Поступ як основа суспільного розвитку

Український вчений, письменник, громадський діяч Іван Якович Франко загальносуспільним ідеалом вважав поступ: розквіт і прогрес нації в єдності її економічної, соціально-політичної і духовної сфер.

Поняттям «поступ» в філософії Франка, виражаються дві речі:

• по-перше, все на світі змінюється і ніщо не стоїть на місці – це і є поступ;

• по-друге, поступ визначає напрямок змін.

Кожному відомо, що все на світі змінюється і ніщо не стоїть на місці, кожен розуміє це сам по собі або по своєму оточенню. Але відповідь на питання, чи ці зміни йдуть на краще, чи на гірше, не у всіх однакова. Людство розвивається і йде вперед, знаходячи по дорозі щось нове, але часто губить багато речей, за якими потім жалкує.

«Іноді буває й так, що тратять майже все те, до чого перед тим доробилися сотками літ. Зовсім так, як той, що йде нерівною дорогою, іноді впаде і, стративши напрям, верне спорий шмат дороги назад».

І. Я. Франко наводить такий приклад. По безмежних полях-степах нашої України, від Серету та Стрипи аж до Дону, стоять мільйони великих і малих могил, валів, насипів, тисячі так званих городищ, тобто руїни давніх міст, замків, укріплень. Вже багато років люди розкопують сліди давніх віків, знаходять у них свідоцтва про життя людей, які населяли ці землі тисячі років тому. Значить, були часи, коли праця і цивілізація цвіла там, де тепер ліси, дебрі та пусті поля.

Існують і страшніші приклади того, що поступ не тільки все будує, а часто і руйнує. Зокрема, Стародавній Вавилон, колиска багатьох наук, колись вважався раєм світу, а нині лежить у руїнах, присипаний піском. Де колись були міста, села, сади, палати, бібліотеки, храми та школи, нині повзають гадюки та виють голодні шакали і лише де-не-де дрімає убоге, малолюдне сельце. Все там має такий вигляд, наче поступ тисячі років назад вийшов звідти і не вернувся.

Та не лише на прикладі будинків, міст, багатства, розкоші, на думку філософа, бачимо в людській історії упадок, руїни. Бачимо це також і в справі духовних здобутків, умілості та науки.

Отже, Іван Якович Франко робить деякі висновки:

• по-перше, не все людство розвивається. Велика його частина живе й досі в стані, якщо не повної дикості, то в стані, який не дуже далекий від нього;

• по-друге, поступ не йде рівно, а частіше хвилями: бувають хвилі високого підйому, а за ними наступають хвилі занепаду, знесилля і зневіри, потім хвиля знов підіймається і через деякий час знов спадає і т. д.;

• по-третє, поступ не існує на одному місці, а йде, мов буря, з одного краю до другого, залишаючи на місці, де було пожвавлення і рух, пустоту та занепад.

«От якими крутими дорогами ходить іноді поступ людський! Недарма сказано, що він виростає на могилах, як пшениця на зораній ниві!»

Для того, щоб пізнати внутрішні причини, які рухають поступ, І. Я. Франко бере для порівняння двох людей: дикуна та освічену людину.

У дикуна, можна сказати, є добро і все воно на ньому: те, що замінює йому одяг, взуття; прикраси з диких лісових овочів, з зубів тварин або морських слимачків на шиї, інколи у вухах, у ніздрях, у губах і т.д. Замість зброї – лук, спис, стріли та деякі інші прилади. Спати він може у шалаші з гілля та листя, годується тим, що знайде або заб’є, не дбає про завтра, не цінує ні людського, ні свого життя. Все що має, зробив собі сам, і не потребує більше нічого. Він не потребує допомоги інших, живе сам із своєю родиною, ні на кого не звертає уваги. У нього майже немає зв’язків з громадою, державою чи народом.

