано. Памфіл Юркевич вважає, що такі погляди, які хотіли б кожну окрему діяльність душі прив’язати до окремого нерва, як до її умови, можуть дати образ духу як істоти, призначеної лише для тимчасового й конечного життя. Якщо ці погляди взагалі не можуть указати в душі людини щонайглибших засад її особистості й зародків її майбутнього життя, то з іншого боку для них залишаються й назавжди залишаться нерозгаданими багато які душевні явища, що про них свідчить досвід, якими є, приміром: знаменне значення снів, явища передчуття, стани прозріння, та надто різні таємничі форми релігійної свідомості в людині й людстві. Істину між цими крайнощами містицизму й емпіризму, як визначив їх філософ, маємо у біблійному вченні про серце як осереддя душевного життя людини. Серце породжує всі ті форми душевного життя, які підпорядковані загальним умовам і законам.

Серце не переносить раз і назавжди весь свій духовний зміст у ці душевні форми, а завжди лишається джерелом нового життя, нових порухів і прагнень, які сягають поза межі конечних форм душі й роблять її придатною для вічності.

Практичні застосування, які можна зробити з попередніх зауваг, є, на думку автора, настільки безпосередніми, що обмежився короткими вказівками

1. Якщо серце є таке осереддя духовного життя людини, з якого виникають прагнення, бажання й помисли безпосереднього, або той бік, який не викликає з математичною точністю із зовнішніх діючих причин, то найправильніша теорія душевних явищ не може визначити особливості й відмінності, з якими вони виявляються у цій окремій душі за певних обставин.

Людина не є такий екземпляр роду, в якому лише повторювався б загальний зміст інших екземплярів. Такою особливою істотою, яка не зникає у роді, є людина у безпосередній самосвідомості, яка тому відкриває їй не душу взагалі, не будь-яку душу, а цю особливу, з особливими настроями, прагненнями й помислами; загальна ж теорія душевного життя утворюється, як і будь-яка теорія, за допомогою порівнянь, узагальнень і абстрагування від окремих дослідів. Тепер ми можемо зробити висновок, що, нехай навіть в історії природи все буде підпорядковане строгому механізмові, який не дозволяє будь-що вилучити, - в історії людства можливі факти, події й явища, які будуть свідчити про себе своїм простим існуванням і можливості яких не можна ні припустити, ні заперечити на підставі загальних законів, відомих нам із науки про душу. У серці людини міститься джерело для таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного поняття або закону. За загальними законами душевного життя ми можемо обговорювати лише щоденні, звичайні, зумовлені звичним плином речей.

Якщо не можна припустити, щоби тут, як у галузі фізики, дії та протидії були однаковими, то з іншого боку надзвичайні події, як доводять досліди, завжди відбувалися серед якихось особливих обставин. З нашої точки зору весь позасталий світ уявляється нам, як річка, ширину й глибину якої легко виміряти за загальними правилами, але, пливучи цією річкою проти течії ви, можливо, несподівано зустрічаєте таку водоверть, такий швидкий і заплутаний рух хвиль, які то розкидають вшир, то спрямовують вглиб, що загальні правила вимірювання можуть бути засвоювані тут вельми не точно. Можливо, така аналогія керувала думкою того великого психолога, котрий сказав: «джерело природи у серці людини», тому що й справді ми тут перебуваємо у витоків, напрями яких вшир і вглиб невідомій для нас: явища можуть бути помічені лише після того, як вони виникли, а з якої певної глибини, в якому напрямі й послідовності, та в яких особливих видозмінах виникнуть вони, цього не можна визначити за точними загальними законами.

2. Припустимо, що всі спостережувані нами події будуть у своїй суті такими, що ми можемо немов би ставати позаду них і підглядати ті причини, які породили їх; згодом так само можемо поставити себе позаду цих причин і спостерігати умови й причини, що породили їх, - і так у кожному розглянутому випадку. І дійсно матеріальні речі мають цю достеменну й рішучу якість конечного. Але очевидно, що якби все існуюче мало таку похідну сутність, яка складається із сторонніх причин, то людині не спало б на думку говорити про причину безумовну. А проте, якщо людство одностайно завершує всі свої пояснення у релігійній вірі, якщо воно вміє кінці або початки всіх ниток життя, знання та діяльності зводити до Бога, то це релігійна свідомість найбільш виправдовується натурою людського серця, позаду якої ми вже не можемо стати.

Уживаючи не той образ, можна сказати, що в серці ми маємо такі витоки вод, які не можуть у свою чергу утворюватись із злиття неглибоких та окремих струмків, але можуть виникати тільки й виключно із загального й безмежного океану вод. Одкровення виражає цю думку з найглибшою істиною, коли каже, що Бог безпосередньо або особисто вдихнув у людину дихання життя. Теза блаженного Августина, що душа людини, хоч би звідки вона походила, є від Бога, відома й загальному почуттю людства, яке у кожному разі не хоче бачити між душею людини й Богом союзу, зумовленого низкою сторонніх, чужих для душі й зовнішніх членів, і яке так охоче розглядає цей союз як щось близьке й безпосереднє; тут , у цій надії людства бути у живому союзі з Богом, полягає природна схильність до молитви, до віри. Основа релігійної свідомості людського роду полягає в серці людини: релігія не є стороннє для її духовної природи, вона утверджується на природному ґрунті.

Блаженний Августин, досліджуючи різні засади віри, сказав, нарешті: nemo credit, nisi volens, то джерело віри позначене у цих словах з безперечною істиною, позаяк жадання й воля визначаються безпосередньо потягами й прагненнями безумовного блага. «Тяжко тобі йти проти рожна», говорив Ісус Христос одному із своїх запеклих супротивників. Не більше цього й не щось інше треба відповідати щодо суті справи й іншим супротивникам релігії та одкровення, позаяк вони йдуть проти найнагальніших й найістотніших прагнень свого серця. А щоби серця людські мріяли про ліпший світ і ліпший лад речей внаслідок якоїсь фатальної та універсальної помилки – ця думка не може бути відкрито висловлена найзапопадливішими шанувальниками матерії та її механічних законів.

3. І тім, ми не заперечуємо, що релігія, втверджуючись переважно в серці людини, знаходить більш менш тверде опертя й у інших пунктах світу. Значно рішуче виступає значення серця у царині людської діяльності, тому що ми по різному судимо про людські вчинки, з огляду на те, чи визначаються вони зовнішніми обставинами й відповідними міркуваннями, чи ж виникають із безпосередніх і вільних рухів серця. Лишень останнім ми можемо по справжньому приписати моралісну вартість, натомість перші мають більшою чи меншою мірою характер фізичних дій. Позаяк вчення про докорінне моралісне явище, з якого, мов із джерела, виникають усі інші моралісні явища, перебуває в ясному причинному зв’язку з біблійним ученням про серце.

Серце людини любить добро й вабиться до нього, як око любить споглядати прекрасне видовище й залюбки спиняється на ньому. Цим не заперечується, що як око брутальної людини не може поцінувати витонченого образу, так серце може збайдужіти до добра й згасити в собі свої найкращі прагнення. Але вже прадавні казали про вогонь Прометея, що він, як викрадений з неба, запалював у серці людини не земні, не егоїстичні, а моралісні прагнення. Чимало психологів казало, що серце людини перебуває під неперервними впливами й немовби враженнями вищого світу й вищого ладу речей. Визначено та з повною мірою відкриває нам слово Боже цю метафізичну засаду любові серця до добра як головного моралісного акту, коли воно навчає, що людина створена за подобою Божою.

Факти говорять здебільшого проти цієї моралісної свободи, як і проти вільної любові людини до добра: люди, котрі природою прагнуть самозбереження, скоріше й частіше діють за спонуками самолюбства й мають на увазі свої особисті інтереси, свою особисту користь, якими не бажають жертвувати задля вищих цілей. Тому численні, навіть сумлінні, спостерігачі людського серця доходили сумної думки, що вся моралісність людська є по суті витонченим та освіченим егоїзмом, і у такий спосіб заперечували саму можливість моралісних учинків і цілий моралісний лад у світі. Але одкровення знає про цю радикальну зіпсованість людського серця.

Але моралісні вчинки можливі для людини, позаяк вона є вільною.

Тож ми бачимо, що філософія Юркевича моралістична за своїм характером і виконує виховну функцію. От якби всі люди так і жили за законом серця.

Леся Зеленько