Інше становище освіченої людини! У неї коло занять та інтересів набагато більше, ніж у дикуна. Цивілізована людина живе в будинку, який сама не збудувала, має одяг, який сама не робила, їсть страву, яку сама не приготувала і навіть не знає як і з чого її приготувати. Вона працює знаряддями, які сама не видумала і не змайструвала, користується надбаннями цілих поколінь попередників. Вона мусить дбати про завтра, про майбутнє своєї родини, громади, своєї держави. Вона приносить жертви для цілей, яких найчастіше сама не розуміє, – працює для когось невідомого та далекого.

Головна різниця між диким і цивілізованим чоловіком – це поділ праці. Дикий чоловік робить сам собі те, що потребує і обходиться без того, що сам собі не може зробити. А освічений чоловік робить якусь одну, тісно обмежену роботу, але користується роботою інших.

Поступ змінює ремесло на мануфактуру. Ремесло, що раніше було умінням однієї людини, майстерністю, розпадається в мануфактурі на ряд простих, немудрих робіт, для яких вже не потрібен такий майстер, як у старому ремеслі.

Наступним кроком є поява фабрик. Вони відрізняються тим, що на мануфактурі роздроблені роботи виконувались людськими руками, а тут з’являється нова сила – машина. Людина зуміла покорити собі сили природи, примусивши воду, вітер, пару робити певну працю: обертати колесо, посувати або рухати тягарі. Вона створює різні машини, які будуть виконувати різну роботу. Така машина відразу займає місце головного робітника, вона залізна чи сталева, чи кам’яна, без живого м’яса, не знає ні голоду, ані втоми, не помиляється, робить рівно, правильно, гладко і швидко.

Але, з іншого боку, поділ праці в громаді, в суспільстві, доводить до поділу суспільства на верстви. Чим далі просувався поділ праці, розвивалися відносини в громаді і державі, тим далі ішов поділ людей на верстви.

Величезні багатства з одного боку, зібрані в декількох руках, і страшенна бідність з іншого, що душить мільйони народу. З одного боку неробство, що звикло жити за рахунок інших, а з другого боку, тяжка, чорна праця, що робить людину дурною, не дає їй думати ні про що інше, крім шматка чорного хліба.

«Нерівність між людьми ніколи не була більша як власне в наших часах, коли думки про рівність та демократизм непохитно запанували в головах усіх освічених людей.»

І. Я. Франко зазначає, що питання «Що ж воно таке?» турбує найрозумніших і найчесніших людей його часу, у яких душа болить дивитися на такі суперечності. Невже ж воно так мусить бути? Невже поступ мусить іти раз у раз у парі з чиєюсь згубою, кривдою? Невже нема ніякого способу змінити це і зробити рівновагу між поступом багатства, знання і зростом добробуту народної маси? Філософ каже, що існує думка: хто бідний, той сам собі винен, бо він лінивий, п’яниця, не дбає про себе. Дехто додає ще, що нерівність між людьми повинна бути тому, що сама природа не робить людей рівними: одним дає більше здоров’я, сили, краси, здібності, а іншим менше. Ті, хто говорять про природжену нерівність між людьми, повинні сказати: чи справді ті великі багачі та магнати, це – найздібніші та найсильніші люди свого часу.

Навіть первісне християнство не виступало ані проти держави, ані проти суспільних порядків, але намагалося піднести всіх людей вище. Воно проповідувало загальне братерство в дусі і правді, піднімало людей із їх буденних матеріальних інтересів до вищого морального життя, додавало їм твердості і сили в боротьбі з різними спокусами життя і тим самим було поступовим чинником.

Зовсім по-іншому говорять вчені-природники, особливо ті, що займаються дослідженням життя і розвитком в природі. На думку філософа Дарвінова наука мала величезний вплив на людське розуміння живого світу. Хоч вона не розкрила поняття поступу, але подала нам ключ для його розуміння. Не дивно, що деякі вчені-природники дарвіністи пробували тим ключем відімкнути також велику загадку людського поступу, відповісти на питання, звідки взялася та страшна нерівність між людьми, чи вона потрібна, чи мусить бути вічно або чи з неї можливий вихід? Їх відповідь дуже проста. Людина, щодо свого тілесного устрою, такий самий витвір, як і все інше, і так само підлягає законам природи, а особливо всесильному закону боротьби за існування.

«Вся людська історія – се ненастанна боротьба, ведена різними способами, а все для єдиної цілі, аби удержати себе і своє потомство»

Власне в тій боротьбі виживають сильніші, здібніші та витриваліші і в цьому лежить джерело людського поступу. Теперішній стан людей є витвором тієї вікової боротьби; він так само кінцевий і природний, як кінцева і природна сама боротьба. Нерівність людей між собою – це неминучий витвір боротьби; вона не є нещастям для людей, але є основою подальшого поступу. Навпаки, рівність, якщо можна було б зробити її між людьми, була б для них найбільшим нещастям, бо довела б їх до цілковитої байдужості і закостенілості. Але за це можна не хвилюватися тому, що природа сама дбає про те, щоб між людьми не було рівності.

Іван Якович Франко підсумовує все це, обмірковує і все ж робить висновок. “Отже, ми бачимо, як людина із стану майже дикого звіра помалу вибралась чимраз вище.”

Таке покращення його стану було не всюди однаковим. Дорога поступу була не проста і не одностайна; певні місця, досягнувши високого поступу, занепадали; деякі важливі відомості та винаходи, які знали люди у давнину, потім забувалися, а через деякий проміжок часу відшуковувалися заново.

Тож, багато вчених і мислителів хотіли дізнатися, що ж таке поступ і висували свої думки. Можна сказати, що всі ці люди самі шукали дорогу до поступу, але не до такого, який був. Їх не задовольняє сам поступ багатства, науки. Вони хочуть, щоб наука була властивістю всіх людей, роз’яснювала їх розум, звеселяла життя. З’явилось почуття милосердя, любові до людей, справедливості. Люди починають переконуватись, що саме багатство, наука не можуть дати повного щастя. Ми можемо дізнатися, наскільки щасливі у житті, лише порівнявши його з життям інших людей, в родині, громаді, нації.

“Скріплення, уточнення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу – отсе основна підвалина всякого поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому.”

Філософ дослідив, що сотні років тому лікарі не дуже придивлялись до поодиноких хвороб, проте намагалися придумати такі ліки, які могли б лікувати всі можливі захворювання. Вони і назву придумали для них, назвали їх, з грецької мови, ”панацея“. Але таких ліків від всіх хвороб так ніхто й не винайшов і не винайде ніколи. Позбувшись мрії про чудовий всевиліковний засіб, лікарі почали приділяти увагу поодиноким хворобам, слідкували за їх погіршенням та покращенням. Так набрався великий багаж знань та досвіду, який зараз називається медициною. Кожну слабкість намагалися досконало вивчити і пізнати, а від пізнання недалеко й до зцілення.

Те саме трапляється з громадськими, суспільними слабкостями, які захоплюють людей при поступі вперед. Звернення до природи, до селянського стану, до бездержавності, запровадження спільної власності – все це такі панацеї, які не може приготувати ні один лікар. Вони турбують людей, зворушують їх думки і змушують шукати нові дороги, і в цьому їх неоцінена історична заслуга.

“Поступ цілої людськості – се величезна і дуже складна машина. ”

Поступ керується силою, як тілесною так і духовною, силою всіх людей на світі; і ні одній людині, якою б вона сильною не була, ні одній громаді не під силу керувати цією машиною.

Як у цілій природі, так і в людстві, кермо поступу держать два могутні кондуктори – голод і любов

“Голод – се значить, матеріальні і духовні, потреби чоловіка, а любов – се те чуття, що здружує чоловіка з іншими людьми. ”

“Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певне, ще довго не буде.”

Отже, загальносуспільним ідеалом для І. Я. Франка є свобода і прогрес, тобто поступ, а єдине обмеження національної свободи – необхідність дотримання дружніх угод з іншими народами (державами).

Бадовська Ганна